Розділ «1917»

Отже, британці перейшли вчора в наступ, отримавши спішне підкріплення (у вигляді восьми танків і чотирьох тисяч снарядів, начинених газом) і заручившись обіцянкою про додаткову допомогу, якщо вдасться відкрити шлях на Єрусалим. Зрештою все перетворилося на бліду копію невдач на Західному фронті, з усіма цими авіанальотами, масованими, але неефективними артобстрілами, пошкодженими танками, атаками піхоти, що зазнали невдачі через надійну систему окопів ворога.

Кавалерійська дивізія, у якій служив де Ногалес, по-своєму сприяла успіху, заподіявши неприємності британському флангу. На світанку до офіцерів завітав посланець від командувача військами в Газі, полковника фон Крессенштейна, який дякував їм і вітав з перемогою. Другий бій під Газою практично завершився. Британцям не вдалося здійснити прорив.

За чверть години вся дивізія вже на шляху до Абу-Хурейри, болотистої місцевості в тилу. Там вони зможуть напоїти коней і відпочити. Вершників багато, і вони піднімають за собою величезну хмару пилу, у теплому повітрі він клубочиться за кіннотою немов гігантський хвіст. Де Ногалесу моторошно від думки про те, що британці можуть помітити пил і зрозуміють: це велике військове з'єднання на марші. Проте командир дивізії у відповідь на його побоювання лише усміхається. Щойно вони прибудуть на болото, вони зупиняться і вишикуються в колони полками.

Але ледь вони спішилися, як тут-то все і почалося.

Спершу почувся шум моторів. За хвилину з'явилися п'ять або шість британських двопалубних літаків. Бомби почали вибухати просто в щільних прямокутниках з людей і коней, і ці вибухи за півхвилини призвели до більш серйозних втрат, ніж за весь минулий день.

Майже дві сотні коней замертво впали на землю, інші розбіглися хто куди, збожеволівши від болю; юшила кров, кишки вивалювалися назовні. Поранені тварини тягли за собою вершників, що застрягли в стременах, і топтали копитами солдатів, що намагалися стримати їх.

Рафаель де Ногалес був захоплений льотчиками. Він уважав, що вони провели «винятково блискучу атаку».

Проте німецька зенітна батарея, яка стояла поблизу, зуміла підбити два літаки. Один зник за обрієм, а другий упав просто носом униз. Де Ногалес стежив за його падінням і бачив, як той врізався в землю, весь оповитий димом. Одразу ж скочив на коня. У супроводі уланів він спішно поскакав до далекої хмари диму. Вона знаходилася приблизно за п'ять кілометрів від них.

Понад усе йому хотілося врятувати життя пілота. Або, принаймні, його тіло.

Йому було відомо, що іррегулярні арабські війська, які билися на боці османської армії, убивали, калічили і грабували всіх поранених ворогів на своєму шляху. Уночі він безліч разів натикався на роздягнені та понівечені трупи британських солдатів. Зустрів він і провідника, який вів за собою коня, навантаженого гвинтівками, закривавленою формою, черевиками, ременями та іншим, — речами, знятими з убитих. Провідник ніс ще щось бліде і довге: при світлі кишенькового ліхтарика це виявилася людська рука, — рука, яку він відрубав вище ліктя і взяв собі заради татуювання, що прикрашало її. Долаючи огиду, де Ногалес викупив руку і простежив, щоб її було поховано.

Вони дісталися місця катастрофи, але було вже пізно.

Пілот лежав мертвий, під уламками того, що ще недавно було його літаком. Тіло роздягнули. Ступні були відрубані. Вочевидь, грабіжники поспішали зняти з нього черевики і заощадили час.

У загиблого офіцера було світле, з рудуватим відтінком волосся, він був зовсім юним. Єдина помітна рана зяяла в грудях, там, де осколок снаряда пробив легеню. Через сильний удар об землю, при падінні з висоти понад тисячу метрів, його сині, а можливо, світло-карі очі вискочили з орбіт.

Над їхніми головами кружляв один з товаришів загиблого льотчика, який жадав помститися.

Щось перевернулося в душі де Ногалеса. Можливо, через те, що загиблий був вродливим, або тому, що (як зауважує сам де Ногалес) він відчував повагу до такого гідного і безстрашного ворога, офіцера і християнина, як він сам, — але він не міг дозволити залишити тіло на розтерзання диким звірам. Витягнувши револьвер, він змусив одного з людей завантажити вбитого на свого верблюда і вести його в Абу-Хурейру.

Там де Ногалес простежив за тим, щоб пілота поховали належним чином. У такому поспіху неможливо було роздобути труну, тому він загорнув тіло у власний плащ. Потім де Ногалес зняв зі своєї шиї маленький золотий хрестик, який носив з дитячих років, і прикріпив його, ніби медаль, на грудях загиблого.

---

150

---

Понеділок, 21 травня 1917 року Харві Кушинг бачить уламки корабля в Атлантичному океані

Десятий день на морі. Нарешті розпогодилося. Світить сонце, море спокійне. Корабель називається «Саксонія», на його борту перебуває Харві Кушинг і решта зі шпиталю № 5. Це найперше американське з'єднання, відправлене до воюючої Європи. Трохи більше місяця тому США вступили до війни «з метою захистити демократію в світі». Цим вони убезпечили британців, насамперед в економічному відношенні. Адже вони також воювали в кредит, і його терміни наприкінці минулого року вже збігали, тому в британському уряді похмуро подейкували про загрозу економічного краху. І ось тепер, в останню хвилину, Велика Британія піднялася за рахунок американських грошей і, що не менш важливо, дешевої американської сировини.

Досі морська подорож нічим не затьмарювалася, але почуття тривоги не залишало екіпаж. «Саксонія» пересувалася абсолютно самостійно, — конвою тоді ще не було, — раз у раз виписуючи зиґзаґи хвилями Атлантики і постійно відстежуючи, чи не з'явився де перископ ворожого підводного човна. Цілодобово люди на борту носили на собі рятувальні пояси. Час від часу тренувалися, освоюючи спуск рятувальних шлюпок. Вечорами все навколо — корабель, море, хмари — забарвлювалося відтінками сіро-блакитного.

Важка рука війни простяглася і над цим, насправді не військовим з'єднанням. Усюди на кораблі стояла озброєна охорона, на верхній палубі тривали навчання. Начищали до блиску черевики. Коли офіцери займалися щоденною гімнастикою, то рядовим і унтер-офіцерам забороняли дивитися на них: слід було ставитися з повагою до занять вищих чинів. Кушинг насилу звикав до всього цього. З подивом він поглядав на отримані ним шпори — чисто офіцерський атрибут, адже в шпиталю № 5 не було коней, — а також автоматичний пістолет моделі 1911 року, «маслянистий і страхітливий». Він рідко носитиме його і ніколи ним не скористається.