TextBook Це не просто варіація, до старої теми додалася нова. Ішлося, зрозуміло, про те, що до війни долучалися американці. Мішель Корде знаходився в палаті депутатів і чув промову Рене Вівіані. Він був невисокої думки про нього. І справа не тільки в тому, що Вівіані нікчемний політик, а за чутками, ще й наркоман, а в тому, що він робив чи, радше, не робив 1914 року. Лівий політик Вівіані був французьким прем'єр-міністром на самому початку війни і не вжив заходів, щоб запобігти катастрофі; навпаки, він домагався надання військових кредитів.
Дні Вівіані як впливового політика залишилися позаду. Проте його яскравий риторичний талант усе ще затребуваний. Вівіані умів виголошувати порожні й бучні промови. І як завжди трапляється в таких випадках, важливим виявлялося не тільки те, що говорилося, але і те, як це говорилося. Виголошена ним промова була зразком «ораторського тріумфу». Зазвичай, він говорив приблизно те саме, що і решта, і цього разу він також розповів про війну «до переможного кінця». Проте в його промові зазвучало щось таке, що змусило Корде здригнутися. Війна набула нової мети, нового сенсу і… нового виправдання. Її справжньою метою, як виявляється, стало те, що «сини наших синів не повинні більше жертвувати своїми життями в подібних конфліктах». Ось воно що. Отже, ми ведемо війну, що повинна покласти край решті воєн. Нова ідея. Непогано. Вельми обтічне гасло.
Ближче до сьомої вечора Корде прогулювався в теплих променях заходу бульваром. Строкатий людський натовп здався йому дзеркальним відображенням війни.
Там були повії у величезних капелюхах, розміром з парасольку, у спідницях вище колін, з оголеними грудьми, у прозорих панчохах і з розмальованими щоками; молоді офіцери з розстебнутими комірцями й обвішані медалями, солдати армій Антанти — м'язисті британці, нешкідливі бельгійці, нещасні португальці, росіяни у своїх переконливих чоботях, молоді люди в тісних мундирах.
Корде бачить тут нове явище — солдатів, які жебракують. Раніше цього не було, але тепер їх можна побачити в кафе і ресторанах. На грудях у солдатів-жебраків — нагороди, на кшталт Croix de Guerre («Військового хреста»), які вручали за проявлений у бою героїзм. Солдати продають листівки або співають патріотичні пісні, щоб зібрати хоч трохи грошей.
У солдата, якого Корде зустрічає на бульварі, немає руки. До того ж він п’яний. Жебрак чіпляється до перехожих, випрошуючи то в одного, то в іншого декілька мідяків або хоча б сигаретку. Він повторює одне те саме слово: «Мир… мир…»
Корде розмовляв потім зі своїм знайомим, який оповів йому, що заколоти у французькій армії тривають. І що вже розстріляно понад чотириста заколотників[238]. Знайомий розповів йому про одного такого бунтівника, який вимовив напередодні страти: «Якщо мене розстріляють, я хоч знатиму, за що загинув».
156
Середа, 20 червня 1917 року Флоренс Фармборо повертається на фронт у Лощино
Літнє сонце. Спека. У повітрі пахне грозою. На вершині пагорба вона бачить укриті гілками намети. Бачить коней, які стоять купками під рідкими деревами, що ховаються в тіні. Бачить, як люди купаються в каламутній річці. Фармборо рада, що повернулася. Зараз затишшя, але подейкують, що російська армія незабаром наступатиме. Тоді знову буде непереливки.
Фармборо була відсутня всього кілька днів. Вона зустрічалася з британськими сестрами милосердя з іншої частини, але цього виявилося досить, щоб вона стала чутливішою до речей, що здавався їй перш звичайнісінькими, наприклад, їжа. Вона з сумнівом дивиться на солдатську кашу. Грудки жиру викликають у неї відразу. Юшку пересолили. Незважаючи на голод, вона їсть лише чорний хліб, запиваючи його чаєм. Усілякі розмови її стомлюють. Вона вкрай роздратована і готова зірватися з будь-якого приводу.
Після вечері ми з Софією підійнялися на вершину нашого пагорба. Удалині виднілися високі гори, що купалися в м*якому, кобальтовому синьому серпанку. Унизу, в долинах розташовані села Саранчуки, Котово і Рибники. Ми помітили, що селянські двори стоять зруйновані, спорожнілі. Добре було видно ворожі окопи. Схоже, вони розташовані в небезпечній близькості від російських укріплень, — усього за двадцять метрів, як чула Софія. Навколишні поля були покриті яскраво-червоними плямами квітучого маку, подекуди траплялися ромашки і волошки. Від макового поля душа сповнюється втіхою, почуттям домашнього спокою.
Того самого дня Ельфріда Кур занотовує у своєму щоденнику:
Ця війна — привид у сірому лахмітті, череп, у якому рояться хробаки. Ось уже багато місяців тривають запеклі бої на Західному фронті. Битви під Шемен-де-Дам, на Ене і в Шампані. Усі ці місця перетворилися на руїни, усюди кров і бруд. Англійці придумали нову небезпечну зброю — броньовики на гусеницях, їм не страшні жодні перешкоди. Ці броньовики називають танками [239] . Усі перед ними безсилі. Вони здатні переїхати будь-яку артилерійську батарею, будь-який окоп, будь-які позиції та просто зрівняти їх із землею, уже не кажучи про людей. Спроби сховатися у воронці від снаряду зазнають невдачі. Натомість маємо цей жахливий отруйний газ. Англійці та французи (на відміну від німецьких солдатів) ще не користуються надійними протигазами. А крім того, є ще такий газ, що проникає крізь одяг. Яка смерть!
157
Понеділок, 25 червня 1917 року Батальйон Паоло Монеллі кидається у вогонь на горі Ортігара
Настала їхня черга. Вони чекали цієї миті. Майже чотирнадцять днів вони дивилися, як батальйон за батальйоном прямують на верхівку Ортігари, і щоразу могли спостерігати за результатом: спершу несли ноші з пораненими і вели мулів, навантажених тілами вбитих, потім — за кілька годин або кілька днів — повз них крокували ті, хто вижив. Так це відбувалося, така була механіка процесу. Батальйони кидаються у вогонь, важкі жорна ворожої артилерії перемелюють їх, але вони залишаються там, доки не втратять більшість своїх солдатів. Тоді їх змінюють нові батальйони, які теж залишаються під вогнем доти, доки не втратять більшість своїх солдатів. Тоді їх знову змінюють нові батальйони, які залишаються під вогнем доти, доки не втратять більшість своїх солдатів. І так далі.
Матеріальна битва — так це все називається. В окремих випадках одна зі сторін переходить у наступ, через низини, укриті воронками від снарядів, у напрямку якої-небудь вершини чи скелястих круч. Але здебільшого піхота зайнята тільки тим, що втримує свої позиції на якому-небудь місці, причому це місце здається їм абсолютно випадковим, обраним навмання. Воно має значення лише в примарному світі штабних карт і переможних реляцій. Часто йшлося про пункти, яким Господь або землеміри присвоїли позначення висоти, що так і залишилося на картах, на кшталт 2003, або 2101, або 2105, — цифри, що перетворилися потім на «висоти», які потрібно було захищати або завойовувати[240].
Ранок видався неспокійний. Прокинувшись на світанку, Монеллі почув гуркіт артилерійських залпів, потужніший, ніж зазвичай. Він виліз зі спального мішка і пішов подивитися, що там відбувається. Дещо згодом батальйон отримав наказ шикуватися. І почалося. Довга низка важко нав'ючених людей мовчки рухається угору, весь час вгору, вузькою доріжкою, уздовж високої, прямовисної гірської стіни. У синьому небі зійшло сонце. Схоже, день буде спекотним.
На обличчях солдатів застиг вираз, що Монеллі називав «смиренням перед неминучим». Сам він гнав від себе похмурі думки. Намагався розчинитися в деталях, дрібницях. Йому це вдалося. Віддаючи наказ одному зі своїх підлеглих, він з радістю відзначив, що голос звучить голосно і твердо. Він сам це відчув. Чи передчував він щось? Ні. Він пригадував рядки віршів Нобелівського лауреата Джозуе Кардуччі: Venne il di nostro, е vincere bisogna («Настав наш день, ми переможемо»). Монеллі відчував, що він немов перетворився на знаряддя, надійне і міцне знаряддя, яким керують сили за межами його власного тіла. Він бачить на дорозі колону мулів. Бачить хмару диму від картечних гранат, забарвлену в чорне й помаранчеве.
Поступово вони дістаються печери, що виходить безпосередньо до лінії фронту Минувши її, вони опиняться просто під вогнем противника. Біля входу в печеру тісно. Тут і телефоністи, й артилеристи, вони притискаються до холодних стін, щоб пропустити батальйон Монеллі. Вони дивляться на нього та інших альпійських стрільців — ці довгі питальні погляди застають Монеллі зненацька. У голові є одна думка: «Господи, невже все так погано?!»
Капітан вимовляє одне-єдине слово: «Andiamo!» «Вперед!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах» автора Петер Енґлунд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1917“ на сторінці 13. Приємного читання.