Розділ «Епілог Люсі Каланіті»

Я повернулась до палати Пола. Він пильно подивився на мене своїми темними очима поверх маски апарату BiPAP і чітко сказав тихим, але твердим голосом: «Я готовий».

Він мав на увазі, що готовий відмовитись від підтримки дихання, почати приймати морфін, померти.

Родичі зібрались разом. Протягом дорогоцінних хвилин після того, як Пол ухвалив рішення, ми всі висловили свою любов і повагу. У очах Пола блищали сльози. Він подякував своїм батькам. Він попросив нас домогтись того, щоб його рукопис якимось чином видали. Він востаннє сказав мені, що кохає мене. Лікар-куратор зайшов і висловив слова підтримки: «Поле, після того, як ви помрете, ваша сім’я почуватиметься розчавленою, але вони зберуться із силами завдяки хоробрості, яку ви продемонстрували». Погляд Дживана був спрямований на Пола, коли Суман сказав: «Іди з миром, брате». Відчуваючи, як моє серце розривається від болю, я лягла на наше останнє спільне ліжко.

Я думала про інші ліжка, які ми з ним ділили. Вісім років тому, коли ми були студентами, ми спали на такому ж односпальному ліжку неподалік від мого дідуся, що помирав. Тоді нам довелось перервати наш медовий місяць, щоб доглядати за ним. Щодві години ми прокидались, щоб дати йому ліки, і моя любов до Пола посилювалась, коли я спостерігала за тим, як він нахиляється до мого дідуся і прислухається до його прохань. Ми ніколи б не могли подумати, що ця сцена, смертне ложе Пола, спіткає нас в такому близькому майбутньому. Двадцять два місяці тому ми плакали, лежачи на ліжку на іншому поверсі цієї лікарні, коли дізнались діагноз Пола. Вісім місяців тому ми були разом на моєму лікарняному ліжку в день, коли народилась Каді, і дрімали, обійнявшись – тоді вперше після пологів я заснула тривалим міцним сном. Я уявляла собі наше затишне ліжко, яке стояло порожнім вдома; пригадувала, як ми закохались у Нью-Гейвені дванадцять років тому і відразу ж були здивовані, як добре наші тіла і кінцівки допасовані одні до одних; думала про те, що з того часу ми найкраще спали тоді, коли наші тіла були переплетені. Усім своїм єством я сподівалась, що він зараз відчуває цей тихий спокій.

За годину від’єднали маску й монітори і через крапельницю Полові почали вводити морфін. Його дихання було рівномірним, але поверховим, було схоже, що йому зручно. Тим не менше я запитала в нього, чи потрібно йому більше морфіну, і він кивнув головою, не розплющуючи очі. Його мати сиділа поряд; його батько поклав руку йому на голову. Нарешті він знепритомнів.

Протягом більше ніж дев’яти годин родина Пола – його батьки, брати, невістка, донька і я – сиділи біля ліжка Пола, який був непритомним і робив усе рідші уривчасті вдихи. Його очі були заплющеними, лице – розслабленим. Його довгі пальці спокійно лежали на моїх. Батьки Пола взяли Каді і знову поклали її на ліжко, щоб вона могла пригорнутись, поїсти, поспати. Палата, наповнена любов’ю, відображала в собі численні свята й вихідні, які ми провели всі разом за цей час. Я погладила Пола по волоссю, прошепотіла йому: «Ти хоробрий Палладін», – так я його називала – і тихо заспівала йому на вухо нашу улюблену пісню, яку ми написали у попередні місяці. Основним її повідомленням було: «Дякую тобі за те, що любиш мене». Приїхали близький двоюрідний брат і дядько, а згодом і наш пастор. Родичі обмінялись теплими розповідями і внутрішніми жартами; після цього ми почали по черзі плакати, стурбовано поглядаючи на обличчя Пола і один на одного, переживаючи цінність та біль цього часу, наших останніх годин разом.

Коли навскісні теплі промені вечірнього світла почали падати крізь вікно, яке виходило на північний захід, дихання Пола стало тихішим. Каді терла очі пухкенькими кулачками, тому що їй уже час було спати. Приїхав наш друг, щоб відвезти її додому. Я притулила її щокою до Полової щоки. Пасма їхнього однакового темного волосся були однаково відгорнуті набік, його обличчя було безтурботним, її – здивованим, але спокійним; його люба дитина навіть не здогадувалась, що це прощання. Я тихо заспівала колискову Каді, їм обом, і віддала її.

Коли настали сутінки і палата наповнилась теплим світлом низької настінної лампи, дихання Пола стало уривчастим і нерівномірним. Його тіло і далі здавалося спокійним, кінцівки – розслабленими.

Незадовго до дев’ятої години, з розтуленими вустами і заплющеними очима Пол зробив глибокий останній подих.

Книжка «Коли подих стає повітрям» є певною мірою незакінченою, її написання було зупинено стрімким погіршенням здоров’я Пола, але це – невід’ємний компонент її правди, тієї дійсності, з якою він зіткнувся. Протягом останнього року свого життя Пол постійно писав, його підштовхувала до цього мета, мотивувало цокання годинника. Він почав з опівнічних спалахів активності, коли ще був головним резидентом у відділенні нейрохірургії; тихо набирав текст на ноутбуку, лежачи поряд зі мною в ліжку. Згодом він проводив полудень у м’якому кріслі, писав начерки абзаців в залі очікування свого онколога, приймав дзвінки від редактора, коли йому у вену вводили хіміопрепарати, усюди носив за собою свій сріблястий ноутбук. Коли на його пальцях з’явилися болючі тріщини від хіміотерапії, ми знайшли безшовні рукавички зі срібною ниткою, що давали можливість користуватися сенсорною панеллю і клавіатурою. Стратегії зі збереження зосередженості, необхідної для написання книжки, були в центрі його паліативної допомоги, незважаючи на покарання у вигляді втоми від раку, що прогресував. Він був рішуче налаштований писати далі.

У цій книжці є нагальність боротьби із часом, важливих речей, які потрібно сказати. Пол стикався зі смертю – вивчав її, боровся з нею, приймав її – і в ролі лікаря, і в ролі пацієнта. Він хотів допомогти людям зрозуміти смерть і подивитись в очі своїй смертності. Смерть на четвертому десятку років нині незвичне явище, але смерть взагалі – ні. «Особливість раку легень полягає в тому, що він не екзотичний, – написав Пол у листі своєму найкращому другові, Робіну. – Вона якраз достатньо трагічна і реалістична. [Читач] може відчути це на собі, побачити це моїми очима і сказати: «Ось як це звідси виглядає… рано чи пізно я повернусь сюди вже не в ролі спостерігача». Саме це, гадаю, і є моя мета. Не сенсаційність смерті і не заклики збирати бутони троянд, а: “От що чекає попереду на цьому шляху”». Звичайно, він не лише описав маршрут. Він мужньо ним пройшов.

Рішення Пола не відвертати свій погляд уособлює силу духу, якій ми не приділяємо достатньо уваги в нашій культурі несприйняття смерті. Його сила виявлялась в амбітності і в праці, але також у м’якості, протилежності гіркоти. Більшу частину свого життя він присвятив питанню змістовного буття, і його книжка досліджує цю важливу територію. «Справжній спостерігач завжди є оповідачем, – писав Емерсон. – Якимось чином його мрія переповідається; якимось чином він видає її з урочистою радістю». Написання цієї книжки дало можливість цьому хороброму спостерігачеві стати оповідачем, навчити нас стійко сприймати смерть.

Більшість членів родини і друзів до виходу цієї книжки не знали про подружні проблеми, які виникали у нас із Полом наприкінці його резидентури. Проте я рада, що Пол написав про них. Це частина нашої правди, ще одне визначення, складова боротьби і спокути, змісту життя Пола і мого життя. Його діагноз, наче горіхокол, повернув нас до м’якої, турботливої серцевини нашого шлюбу. Ми тримались одне за одного заради його фізичного життя і нашого емоційного життя, оголивши нашу любов. Ми обоє жартома казали близьким друзям, що секрет порятунку відносин полягає в тому, щоб один з партнерів захворів на смертельну хворобу. З іншого боку, ми знали, що один зі способів протистояти смертельній хворобі – міцно кохати: бути вразливим, добрим, щедрим, вдячним. Через кілька місяців після його діагнозу ми співали гімн «Пісня слуги», стоячи поряд у хорі, і слова відлунювали змістом в ту мить, коли ми разом зіткнулися з непевністю і болем: «Я з тобою ділитиму радість і смуток, / поки ми не пройдемо разом цей шлях».

Коли Пол сказав мені, відразу ж після отримання діагнозу, щоб я знову вийшла заміж після його смерті, це було прикладом того, як наполегливо він намагався подбати про моє майбутнє під час своєї хвороби. Він твердо поставив собі за мету дати мені все найкраще в плані наших фінансів, моєї кар’єри, усього пов’язаного з материнством. Водночас я наполегливо намагалась подбати про його сьогодення, щоб той час, який у нього залишився, був якомога кращим. Я відслідковувала і працювала з кожним симптомом і аспектом його лікування – це була найважливіша лікарська функція в моєму житті – а також підтримувала його амбіції, вислуховувала страхи, розказані пошепки в той час, коли ми, обійнявшись, перебували в безпеці у темній спальні; стаючи свідком, усвідомлюючи, приймаючи, заспокоюючи. Ми були настільки ж нероздільними, як і в медичній школі, коли тримались за руки на лекціях. Тепер ми тримались за руки в кишені його пальта під час прогулянок після хіміотерапії – Пол був одягнений у зимове пальто і шапку навіть у теплу погоду. Він знав, що ніколи не буде сам, ніколи не страждатиме понад міру. За кілька тижнів до його смерті, лежачи на ліжку вдома, я запитала в нього: «Ти можеш нормально дихати, коли моя голова лежить ось так в тебе на грудях?» Він відповів: «Я тільки так і вмію дихати». Той факт, що я і Пол стали частиною глибокого змісту в житті одне одного – це одне із найбільших благословень, яке я будь-коли отримувала.

Ми обоє знаходили сили в родині Пола, яка допомагала нам пережити його хворобу і підтримувала під час народження нашої дитини. Незважаючи на безмежний біль, що його спричиняла хвороба їхнього сина, його батьки незмінно залишались джерелом спокою і безпеки. Вони орендували квартиру по сусідству і часто навідувались до нас: батько Пола натирав йому ноги, мати готувала індійську досу з кокосовим чатні. Пол, Дживан і Суман сиділи на наших диванах – Пол клав ноги догори, щоб послабити біль у спині – і обговорювали «синтаксис» футбольних ігор. Ми з дружиною Дживана, Емілі, сміялись поблизу, у той час як Каді, а також Ів і Джеймс, її двоюрідні брат та сестра, спали. У такі дні наша вітальня здавалась маленьким безпечним селом. Пізніше в цій же кімнаті Пол тримав Каді на своєму робочому кріслі і читав уголос твори Роберта Фроста, Т. С. Еліота, Вітгенштайна, а я тим часом фотографувала. Такі прості моменти були сповнені витонченості й краси, навіть удачі, якщо можна взагалі говорити про існування цієї концепції. Але ми справді почувались удачливими, вдячними – за родину, за громаду, за можливість, за нашу доньку, за те, що ми знайшли в собі сили піти назустріч один одному в той час, коли потрібна була цілковита довіра і прийняття. Хоча ці останні кілька років були болісними і важкими – іноді майже нестерпними – вони також були найпрекраснішими і найзмістовнішими в моєму житті; вони вимагали від нас щодня підтримувати баланс між життям і смертю, радістю й болем, досліджувати нові глибини вдячності та любові.

Покладаючись на власні сили і на підтримку своїх рідних і громади, Пол гідно сприймав кожну стадію своєї хвороби – без бравади або необґрунтованої віри в те, що він «здолає» чи «поборе» рак, але зі щирістю, яка давала йому можливість тужити за втратою запланованого майбутнього і створювати нове. Він плакав у той день, коли отримав діагноз. Він плакав, коли дивився на малюнок на дзеркалі у нашій ванній кімнаті, на якому було написано: «Я хочу прожити все подальше життя тут із тобою». Він плакав у свій останній день в операційній. Він дозволяв собі бути відкритим і вразливим, дозволяв, щоб його заспокоювали. Незважаючи на смертельну хворобу, Пол був абсолютно живим. Попри фізичну слабкість він залишався енергійним, відкритим, сповненим надії – не на видужання, яке було малоймовірним, а на дні, наділені метою і сенсом.

Голос Пола в книжці «Коли подих стає повітрям» сильний і виразний, але також дещо самотній. Паралельними цій історії є любов, тепло, простір і привілля, які оточували його. Ми всі живемо у різних «я» в часі і просторі. Тут він постає в ролях лікаря та пацієнта, в межах відносин між лікарем і пацієнтом. Його голос у тексті звучить чітко, це голос людини, яка має мало часу, яка невтомно бореться, хоча були й інші «я». На цих сторінках не повністю передано його почуття гумору – він був надзвичайно дотепним; його лагідність і ніжність, цінність, якою він наділяв свої стосунки з друзями і рідними. Але це книжка, написана ним; таким був його голос у цей час і таким було його повідомлення; він написав саме це і саме тоді, коли йому це було потрібно. Власне, найбільше я сумую навіть не за сильною, яскравою версією Пола, у яку я вперше закохалась, а за тим красивим, зосередженим чоловіком, яким він був в останній рік життя; Полом, який написав цю книжку – делікатним, але анітрохи не слабким.

Пол пишався цією книжкою, яка стала кульмінацією його любові до літератури – одного разу він сказав, що поезія заспокоює його більше, ніж Святе Письмо – і його здатності створити зі свого життєвого шляху переконливу і сильну розповідь про життя пліч-о-пліч зі смертю. Коли у травні 2013 року Пол повідомив свого найкращого друга електронним листом про те, що в нього невиліковний рак, він написав: «Хороші новини в тому, що я вже пережив двох сестер Бронте, Кітса і Стівена Крейна. Погані новини в тому, що я нічого не написав». Відтоді його подорож стала переходом – від одного захоплення до іншого, від ролі чоловіка до ролі батька і, звичайно ж, від життя до смерті, останньої трансформації, яка на всіх нас очікує. Я пишаюсь тим, що увесь цей час була його супутницею, і також під час написання цієї книжки – заняття, яке давало йому можливість до останнього жити з надією, з делікатною алхімією діяльності й можливості, котру він так вправно описує.

Пола поховали у вербовій труні на краю поля у горах Санта-Круз, з видом на Тихий океан і на узбережжя, багате на спогади: жваві походи, частування морепродуктами, коктейлі на день народження. Двома місяцями раніше, у теплий вихідний день у січні ми вмочили пухкенькі ніжки Каді в солону воду на пляжі під горою. Після своєї смерті Пол більше не був прив’язаний до свого тіла і тому залишив рішення за нами. Я вважаю, ми зробили правильний вибір. Могила Пола звернена на захід, де через п’ять миль за зеленим гірським хребтом починається океан. Навколо нього пагорби, укриті дикою травою, хвойними деревами і жовтим молочаєм. Коли сидиш там, чути вітер, щебетання пташок і метушню бурундуків. Він сам встановлював умови в своєму житті, і тому здається доречним, що місце його поховання сповнене надійності та гідності. Це місце, на яке він заслуговує; на яке ми всі заслуговуємо. Я пригадую рядок із молитви, яку любив мій дідусь: «Знечулені, ми підійматимемось вгору і дістанемось вершин вічних пагорбів, де холодний вітер і дивовижний краєвид».

Але бути в цьому місці не завжди легко. Погода тут непередбачувана. Оскільки Пола поховано з навітряної сторони гір, мені доводилось навідуватись до нього під палючим сонцем, крізь густий туман і холодний колючий дощ. Ця місцина буває настільки ж незатишною, як і спокійною, водночас людною та самотньою – як і смерть та жалоба – але в усьому цьому є краса, і я гадаю, що це добре й правильно.