Розділ «Епілог Люсі Каланіті»

Наступного дня, в неділю, ми сподівались, що спокійні вихідні триватимуть. Якби Пол почувався достатньо добре, ми б пішли до церкви, після цього відвели Каді та її двоюрідну сестру на гойдалки в парк, розташований на пагорбі. Ми б і далі вбирали в себе нещодавні прикрі новини, ділили наш смуток і насолоджувались часом, проведеним разом.

Але натомість час пришвидшився.

Рано-вранці в неділю я приклала руку до чола Пола і відчула, що в нього лихоманка, температура підвищилась до сорока градусів, хоч він почувався відносно непогано і не мав інших симптомів. Разом із батьком Пола і Суманом ми за кілька годин відвезли його у відділення невідкладної допомоги і повернулись додому до решти родичів після того, як йому призначили антибіотики на випадок пневмонії (на рентгенівському знімку грудна клітка Пола була ущільнена пухлинами, за якими могло ховатись запалення). Але, можливо, причиною було те, що рак швидко прогресував? В обід Пол спокійно спав, проте він був дуже хворий. Спостерігаючи за тим, як він спить, я заплакала. Потім я пішла у вітальню, де до моїх сліз приєдналися сльози його батька. Я вже сумувала за ним.

У неділю ввечері стан Пола різко погіршився. Він сидів на краю нашого ліжка, важко дихаючи – це була разюча зміна. Я викликала «швидку». Коли ми знову зайшли у відділення невідкладної допомоги – цього разу Пола везли на каталці, а його батьки йшли за нами – він повернувся до мене і прошепотів:

– Можливо, це кінець.

– Я поруч із тобою, – промовила я.

Працівники лікарні зустріли Пола як завжди привітно. Але вони діяли швидко, побачивши, у якому він стані. Після початкових аналізів йому наклали маску на ніс і на рот, щоб полегшити дихання за допомогою двофазної вентиляції – апарату для підтримки дихання BiPAP, який постачає сильний механізований потік повітря під час кожного вдиху і значною мірою перебирає на себе функцію дихання. Хоча двофазна вентиляція полегшує респіраторну механіку, іноді вона вимагає багато зусиль від пацієнта – вона працює шумно і потужно, розтискаючи губи під час кожного вдиху так, як це робить собака, коли просуває голову крізь вікно автомобіля. Я стояла поряд, нахилившись над каталкою і тримаючи Пола за руку, коли апарат почав ритмічно видавати «шу-шу-шу».

Рівень діоксиду карбону в крові Пола був критично високим – це означало, що дихання забирає усі його сили. Аналіз крові вказував на те, що певний надлишок діоксиду карбону акумулювався в крові протягом кількох днів або тижнів, під час яких його хвороба легенів і слабкість прогресували. Оскільки його мозок поступово звикав до надмірного рівня діоксиду карбону, він був при тямі. Він спостерігав. Він як лікар розумів невтішні результати. Я теж їх розуміла, слідуючи за ним, коли його везли в інвалідному візку у відділення інтенсивної терапії – те саме, у якому багато його пацієнтів боролись із хворобою до або після операції, у той час як їхні рідні сиділи біля ліжка у вінілових кріслах.

– Чи потрібно мене інтубувати? – запитав він мене в перерві між подихами через BiPAP, коли ми були на місці. – Чи варто мене інтубувати?

Усю ніч Пол обговорював це питання з лікарями, рідними, а потім лише зі мною. Приблизно опівночі лікар інтенсивної терапії, який тривалий час був наставником Пола, зайшов, щоб обговорити варіанти лікування з родиною. BiPAP – це тимчасове рішення, сказав він. Єдиний доступний варіант – інтубувати Пола, тобто під’єднати його до вентилятора. Чи цього він хотів?

Раптом постало ключове питання: чи можлива регресія раптової дихальної недостатності?

Викликало занепокоєння те, чи не буде Пол надто хворим, щоб його будь-коли можна було від’єднати від вентилятора. Чи не настане делірій, потім відмова органів, а після цього його свідомість і тіло покинуть нас? Нам, лікарям, доводилось бачити цей важкий сценарій. Пол обмірковував альтернативу: замість інтубації можна використати «комфортний догляд», хоча смерть настане швидше і невідворотніше.

– Навіть якщо я це переживу, – сказав він, пам’ятаючи про пухлини в мозку, – мені важко уявити собі майбутнє, у якому я зможу змістовно прожити час.

Його мати відчайдушно йому заперечила:

– Жодних рішень сьогодні, Паббі! Давайте всі відпочинемо.

Після того як Пол розпорядився не реанімувати його, він погодився. Співчутливі медсестри принесли йому додаткові ковдри. Я вимкнула флуоресцентні лампи.

Полові вдалось проспати до сходу сонця. Біля нього сидів його батько, а я тим часом намагалась трохи поспати в сусідній кімнаті, щоб зберегти ясність розуму, усвідомлюючи, що наступний день може виявитись найважчим у моєму житті. Я тихенько прийшла у палату Пола о шостій ранку, коли було ще темно. Реанімаційні монітори періодично подавали сигнали. Пол розплющив очі. Ми знову говорили про «комфортний догляд», уникаючи агресивних спроб відтерміновувати неминуче, і він вголос запитав, чи зможе повернутись додому. Мене турбувало те, що дорога завдаватиме йому болю і може вбити його – настільки слабким він був. Однак я сказала, що зроблю все можливе, щоб відвезти його додому, якщо це для нього найважливіше, і кивком голови підтвердила, що комфортний догляд – мабуть, це той напрямок, у якому ми рухаємось. Але чи можна в якийсь спосіб відтворити дім тут? У перерві між пихтінням апарату він відповів: «Каді».

Каді невдовзі була в лікарні – її привезла з дому наша подруга Вікторія – і почала своє власне, неусвідомлене та енергійне чергування. Вона радісно вмостилась на правому ліктеві Пола і почала поправляти свої крихітні шкарпетки, стукати по лікарняній постелі, усміхатись та вуркотіти. Її не турбував апарат підтримки дихання, який продовжував дмухати, підтримуючи в Полові життя.

Медики прийшли під час обходу і обговорили випадок Пола в коридорі, де до них приєднались я і його рідні. Ймовірно, гостра дихальна недостатність Пола була зумовлена стрімким прогресуванням раку. Рівень діоксиду карбону і далі зростав – це було суттєве показання для інтубації. Рідня почувалась пригніченою: телефонувала онколог Пола і висловила сподівання, що гостру фазу можна послабити, але лікарі на місці були налаштовані менш оптимістично. Я благала їх якомога точніше оцінити шанси на те, що різке погіршення здоров’я вдасться повернути в зворотному напрямку.

– Йому не потрібна «Аве Марія», – сказала я. – Якщо в нього немає шансів прожити суттєвий проміжок часу, він хоче зняти маску і обійняти Каді.