Розділ «Епілог Люсі Каланіті»

Я часто відвідую його могилу, беручи із собою маленьку пляшку мадери – вина з місця, де ми провели медовий місяць. Щоразу я виливаю трохи вина на траву для Пола. Коли зі мною приходять батьки і брати Пола, ми розмовляємо і в цей час я гладжу рукою траву так, наче це його волосся. Каді відвідує його могилу перед сном, лягає на ковдру, дивиться на хмарки, що пропливають над головою, і тягнеться руками до покладених нами квітів. Увечері перед панахидою за Полом я, його брати і моя сестра зібрались там разом із двадцятьма найдавнішими, найближчими друзями Пола, і якийсь час я думала, що ми зіпсуємо траву, тому що вилили дуже багато віскі.

Часто я повертаюсь на його могилу і бачу, що голівки квітів, які я там залишила – тюльпанів, лілій, гвоздик – пообгризав олень. Таке використання квітів нічим не гірше за інші, Полові б воно сподобалось. Черв’яки швидко розпушують землю, природні процеси тривають, нагадуючи мені про те, що бачив Пол і що я зараз також ношу глибоко в кістках: нерозривний зв’язок між життям і смертю, здатність іти вперед і знаходити сенс, незважаючи на це, завдяки цьому. Те, що сталось із Полом, трагічно, але він сам не був трагедією.

Я очікувала, що після смерті Пола не відчуватиму нічого, крім пустки і розбитого серця. Мені ніколи не спадало на думку, що можна й далі когось кохати так само, коли його не стане, що поряд з невимовним смутком і болем, від якого іноді я починаю тремтіти й вити, можна відчувати таку любов і вдячність. Пол помер, і я майже щомиті тяжко сумую за ним, але певним чином я відчуваю, що і далі беру участь у житті, яке ми разом створили. «Втрата – це не кінець подружнього кохання, – писав К. С. Льюїс, – а одна з його типових фаз, як медовий місяць. Наше завдання – гідно й віддано прожити і цю фазу нашого подружнього життя». Турбота про нашу доньку, підтримка стосунків з родичами, видання цієї книжки, виконання роботи, наповненої змістом, відвідини могили Пола, туга за ним і вшанування його, наполегливість… моє кохання триває, живе далі в такий спосіб, якого я ніколи не передбачала.

Коли я бачу лікарню, у якій Пол жив, будучи лікарем, і помер, будучи пацієнтом, я розумію, що, якби він жив далі, то зробив би великий внесок в науку як нейрохірург та нейробіолог. Він допоміг би величезній кількості пацієнтів і їхніх родин пережити найскладніші часи в їхньому житті – саме це завдання насамперед привабило його в нейрохірургії. Він був, і залишався б надалі, хорошою і вдумливою людиною. Натомість ця книжка для нього – новий спосіб допомогти іншим, це той внесок, який міг зробити тільки він. Від цього його смерть і наша втрата не стають менш болісними. Але він знайшов зміст у боротьбі. На 136 сторінці цієї книжки він написав: «Ти навіть не можеш досягти досконалості, але ти можеш вірити в асимптоту, до якої невпинно прагнеш». Це була напружена, виснажлива праця, проте він ніколи не вагався. Таке життя він отримав і так ним розпорядився. Книжка «Коли подих стає повітрям» завершена в тому вигляді, у якому вона є.

Через два дні після смерті Пола я зробила запис у щоденнику, адресований Каді: «Коли хтось помирає, про нього зазвичай кажуть гарні речі. Будь ласка, знай, що всі ті чудові речі, які люди нині кажуть про твого тата – правда. Він справді був настільки хорошим і мужнім». Коли я розмірковую про його мету, часто пригадую слова з гімну, написаного на основі «Мандрів пілігрима»: «Хто хоче бачити справжню відвагу, / нехай підходить ближче… він про вигадки всі забуде / і не чутиме, що кажуть люди, / день і ніч гарувати він буде, / щоб стати пілігримом». Рішення Пола дивитись смерті в очі було свідченням не лише того, ким він був в останні години свого життя, а й того, ким він був завжди. Упродовж значної частини свого життя Пол цікавився питанням смерті і тим, чи зможе він стійко її зустріти. Як виявилось, відповідь – так.

Я була його дружиною і стала свідком цього.