Двадцять років "єврейської державності" в Україні, 1918-38

розгромивши селян силою реґулярної армії, влада автоматично перейшла до

колективізації, відтак і до голодомору. Але не забудьмо, що українська інтифада двадцятих

років, як і війна Хмельницького (Натан Ганновер), як і гайдамаччина (уманська різанина!)

великою мірою мала характер антиєврейський.

Після всього, що опубліковано за кордоном, а у нас – із часів перестройки, хто

наважиться тепер говорити про легальність большевицької влади? Сподіваюсь, ніхто

відтак не закидатиме бунтівним селянам тероризм. Женевська конвенція, прийнята 1949

року, говорить, що окуповані народи мають право на будь-які приступні їм засоби опору.

Але фактографії про повстанців зараз чомусь бояться. Під претекстом того, що

українських селян і їхніх отаманів не реабілітовано і в рамках нинішнього законодавства

нібито суверенної України не може бути реабілітовано, історичні матеріали про цю війну

рішуче не розсекречені, хоч вони мають уже суто академічне значення. У наш час

реабілітації абсурдні, і справами – не тільки на реабілітованих, а всіма кримінальними

справами – повинні займатись не юристи, а історики. Треба добитись відповідної корекції

законодавства. Хто це ініціює?

Студії міжвоєнних десятиліть, передусім дослідження з історії влади

ускладнюються тим, що 1941 року в Києві було знищено увесь архівний фонд зі справами

партійної номенклатури. Нехай все це події старих часів. Але, коли триває процес

розкривання архівів і дійшло до особових справ чекістів, чому ж нинішні владоможці так

зацікавлено відповіли категоричним "Ні"?