Розділ «Кримське ханство: міфи та реалії»

Боплан також описує, як татари грабують руське, зокрема українське, населення. «Розбігаючись повсюди по селах, – читаємо в нього, – вони оточують їх, виставляючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі вогнища впродовж усієї ночі, побоюючись, щоб котрийсь із селян не втік. Потім грабують, палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають з собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад, коней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то ввечері їх всіх зганяють, замикають у клуні або в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють у зв’язку з відразою, яку почувають до цих тварин»238.

Грабуванням руського населення займалися переважно т. зв. татари-ногаї, які жили в степовій місцевості. Натомість інша частина татар, яка мешкала в Криму й вела осілий спосіб життя, займалася сільським господарством, ремеслом і торгівлею.

Говорить цей автор і про незавидну долю бранців, які потрапили в татарський полон. Татари, стверджує Боплан, здійснивши наїзд, «… збирають усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної наруги, їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета»239.

Ці свідчення наведені спеціально, оскільки Боплан не лише знав ситуацію в Україні, а й був відносно незаангажованою людиною. Адже він належав до іноземців – хоча й знаходився на службі в польського короля. Звісно, погляд Боплана – це погляд християнина, який не сприймав «світу ісламу». Тому він спеціально звертає увагу на темні сторони в діяннях кримських татар.

Що такі сторони були, сперечатись не варто. І письмові свідчення, й фольклорні твори говорять, що татарські наїзди були великим нещастям для українських земель. Наприклад, на ці наїзди звертали увагу польські автори XVI ст. – Мартин та Йоахим Бєльські, Мартин Кромер, Мацей Стрийковський, Алессандро Гваньїні, Станіслав Оріховський та інші. Оріховський, який по матері був русином-українцем, навіть закликав польського короля й великого князя литовського Сигізмунда Августа постійно знаходитися на землях України-Русі, обороняючи їх від татарської небезпеки240.

Справді, татарські набіги вели до численних руйнацій у сільській місцевості, наносячи великі матеріальні збитки й «вимиваючи» звідти чималі людські ресурси.

За підрахунками істориків, переважно з українських земель протягом XVIXVII ст. було вивезено близько 2 мільйонів невільників, що перевищувало втрати Африки в результаті трансантлантичної торгівлі рабами241. Це, безперечно, стримувало економічний і соціальний розвиток українських земель. Граничні зі степом регіони України, де жило руське (українське) населення, були «зоною непевності».

Хоча складається враження, що результати цих наїздів у християнських (переважно польських та українських) джерелах перебільшувалися. До того ж українські дослідники, керуючись усталеними стереотипами, свідомо чи несвідомо інтерпретують ці джерела в антитатарському дусі. Наприклад, до нас дійшов документ під умовною назвою «Пам’ять», де волинські шляхтичі розповідають польському королю й великому князю Сигізмунду Старому (1467—1548) про свої війни з татарами. Цей документ, написаний орієнтовно в 1534—1535 рр., сприймається як свідчення частих татарських наїздів на волинські землі. Але в цьому документі, який стосується подій кінця XV – початку XVI ст., лише в трьох випадках чітко сказано, що татари вчинили розорення маєтків волинських шляхтичів. Натомість у одинадцяти випадках говориться про перемоги над татарами242. Не такими вже беззахисними у ті часи були українські землі. Українська шляхта, потім козацтво ставали тим заборолом, який захищав Русь-Україну від татарських набігів.

Але це була одна сторона медалі. Існувала й інша. Татарські набіги на довгий час визначили «обличчя України», хід її історії. Граничні регіони зі степом, де існувала «зона непевності», водночас стали «зоною свободи». Ці терени мало контролювалися державними структурами, не сягав сюди й феодальний гніт, кріпосне право. Відповідно, ці землі приманювали людей, які хотіли бути вільними на своїй землі. «Українське дозвіллє, широка воля й свобода в відносинах, брак всього того утиску, матеріального й морального, який давав себе чути в ліпше засиджених і захищених місцях «посполитому чоловікові» з боку суспільної єрархії, і невичерпані багацтва природи та свобода користуванню з них – тягнули сюди й привязували людей до сеї землі злитої кровю й посипаної попілом від татарських наїздів», – писав Михайло Грушевський243. Тут, у граничних районах, з’явився такий феномен, як українське козацтво, про що буде йти мова далі.

Також татарські набіги, як не парадоксально, сприяли урбанізації українських земель. Адже татари переважно нападали на села, які не могли чинити їм серйозного опору. Водночас татарське військо оминало укріплені міські поселення. Тому для оборони земель від татарських набігів почали будуватися укріплені твердині, що ставали містами й містечками244. У них також могли ховатися, якщо виникала небезпека, мешканці навколишніх сіл. В першій половині XVIІ ст. на українських землях, зокрема на Волині й Київщині, з’явилося чимало поселень міського типу з відповідними укріпленнями, які створювали чималі проблеми для татар під час їхніх наїздів. Перед повстанням під проводом Богдана Хмельницького (1595? —1597) Русь-Україна була «країною міст». За підрахунками Олени Компан (1916—1986), у той час 46 % населення цих земель мешкало у містах245. Зрозуміло, що помітна частина цих міщан займалася сільським господарством. Але «міський етнос» відігравав помітну роль в Україні. Тоді ж таки на українських землях набуває поширення братський рух, що став індикатором відносно високого розвитку культури й самосвідомості українського міщанства246. Після Хмельниччини, яка мала виразно антиміський характер і зробила українців «селянським етносом», в Україні українських «міських рухів» практично не існувало.

Зрештою, на татарські набіги, що здійснювалися на українські землі, варто подивитися не з позиції емоційності (що у нашій літературі переважно й робиться), а з позиції прагматизму. І в часи минулі, і в часи теперішні йшла та йде боротьба не лише за території з природними ресурсами, а й за людські (трудові) ресурси. Це, зокрема, було характерним для Київської Русі, де поширеною була работоргівля і де князі, воюючи один з одним, забирали в суперника його людей і виводили їх у свої володіння. Так само й татари, здійснюючи наїзди на руські (українські) землі, були зацікавлені в ясирі, власне трудових ресурсах. Звісно, ясир для наїздників був передусім товаром, який можна було продати або отримати за нього добрий викуп. Мусив існувати й попит на цей товар. Річ у тім, що Кримське ханство було доволі розвинутою в економічному плані державою. Воно було одним із головних експортерів зерна до Туреччини. Вирощували тут фрукти, тютюн, поширеним було тваринництво. Одним із предметів експорту стала в’ялена риба й ікра247.

Рибну продукцію з Кримського ханства вивозили в Україну та інші землі Європи. Тому деякі «рибні терміни» перейшли з мови татарської в українську й європейські мови. Наприклад, таке слово, як «кав’яр». В українській мові воно використовувалося для позначення ікри.

Чи не найбільшим багатством Кримського ханства були соляні озера. Сіль у період Середньовіччя високо цінувалася, оскільки використовувалася не лише для присмачення їжі, а й для зберігання продуктів. Закуповувати сіль до Криму приїжджали також з України. Цим займалися козаки й чумаки248. Зрозуміло, така економіка потребувала додаткових робочих рук.

У літературі можна знайти просто фантастичні цифри щодо кількості українських полонених у Криму. Добре відомі свідчення з цього приводу османського автора Евлія Челебі (1611—1679/1682), який писав: «… в Криму немає війська більше, ніж вісімдесят сім тисяч, а крім війська, ще є сто тисяч прихильників Пророка, а ясиру козацького вони мають чотирикратно по сто тисяч». Далі цей автор зазначає, що якби «кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то весь півострів Кримський перевернули б догори ногами. Але… бунтувати вони не здатні зовсім»249. Вважалося, що полонені з України є прості, нехитрі й покірні, на відміну від московітів. Тому вони користувалися попитом250. Далеко не в усьому можна вірити Челебі – особливо коли він називає цифри. Але можна не сумніватися, що в Криму було чимало невільників з Русі-України. Правда, вони не витворили тут свою етнічну спільноту, а були ісламізовані й асимільовані. Ці люди могли справити певний вплив і на генофонд кримських татар, і на їхню культуру. Однак це питання потребує вивчення.

Евлія Челебі

Також додаткових робочих рук потребувала й Османська імперія, котра перебрала від Візантії її «економічний спадок». У цій державі в період Середньовіччя були розвинуті ремесла, сільське господарство й торгівля. Чимало русинів-українців саме через невільничі ринки Криму потрапляли в Туреччину. Подібне викачування трудових ресурсів з України було характерним і в інші часи, в т. ч. зовсім недавні і навіть сьогодні. Наприклад, у період Другої світової війни з України в примусовому порядку вивозилися молоді люди на роботу в Німеччину. Так само звідси в часи сталінізму з допомогою репресій відправляли людей на будови, шахти у віддалені райони СРСР. Цю саму ситуацію (правда, в цивілізованій формі) маємо й нині, коли в Україні рекрутують працівників для роботи в інші країни, де помітно вищі заробітки, ніж у нас.

При бажанні можна побачити й інші цікаві паралелі між долею невільників, що потрапили до Кримського ханства, й нашими теперішніми закордонними заробітчанами. Так, відносно відомою є оповідь із «Літопису» Самійла Величка (бл. 1670—1728) про похід запорізького отамана Івана Сірка (1605—1685) на Крим в 1675 р. Згідно з нею, Сірко вивів із Криму сім тисяч християн і тумів, тобто людей, народжених від змішаних шлюбів між мусульманами й християнами. Ця цифра виглядає фантастично. Серед цих семи тисяч ніби три тисячі не захотіли йти в «християнську землю», власне, в Україну. Вони сказали, що «мають уже в Криму свої осідлиська й господарства і через це краще там бажають жити, ніж у Русі, нічого свого не маючи». І тоді Сірко наказав повбивати цих людей251. При всіх моментах фантастичності цієї оповіді, вона відображує певні реалії.

Іван Сірко.

Уявне зображення Іллі Рєпіна

Доля невільників, виведених з України, була різною. Дехто потрапляв на важкі роботи й гинув. Але й було чимало таких, які заводили в Криму своє господарство й непогано приживалися там. Чимало дівчат ставали дружинами мусульман – чи то татар, чи турків. Були серед них і жінки султанів. Принаймні багатьом відома історія Роксолани. Деякі діти й юнаки потрапляли до корпусу яничар…