Розділ «Кримське ханство: міфи та реалії»

Не дивно, що така держава з відносно стабільним політичним устроєм, значними військовими ресурсами, розвинутою економікою й культурою, стала важливим гравцем на золотоординському просторі. Так, на початку XVI ст. кримські хани починають чинити відносно часті наїзди на Московію265.

Правда, друга чверть XVI ст. стала періодом нестабільності в Кримському ханстві, що було пов’язано боротьбою за ханський престол. Відповідно, вплив цієї держави значно послабився. Цим скористалася Московія, яка теж почала виявляти претензії на золотоординський спадок. У 1547 р. Іван Грозний (1530—1584) почав іменуватися царем266. До того часу так у Московії називали золотоординських ханів. У 1552 р. московські війська завойовують Казанське ханство, у 1556 р. – Астраханське. Тим часом у Криму настав період стабілізації, де ханом у 1551 р. став Девлет Гірей (1512—1577). Останній намагався стримувати експансію Московії в Східній Європі. У 1571 р. він вчинив похід на Москву, яка була спалена кримськими військами. Питання не стояло про завоювання Московії. Йшлося про те, щоб упокорити колишнього васала, який почав собі багато чого дозволяти. Наступні роки кримські хани здійснювали походи на Москву. Правда, успішними їх важко назвати.

Є відомості про те, що московські бояри збиралися усунути з престолу Івана IV і посадити на нього «справжнього царя», кримського хана Давлет Гірея267. Очевидно, для московської еліти того часу легітимним правителем міг бути лише чінгізід. Московська князівська династія до Чінгізідів не належала, а правила лише з їхнього дозволу. Побоюючись змови, Іван IV зробив царем московським хана Саїн Булата, який походив із Чингізідів. Останній прийняв православне хрещення й почав іменуватися Симеоном Бекбулатовичем. Щоправда, правління цього князя було недовготривалим, близько року (1575—1576). Та й загалом мало воно бутафорський характер. Однак це правління забезпечувало для Івана IV видимість легітимності, який потім перейняв від нього владу. Цікаво, що після смерті царя Федора Івановича (1557—1598) чимало представників московської знаті консолідувалися навколо чінгізіда Симеона Бекбулатовича, вбачаючи в його особі претендента на московський престол.

Тим часом Кримське ханство було зайняте більш важливими для нього питаннями. У 70-х рр. XVI ст. вело війну з Персією, а в 1593—1606 рр. – з імперією Габсбургів. Це й дало змогу Московії продовжити свою експансію на теренах колишнього золотоординського простору. Московії за часів Івана Грозного вдалося підкорити Сибірське ханство, власне Західну Сибір (80-ті рр. XVI ст.), встановити контроль над Ногайською ордою та Військом Донським268. У результаті цього більша частина золотоординського простору опинилася в руках московітів. Залишалося лише Кримське ханство, правителі котрого трактували московських князів як своїх васалів269.

XVII – початок XVIIІ ст. – час, коли тісно переплелися долі козацької України й Кримського ханства. На той час українське козацтво стало потужною воєнною силою. Воно не раз воювало з татарами, чинило напади на кримські володіння. Але в 1624 р. українські козаки надали підтримку ханові Мехмед Гірею (1584—1629), який опинився в стані конфлікту з турецьким султаном Мурадом IV (1612—1640). Останнього схилили на свій бік кримські аристократи (беї й мурзи), які були незадоволені Мехмедом. Весною 1624 р. Мурад оголосив ханом Джанібека Гірея, пославши в Крим кількатисячний корпус яничар. Мехмед разом зі своїм братом, калгою Шагін Гіреєм готувався до оборони. У той час у кримському полоні опинилося близько 300 козаків, які зазнали аварії під час шторму, а їхні човни-чайки були викинуті на берег. Козакам, які були добрими стрільцями, запропонували або довічну неволю на галерах, або участь у війні проти турків. Ті погодилися на останнє. Їм вдалося, використовуючи вогнепальну зброю, зупинити турків під Карасубазаром. Про це так писав Шагін Гірей: «Козаків дніпрових… в товариство прийшло триста козаків. Дай Боже довге здоров’я цим трьомстам козакам, які на допомогу і в товариство прийшли і, діючи там, як бажало собі серце наше, нам допомогли»270. Окрім того, козаки на чайках здійснили рейд Чорним морем до турецьких берегів, що змісило султана відволіктися від кримських справ і зосередитися на обороні столиці271. Мурад IV мусив визнати права Мехмеда на ханський престол272. Однак протистояння Кримського ханства й османів не припинялося.

Упродовж літа—осені 1624 р. Шагін Гірей та українські козаки часто обмінювалися посланцями. 28 грудня цього ж року була укладена угода між калгою Шагін Гіреєм та козаками про союз. Це був перший формалізований на папері військово-політичний союз українських козаків із Кримським ханством273. Він передбачав «службу» козаків кримському хану – звісно, за певну оплату. Передбачалося, що й кримська сторона зобов’язувалася допомагати козакам у випадку необхідності274.

Цікаво, що Шагін Гірей, зустрічаючись із московськими посланцями в Бахчисараї в квітні 1625 р., говорив про цей союз. Звертав увагу, що українські козаки хоча й ходять по морю, але нічого поганого кримцям не чинять – на відміну від донських козаків, котрі перебувають під опікою московітів. Закидав калга й московітам те, що вони «з Казанської і з Астраханської держави царів наших вигнали»275. Тобто кримські правителі розглядали Поволжя як сферу свого впливу, звідки їх витіснили московіти. Із цих слів випливає, що завоювання останніми Кримського й Астраханського ханств було переділом спадку Золотої Орди між двома його основними спадкоємцями – Московією й Кримським ханством.

Восени 1628 р. та навесні 1629 р. українські козаки й кримський хан уклали ще дві угоди з козаками – правда, при згоді польських представників276.

За цим всім стояли важливі геополітичні розрахунки. У той час Персія сподівалася «прорубати вікно» до Чорного моря й зробити своїм союзником Кримське ханство. Якби це вдалося, можна прокласти було новий торговий шлях – зі Сходу (Китаю, Індії, Персії) на Захід, ліквідувавши при цьому торгову монополію турків на Чорному морі. Калга Шагін Гірей, який був впливовою особою в Кримському ханстві, дотримувався проперської орієнтації277. Війна з турками й протурецькими силами на Кримському півострові тривала до 1629 р. При цьому до неї хан та калга залучали українських козаків. Махмет IV у цій боротьбі програв, загинувши в 1629 р., а калга Шагін емігрував до Персії278. У цій війні на боці кримських татар брав участь Богдан Хмельницький – принаймні про це існують свідчення279. Зрештою, укладаючи союз з кримським ханом, він міг спиратися на традицію таких союзів. У 30-х рр. XVII ст. подібні союзи продовжували укладатися. Так, у 1634 р. кримський хан Девлет Гірей намагався залучити до себе на службу кілька тисяч козаків. У 1635— 1637 рр. з українськими козаками активно контактував хан Інаєт Гірей (1597— 1637). У січні 1637 р. понад 700 козаків з’явилося в його таборі на чолі з Павлюком (Павлом Бутом) (?—1638). Далі вони воювали проти ногайського мурзи Кантемира. Натомість козаки намагалися залучати татар до боротьби з польською владою280. Незадовго після того, як Павлюк був на службі в татар, він підняв повстання проти поляків. Ймовірно, цей козацький ватажок сподівався на татарську підтримку.

Цікаво відзначити, що козацькі повстання на українських землях у 20— 30-х рр. XVII ст. хронологічно співпали з укладеннями договорів між козацькими провідниками й кримськими ханами. Як уже зазначалося, у 1624 р. був укладений перший такий договір. А в 1625 р. вибухнуло повстання під проводом Марка Жмайла281, у 1630 р. – під проводом Тараса Федоровича (Трясила). До речі, вважається, що останній походив із кримськотатарського роду, а справжнє його ім’я було Хасан чи Усан. Він прийняв православ’я, ставши українським козаком282. У 1635 р. вибухнуло повстання під проводом Івана Сулими, результатом якого стало руйнування Кодацької фортеці283. Така акція загалом була на руку кримським ханам, котрі були зацікавлені в тому, щоб простори України були для них «відкриті». У 1637 і 1638 рр. відповідно були повстання під проводом Павлюка284 й Острянина285. Можливо, Павлюк, він же Павло Бут, теж був татарського походження. Прізвисько Бут є татарським і означає «перекладач».

Козацькі повстання 20—30-х рр. XVII ст. в українській історіографії переважно трактуються як «народні» й «антифеодальні». Звісно, при бажанні в цих повстаннях можна знайти відповідні «народні» аспекти. Адже повставали козаки, яких можна віднести до народу. Хоча їхні інтереси далеко не завжди співпадали з інтересами інших народних верств – селянством і міщанством.

Однак у цих повстаннях відчувається «татарський слід». І справа не лише в тому, що на чолі їх опинялися вихідці з татарського середовища, які до того ще й контактували з татарами. Ці повстання загалом були вигідні кримським татарам, створюючи зону нестабільності в прикордонних районах Речі Посполитої.

Козацькі повстання відволікали козаків від походів на татар, спрямовуючи їхню активність у іншому напрямку – українських земель, підконтрольній королівській владі. Певно, активність козаків обумовлювалася й тим, що вони відчували підтримку кримських татар. Тобто в 20—30-х рр. XVII ст. створився своєрідний козацько-татарський союз, який отримав свій розвиток у часи Хмельниччини.

Іван Виговський

Петро Дорошенко

У кінці 1647—1648 рр. Богдан Хмельницький вступив у переговори з кримським ханом Ісламом Гіреєм (1604—1654), нагадавши, що колись сам допомагав татарам. Весною 1648 р. кримські татари й козаки, ставши союзниками, розпочали війну проти Речі Посполитої. Цей союз зберігався до 1653 р.

Після Хмельниччини, коли настав період Руїни, війська кримського хана не раз втручалися в українські справи, підтримуючи тих чи інших гетьманів. Наприклад, кримці підтримали Івана Виговського (1608—1664). Останній, залучивши кримське військо, виграв у 1659 р. Конотопську битву, розбивши московітів286. Після підписання Московією та Річчю Посполитою Андрусівського перемир’я 1667 р., яке нехтувало інтересами України, козацький гетьман Петро Дорошенко (1627—1698) вирішив укласти союз із Кримським ханством і перейти під протекторат Османської імперії. Він взагалі вперше став гетьманом при підтримці татар. На Кримське ханство намагалися спиратися такі козацькі гетьмани, як Степан Опара, Михайло Ханенко тощо287.

З 80-х рр. XVII ст. на землях між Дніпром і Дністром, що належали Кримському ханству, починають селитися українці. З часом ці терени отримали назву Ханська Україна (або Ганьщина)288. Хоча поряд з цим фігурували інші назви – «Татарська Волощина» й «Кочубейська Татарія». Османи ж іменували ці терени «Мукатаа Томбасар».

Уже в 1668 р. гетьманом України під протекторатом Кримського ханства став Петро Суховієнко(Суховій)289. Наступним кроком у формуванні Ханської України стало перетворення східної частини Поділля під управлінням Петра Дорошенка в своєрідний «Український вілайєт». Останній, будучи васальною територією османів, простягався до річки Кодима, що дало поштовх до козацького розселення на нинішніх південноукраїнських землях, котрі в той час контролювалися як турками, так і кримськими ханами.

Згідно з умовами Бахчисарайського миру 1681 р. між османами й Московією, південною частиною Правобережного Гетьманату, що опинилася під турецьким протекторатом, опікувався «князь малоруської України і вождь Війська Запорозького» Юрій Хмельницький (1641—1685). Потім його замінив молдавський воєвода Георгій Дука. У той час на ці терени поширюється влада Кримського ханства. Після 1684 р. турецький султан Мехмед IV на турецькій частині Правобережної України проголосив гетьманом Теодора Сулименка (Сулимку). Його й варто вважати першим гетьманом Ханської України. Він був призначений за пропозицією хана і почав здійснювати діяльність з території лівобережного Придністров’я, котре контролювалося Кримським ханством290.