Розділ «Під владою Золотої Орди»

У неділю ж, після Микулиного дня на другий день, минули вони город. Бог ізбавив [од них] своєю волею, і не взяли вони города, але насильство велике чинили в городі і пограбували добра незчисленне множество і коней. І тоді нечестивий Телебуга пішов у Ляхи.

Але зосталися другі татари коло Володимира годувати охлялих коней, і ці зробили пустою землю Володимирську. Не давали бо вони навіть із города вийти за покормом, а якщо хто виїхав, – [то] тих побили, а других захопили, а інших обдирали і коней однімали. І в городі померло в облозі, за гнівом Божим, незчисленне множество.

А коли Телебуга ішов у Ляхи, то з ним ішли всі князі через неволю татарську: Лев-князь із сином своїм Юрієм [і] з своєю раттю, а Мстислав зі своєю раттю, а Володимир зі своєю раттю»194.

Певним чином правителів королівства Русі рятувало те, що в самій Золотій Орді політична ситуація була непростою. Після смерті хана Менгу-Тимура (близько 1280 р.) великого впливу в цій державі набув хан Ногай (?—1299—1300)195. Спочатку на золотоординському престолі опинився онук Батия Туда-Менгу, а в 1287 р. у результаті палацових інтриг на його місце прийшов Телебуга, про якого вже йшлося в наведеному уривку Галицько-Волинського літопису.

За часів Данила й Василька про помітну залежність від татар не йшлося. Однак за їхніх нащадків ця залежність посилилась. Ні один із них не іменується королем, тобто не пов’язує себе із західною політичною традицією. Більше того – вони разом з татарами воюють проти західних сусідів. Якби так справи пішли далі, Волинь і Галичина могли з часом перетворитися в улус Золотої Орди, як це сталося зі східними землями колишньої Русі.

Щодо Ногая, то він правив західними землями Золотої Орди. Приєднав до своїх володінь землі в пониззі Дунаю й, можливо, Добруджу. Здійснював походи на терени Візантії, Болгарії та Сербії. Візантійський імператор Михайло VIII Палеолог (1224/5—1282), намагаючись підтримувати мирні стосунки з Ногаєм, у 1273 р. віддав за нього свою позашлюбну дочку Єфросинію. У 80-х рр. ХІІІ ст. залежність від Ногая визнали спочатку Тирновське царство, потім – Відинське і Бранічевське князівства, а близько 1292 р. – Сербія.

1291 р. Ногай організував заколот проти хана Золотої Орди Телебуги. Про конфлікти між цими можновладцями, до речі, писав Галицько-Волинський літопис196. Заколот виявився вдалим і золотоординським ханом став Токта, син Менгу-Тимура. Однак могутність Ногая не подобалася новому ханові, що призвело до війни між цими можновладцями. Ногай захопив землі нинішньої Південної України, Крим, пішовши шляхом створення самостійної держави. Навіть він та його син Чака почали карбувати власну монету.

Судячи з Галицько-Волинського літопису, хан Ногай підтримував із правителями королівства Руського союзницькі стосунки (щоправда, постаючи в ролі «старшого союзника»). У 1277 р. він посилав своє військо князям Леву й Мстиславу Даниловичам та Володимиру Васильковичу для походу на Литву197. Також Ногай посилає в 1280 р. частину свого війська для князя Лева, аби той завоював для себе частину польських земель198. Зрештою, як уже говорилося, в 1287 р. Ногай разом із Телебугою залучає князів Лева, Мстислава й Володимира для походу на Польщу199. Татарське військо в той час проходило землі Галичини й Волині. Воно ніби не чинило тут розорень, «пустошень». Але постій цього війська призводив і до матеріальних, і людських втрат200.

Старого Ногая переграв більш молодий хан Токта (1270—1312), який зумів зорганізувати значні сили. У 1299-му чи в 1300 р. останній завдав поразки Ногаю. Сталося це в місцевості Куканлик (імовірно, в степах нинішньої України, десь у районі теперішньої Одеської області). Цікаво, що Ногай був убитий русином – одним із воїнів хана Токти. Сини Ногая не зуміли зберегти витворену ним державу. Тому «Ногайський проект» зазнав краху.

Звісно, татари, що входили до складу кочової держави зникли. Вони залишалися в складі Золотої Орди, а після хана Ногая, нікуди її розпаду ввійшли до Кримського ханства. Ці татари кочували в степах теперішньої України, Північного Кавказу, а також нинішньої Румунії. Їх іменували ногаями чи ногайцями – вважається, що від імені хана Ногая. Вони так чи інакше контактували зі слов’янським населенням України і справили певний вплив на етногенез українців.

Хоча правителі Руського королівства в кінці ХІІІ ст. йшли на співробітництво з татарами, проте існувала сильна антитатарська опозиція, котра, як про це вже говорилося, репрезентувалася князем Володимиром Васильковичем і знайшла відображення в Галицько-Волинському літописі. Наприклад, у цьому творі Ногай іменується як «окаянний і беззаконний». Причому наведену характеристику маємо в такому місці твору, де йдеться про допомогу цього хана волинським князям201. Володимир Василькович, який не мав дітей, віддає свій уділ, місто Володимир, що фактично виконувало роль столиці тогочасної Русі, не войовничому князеві Леву, діяльність якого мала протатарську спрямованість, а «мирному» князеві Мстиславові, котрий, наскільки можна судити, не виявляв протатарських симпатій. Михайло Грушевський вважав це помилкою Володимира Васильковича. Лев, на думку історика, міг би краще забезпечити оборону руських земель202. Нам же видається такий крок Володимира Васильковича цілком логічним. Мстислав був для нього більш близьким політично, зокрема в плані дистанціювання від татар. Саме існування антитатарської партії на Волині й Галичині забезпечувало самостійність цих земель від Золотої Орди.

Можна припустити, що ця залежність зменшилася в часи правління Юрія Львовича (1252/1257—1308). Останній використовував латинську титулатуру «regis Russiae, principis Ladimiriae»203. Це можна перекласти: «король Русі, князь Володимирії». Він позиціонує себе як «західний правитель», дистанціюючись від татар. Подібну титулатуру використовували і його нащадки, у т. ч. останній владар Руського королівства Болеслав-Юрій (бл. 1310—1340)204.

У контексті дистанціювання від татар варто осмислювати появу Галицької митрополії (точніше – митрополії Малої Русі), яка була заснована в 1303 р.205. Ця подія в історіографії переважно трактується таким чином. Мовляв, у 1299 р. осідок Київської митрополії, тобто митрополії Русі, був перенесений із Києва у Володимир-на-Клязьмі. Це ніби було обумовлено тим, що Київ був зруйнований. Ось тоді король Юрій Львович вирішив посприяти створенню митрополії, яка б охоплювала землі його держави.

Однак контекст цієї події видається дещо іншим. Митрополичий осідок з Києва до Володимира-на-Клязьмі був перенесений не через «руйнування Києва». На той час колишня столиця Русі поступово відновлювалася. І митрополит тут міг цілком перебувати. Питання, очевидно, було в іншому. Якраз у останні роки ХІІІ ст. загострюється боротьба між золотоординським ханом Токтою й Ногаєм. Останній, контролюючи нинішні степи України, контролював і Київ, і київського митрополита.

Татарські хани, які надали православній церкві великі привілеї, розглядали її як один із важливих важелів свого впливу на руських землях. Токта, який збирав сили для боротьби з Ногаєм, був зацікавлений в «перенесенні» митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі – міста, яке знаходилося під контролем ханів Золотої Орди.

Оскільки хан Токта ворогував із Ногаєм, який становив постійну загрозу для Візантії, візантійська верхівка, зокрема Константинопольський патріарх, «закрила очі» на перенесення митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі.

Уже після смерті Ногая королю Юрію Львовичу вдалося домовитися з візантійською верхівкою про створення окремої митрополії Малої Русі з осідком у Галичі. Які наводилися аргументи на користь цієї справи, можемо лише здогадуватися. Імовірно, король шантажував візантійців тим, що, коли в його державі не буде створена митрополія, він звернеться за допомогою до Риму. Але які б аргументи не наводилися, вони дали результат. Виникла митрополія з доволі претензійною титулатурою. Адже в ті часи поняття «Мала Русь» трактувалося в іншому плані, аніж воно почало трактуватися пізніше. Мала Русь – це материнська Русь. Тут маємо відповідну аналогію, яку запозичили руси в греків. Останні трактували Малу Грецію як свою материнську землю, а Велику Грецію як землі колонізовані. Ось і виходило, що митрополія Малої Русі охоплювала терени Русі справжньої. Натомість Київська митрополія – землі Великої Русі, тобто колонізовані. Водночас створення митрополії Малої Русі вказувало на самостійність Королівства Руського – принаймні в плані духовному. Воно мало свою митрополію, яка існувала окремо від Київської, що знаходилася в сфері впливу золотоординських ханів.

На жаль, документів, які б висвітлювали діяння правителів Королівства Руського в кінці ХІІІ – у першій половині XIV ст., зберіглося вкрай мало. Однак можемо говорити про те, що в той час ця держава була більш зорієнтована в західному напрямку, ніж у східному.

У середині XIV ст. Руське королівство опинилося в стані кризи. Тут спрацювали як внутрішні чинники, так і зовнішні. У 1340 р. польським королем Казимиром ІІІ (1310—1370) був даний старт боротьби за руську спадщину. Гравцями в цій боротьбі були Польща, Угорщина, Литва й Золота Орда. Тривала вона до 1392 р. Її результатом стала ліквідація Руського королівства, землі якого розібрали Польща й князі литовської династії Ґедиміновичів. Останні зуміли створити життєздатний державний організм – Велике князівство Литовське.

На жаль, про війну за руську спадщину не зберіглося ніяких наших літописних свідчень. Про події цієї війни переважно дізнаємося з польських, угорських, німецьких джерел, а також частково з пізніших литовських літописів.