Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Для того, хто розглядав би просте буття-тут (те, що ми називаємо просто екзистенцією) в абстракції від форми та виду, у його чистоті, воно повинно було би видатися дивом і наповнити душу здивуванням. Так само це чисте «буття-тут» із найдавніших часів наповнювало людську душу страхом та чимось на кшталт священного жаху[1073].

На думку Шеллінґа, саме ґенеза буття пояснює цей непроникний та жахаючий характер екзистенції. Вона вкорінена у тому першому моменті, що його Шеллінг називає основою (Grund) і який є первісною непрозорістю, відмовою з’являтися і показувати себе, непрозорістю і відмовою, що мають бути подолані. Як показав Ян Асман, у XVIII столітті уподібнювали надпис з Саїса «Я є тим, що було, є та буде» із заявою Яхве Мойсею, однією із численних інтерпретацій якого є «Я є тим, ким я є», та витлумачували обидва як відмову божества назвати своє ім’я, тобто дати змогу себе пізнати[1074]. Шеллінґ, який розумів слова Яхве у сенсі «Я буду тим, ким я буду», ймовірно надихався цією ідею, коли покладав у основу буття заперечення та відмову[1075].

Хай там як, для Шеллінґа періоду третьої версії «Віків світу» буття розгортається лише шляхом боротьби із самим собою, що й пояснює тривожний та жахаючий характер екзистенції. Для нього екзистенція є трагічною:

Тривога є фундаментальним почуттям будь-якого живого створіння, все живе народжує та народжується лише у запеклій боротьбі[1076].

Основою речей для нього так само, як для Бьоме та Шопенгауера, є «смуток», «страждання», «безумство» — настанови, що мають бути подолані, хоча й продовжують визначати екзистенцію[1077].

Шеллінґ сміється з філософів, які давно протуркали людям вуха своїми заявами про гармонію космосу[1078]. Адже справжньою субстанційною основою екзистенції є, в його очах, жахливе та страхітливе. «Фундаментальною основою усього живого та усієї екзистенції, — пише Карл Льовіт, — для Шеллінґа так само як і для Ніцше є те, що жахає: влада та сліпа сила, варварський принцип, що може бути подоланий, проте ніколи не може бути скасований, і який є «основою усього великого та прекрасного»[1079]». Для Шеллінґа афоризм Геракліта «Природа любить приховуватися» означає, що Природа первісно чинить спротив еволюції остільки, оскільки вона є волею залишитися у собі. «Сором’язливість Природи» стає загадкою буття і ця таємниця є тривожною та жахаючою. На мій погляд Ґьоте та Шеллінґ перебувають біля витоків традиції, що приймає існування непроникної таємниці екзистенції, яка викликає тривогу. Відтепер йдеться не про те, щоб перемогти труднощі та перепони, що їх Природа створює на шляху нашого пізнання, а, радше, про визнання того, що природі, світові, буттю-у-світі, буттю, властиво бути непояснюваними, що одним із головних вимірів людської екзистенції відтепер є одночасно зачарування та тривога, «священний трепіт», як казали Кант і Ґьоте, перед недосліджуваними таємницею та загадкою.

3. Афоризм Геракліта у Гайдеґера

У сучасному світі більше не говорять про таємницю природи, а Ізіда, разом зі своїм покривалом, повернулась у країну мрій. Проте афоризм Геракліта залишається завжди живим і продовжує живити рефлексію. Гайдеґер реактуалізує афоризм Геракліта[1080]. Він ототожнює phusis Геракліта із тим, що він називає Буттям, та пропонує чимало інтерпретацій цього афоризму, які є достатньо різними, проте сумісними[1081]: «Буття любить ставати невидимим»[1082], «Покривання невід’ємне від розкривання»[1083], «Буття (явлення, що розкривається) саме собою схильне замикатися у собі»[1084], «Приховування належить до схильності Буття»[1085]. Або ще дві формули, процитовані Аленом Рено[1086]: «Буття відступає, показуючись у сущому як такому» та «Буття зникає, позбуваючись своєї обмеженості у сущому». Усі ці інтерпретації потрібно помістити у контекст еволюції, подекуди дуже несподіваної, думки Гайдеґера, адже поняття Буття зазнає в ній постійного становлення. Дослідження цієї еволюції виходить далеко за межі завдань нашого дослідження. Тому я зупинюсь тут лише на тому аспекті Гайдеґерових формул, який пов’язаний із загальною перспективою нашого розгляду.

Щоб зрозуміти сенс Гайдеґерових інтерпретацій афоризму Геракліта, потрібно спробувати з’ясувати те, що означають для нього слова «Буття» та «суще». На думку Гайдеґера, ми звикли звертати увагу лише на визначені речі — людину, собаку, дерево, зірку, стіл. Саме це він називає сущим. Суще цікавить людину своїми якостями, корисністю, призначенням. Це якась річ у зв’язку з іншою. Той факт, що суще є, людину не цікавить:

Для людини, зануреної у повсякденність, мало важить, що речі є, що вони засновані Буттям. Її цікавить тільки суще, тоді як Буття сущого залишається для неї чужим. «Погода є поганою». Погода погана — нам цього досить, тоді як «є» не має жодного значення. […] Вся людська поведінка робить очевидною цю антиномію — те, що людина знає суще, проте забуває Буття[1087].

Тут має місце радикальне протиставлення дієприкметника та інфінітиву дієслова «бути». Буття не є річчю поміж іншими, воно є актуальністю, присутністю. Те, що являється, є сущим, те, що не являється є самим явленням, тобто Буттям. Явлене є присутнім сущим, приховане є Присутністю, яка дає з’явитись сущим; те, про що ми повністю забуваємо, це їхня поява перед нами.

Саме від цього парадокса відштовхується Гайдеґерова екзегеза фрагмента Геракліта. Гайдеґер розуміє слово phusis у контексті того первісного сенсу, який воно мало у грецькій мові:

Що означає слово phusis? Воно означає те, що розкривається з самого себе […], дію розгортання шляхом відкривання та появу у цьому розгортанні, утримання у цій появі та перебування в ній[1088].

Він описує цей процес як Aufgehen, тобто дію розпускання, росту, появи. Для Гайдеґера західна ідея природи є наслідком грецького бачення Буття як розпускання, виникнення[1089]. Гайдеґер, таким чином, розуміє три слова афоризму Геракліта як знак того, що «розпускання», розкриття, якими є phusis, невіддільне від приховування (Вже Шеллінґ сказав: «Розвиток передбачає загортання»[1090]):

Геракліт хоче сказати, що утримування є складовою частиною буття. Цим самим він зовсім не хоче сказати, що буття є нічим іншим, як приховуванням, він каже: буття, безперечно, розгортається як phusis, як розкривання, як те, що показує себе, проте це розкривання невіддільне від якогось прикривання. Як можливе розкривання без прикривання? Ми кажемо тепер: буття поширюється на нас, проте у такий спосіб, що приховує одночасно від нас свою сутність. Таким є значення слова «історія буття»[1091].

Водночас, ця тема передбачає різні варіації. Може йтися, як у щойно цитованому «Принципі розуму» про те, що Гайдеґер називає «історією буття». Тобто про занепад думки у забуванні Буття, притаманному історії філософії. Історія філософії стає «наближенням до приховування Буття у його забуванні»[1092].

А може йтись про антиномію прикривання та розкривання, внутрішньо притаманну Буттю. Намагаючись пояснити, що означає для нього афоризм Геракліта, Гайдегер каже таке:

Що це означає? Вважали та вважають, що наступне: буття є важкодоступним, потрібно багато зусиль, щоб вигнати його з власної схованки та позбавити його, так би мовити, бажання приховуватися.

Прийшов час, коли потрібно мислити протилежне: відступати, прихищати самого себе у своєму власному відступі є схильністю буття, тобто тим, завдяки чому воно зміцнює своє розгортання. А розгортання буття означає знімання огорожі, розпускання у відкритості не-відступу — […] phusis. Лише те, що упродовж свого розгортання розкривається, знімає огорожу і може лише знімати огорожу, може любити закриватися. […] Тільки те, що є відкриттям знятої огорожі, може бути закритим огорожею. Ось чому не потрібно викорінювати phusis чи «долати» його kruptesthai; набагато важче залишити phusis в усій чистоті його розгортання, його kruptesthai як його складовій. Буття є відкриттям знятої огорожі, що саме себе загороджує[1093].

В очах Гайдеґера афоризм Геракліта пов’язаний з його власного доктриною a-letheia, відповідно до Гайдеґерового витлумачення етимології грецького слова, що позначає істину: a-letheia означає незабування, неприхованість. Проте істина, зрозуміла як розкривання, передбачає також прикривання. Так само Phusis: воно розкриванням того, що є прикриванням, встановленням огорожі, якою є втаємничення; розпускатись означає прикриватись, прикриватись означає проявляти себе. Ось чому Гайдеґер називає Буття Секретом, Загадкою, Таємницею (Geheimnis)[1094]. Рух до визнання того, що Природа чи Істина невіддільні від своїх покривал, який окреслюється від Ґьоте до Ніцше, у Гайдеґера стає особливо відчутним.