Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Дідро і Ґьоте уподібнюють, як ми бачили, метаморфози Природи до постійного перевдягання жінки[1053]. Монтеск’є, своєю чергою, порівняв Природу (а також, між іншим, Істину) з юною дівчиною, яка, відмовляючи тривалий час, якоїсь миті несподівано віддається[1054].

4. Діонісійський екстаз

Можна сказати, що якби Ніцше хотів перекласти афоризм Геракліта, він би використав наступні терміни: Природа (та Істина) любить прикриватись, любить обманювати, любить ілюзію, любить займатися мистецтвом. Знання глибини полягає у тому, щоб мати сміливість визнати, що Істина є абсолютно нелюдською та що Життя вимагає помилки, ілюзії, цього покривала, яке непотрібно зривати з Істини, з цього бюсту юної дівчини, що приховує тваринну жорстокість Сфінкса.

Ніцше, таким чином, вписується, хоча й із надзвичайною оригінальністю, яка радикально змінює її сенс, у традицію ідей, яка починаючи з XVIII століття визнала значущість та легітимність естетичного підходу до природи всупереч винятково науковому підходу. Людське мистецтво постає, таким чином, як засіб пізнання природи, адже сама природа є витвором мистецтва:

«на яку глибину мистецтво проникає в інтимність світу? Чи існують поза художником інші художні форми?» Як відомо, ці запитання були моєю відправною точкою. Я відповів «Так» на друге запитання. На перше — «сам світ повністю є мистецтвом». Абсолютна воля до знання, істини та мудрості у цьому світі видимості видавалася мені якоюсь образою фундаментальній метафізичній волі, чимось протиприродним; не випадково вістря мудрості обернулося проти мудреця. Протиприродний характер мудрості виражається у ворожості до мистецтва: який переворот, який інстинкт до знищення криється у бажанні знати те, видимість чого є справжнім порятунком![1055]

Світ, як витвір мистецтва, породжує сам себе![1056]

Зокрема, Ніцше відтворює, повністю його оновлюючи, одночасно трагічне та оптимістичне бачення таємниці буття, що окреслюється у Ґьоте та Шіллера[1057]. Вже в молодості Ніцше, з нагоди лекції про Геракліта, вочевидь натякав на своє власне відчуття існування, коли писав:

Вічне становлення має, насамперед, жахливий та хвилюючий вигляд. Найсильніше почуття, з яким його можна порівняти, — це те, що відчуває людина, яка посеред моря чи під час землетрусу бачить, як усе навколо неї рухається. Потрібна якась дивна сила, щоб перетворити цей ефект на його протилежність, на почуття піднесеної та дивної радості[1058].

Пізніше, на весні 1888 року, почуття жаху та насолоди, яке він вже називає діонісійським, перетворюється на ентузіастське порозуміння з реальністю:

Екстатичне «так», сказане життю в цілому, завжди схожому на себе у змінному середовищі, однаково могутньому, однаково щасливому — це велика пантеїстична симпатія в радості та болі, яка підтверджує та освячує навіть найжахливіші та найпроблематичніші властивості життя, відштовхуючись від вічної волі до творення, плодючості, вічності: це нерозривне відчуття необхідності творення та руйнування[1059].

Знання глибини передбачає подолання індивідуальності. Саме це стверджує Ніцше, говорячи про Ґьоте: «Такий розум підноситься посеред всесвіту з грайливим та довірливим фаталізмом, з глибоким переконанням, що тільки щось ізольоване може викликати сумніви, і що все порятується та узгодиться в Тотальності — він більше не каже «Ні». Проте ця віра є найвищою з усіх можливих, я охрестив її ім’ям Діоніса»[1060]. «Йти за мої та твої межі. Відчувати у космічний спосіб»[1061], бачити речі у перспективі вічності (sub specie aeternitas — тут ми повертаємося, напевно, до позиції абсолютного глядача Шопенгауера[1062]), тієї вічності, яка для Ніцше є вічним поверненням. Людина, таким чином, повинна полишити свою упереджену та часткову точку зору, щоб піднятися до космічної перспективи, до бачення всесвітньої природи, щоб мати змогу сказати «екстатичне так» природі у її цілісності, у нероздільній єдності істини та видимості. Це діонісійський екстаз.

23

Від таємниці Природи до загадки буття

1. Шеллінґ

Як ми бачили[1063], починаючи з кінця XVIII століття дослідження таємниць природи поступається місцем афективному досвіду тривоги чи зачарування перед невисловлюваним, але не тільки: в усій філософській традиції, що простягається від доби романтизму до наших днів, саме поняття таємниці природи замінюється поняттям таємниці буття чи існування. Цю зміну перспективи можна помітити вже у третій версії (датованій приблизно 1815 роком) «Віків світу» Шеллінґа, дуже амбіційного твору філософа, який, після численних спроб завершити його написання, взагалі відмовився від його публікації[1064]. Він використовує тут свою доктрину трьох божественних сил, присутніх у різних формах у різних творах, та намагається проаналізувати фази становлення Бога, тобто, зрештою, виникнення реальності. Описуючи первісний рух діастоли та систоли Шеллінґ вбачає у ньому «першу пульсацію початку цього змінного руху, який одухотворює усю видиму природу» і який можна спостерігати, наприклад, у житті рослини. Адже вся діяльність рослини полягає у тому, щоб народити насіння та, на його основі, знову розпочати продукування насіння[1065]. Рух буття та рух природи є, таким чином, нерозривними. Проте для того, щоб буття могло покластись, влаштуватись та розкритись потрібно, щоб спочатку воно було замкнене у самому собі, щоб був якийсь суб’єкт, тобто якась база, якась основа (Grund) цього розкриття. Розкриття передбачає перший момент, в якому буття заперечує себе, втягує та вбирає свою сутність. Вочевидь Шеллінґ виявляє тут себе спадкоємцем Бьоме, для якого першим принципом божественності є вогонь, лють, гнів, нестяма, а першим моментом природи — «жахливе, ущипливе, палаюче та холодне, ревниве та гнівне» вбирання[1066]. «Розвиток передбачає загортання»[1067].

Одна фраза з «Віків світу» повинна привернути нашу особливу увагу. Вона однозначно засвідчує трансформацію поняття таємниці природи, що стає моментом самопокладання буття та фундаментальною загадкою екзистенції:

Ця тенденція до замикання буття засвідчена висловами повсякденного мовлення, коли ми кажемо, зокрема, що природа уникає наших поглядів та приховує від нас свої загадки. Лише завдяки примусу вищої сили вона змушена випустити зі своєї схованки усе, що стається[1068].

Ми переходимо тут від природи, яка приховується, до буття, яке замикається. Це первісне заперечення, каже Шеллінґ, «є матір’ю годувальницею усього видимого всесвіту»[1069], його наслідки можна спостерігати у феноменах огортання у просторі та у тілах. Кажуть, що природа приховується тому, що «природа прив’язана своїм корінням до сліпої, неясної, невисловлюваної сторони Бога»[1070]. Будь-яке поширення є перемогою над цим спротивом, над цією волею до замикання. Інакше кажучи, для Шеллінґа таємниця природи становить не стільки проблему, яку може розв’язати наука, скільки первісну загадку Буття, що полягає у його непроникності та недосліджуваності. У цьому контексті «Природа любить приховуватися» означає «Буття первісно перебуває у стані зосередження, а не розгортання». Поняття Природи у Шеллінґа має, між іншим, подвійний характер, оскільки, як у щойно процитованій фразі, воно може означати «фізичну» природу, проте подекуди відсилає до того, що Володимир Янкелевич називає «теософською Природою, за якою Шеллінґ визнає приховану божественність Бога»[1071]. Хай там як, можна сказати разом із Янкелевичем: «Природа не є чимось іншим як Grund (основа), прихованою таємницею екзистенції»[1072].

2. Таємниця екзистенції та тривога

В «Афоризмах стосовно натурфілософії» (1806) Шеллінґ згадує тривогу, що охоплює нас у присутності екзистенції, коли останню відділяють від усіх знайомих нам форм, що приховують її: