Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Так чи інакше, розвинута Порфирієм тема зв’язку природи, міфу та, зрештою, поезії була поширилась у західній думці завдяки потужному поширенню коментарів Макробія до «Сновидіння Сципіона Африканського», про які йшлося у попередніх розділах[240] та які містять переклад одного уривку коментаря Порфирія до «Держави» Платона. Справді вражає те, що упродовж століть панування християнства саме язичницька міфологія була головним джерелом тем і сюжетів для живопису, скульптури, театру, поезії, опери та навіть філософії. Я не збираюся тут відтворювати чудову працю Жана Сезнека «Збереження християнських богів»[241]. Обмежуся лише наголошенням впливу «мотиву Порфирія» у коментарях Макробія. Цей текст користувався великим успіхом за часів середньовіччя, зокрема за так званого «Відродження XII ст.», яке проявилося, зокрема, у платонізмі шартрської школи. Її філософи звертаються до шкільного тлумачення античних авторів — вони інтерпретують «Тімей» Платона, коментарі Макробія до «Сновидіння Сципіона» чи, ще, «Розраду від філософії» Боеція. Вони погоджуються, слідом за Макробієм, що для того, щоб говорити про природу, потрібно використовувати міфи, тобто традиційні язичницькі міфи. Вони часто позначають ці міфи терміном integumenta (одяг) чи involucra (оболонка, покривало)[242]. Згадка про Макробія з’являється, наприклад, в уривку коментаря Бернарда Сільвестра на твір Марціана Капелли, написаного десь у середині XII ст.:

За свідченням Макробія міфічна оболонка (integumenta) у філософському викладі приймається далеко не завжди. Це відбувається лише тоді, коли йдеться про душу чи сили, що містяться в етері чи у повітрі[243].

Отже язичницькі міфи використовуватимуть для опису фізичних феноменів. Гійом де Конш, філософ шартрської школи, слідом за Платоном[244] вважає, що історія Фаетона, сина Сонця, який за браком вміння керувати колісницею батька, спалив усе на землі та загинув, вражений ударом блискавки свого батька, передає астрологічні та метеорологічні явища — надлишок спеки, який руйнує все на землі, зрештою вичерпується та призводить до появи поміркованого клімату[245]. Згадуючи Гійома де Конша, потрібно також пригадати його інтерпретацію міфу про Семелу[246]. Семела попросила Юпітера з’явитися перед нею у всьому блиску його величі. Він з’являється з блискавкою і вона помирає у вогні, тоді як дитина Бахус (бог вина), якою вона була вагітна, врятувалася. Це означає, що влітку громи й блискавки падають на землю через посередництво повітря та висушують усе, проте це не заважає виноградній лозі народжувати та зріти, щоб дати вино. Зрозуміло, що подібне витлумачення не здатне примножити наше знання про природу. Проте ми можемо констатувати дві речі: з одного боку, язичницька міфологія продовжує фігурувати у текстах християн, з іншого — вона інтерпретується у фізичний спосіб, як якесь вчення про природу.

Бернард Сільвестр зберігає, між іншим, слово integumenta для позначення міфу, покликаного, як у «Тімеї» Платона, пояснювати природний феномен шляхом оприявлення істинного сенсу, схованого у вигадці, а опозиційний йому термін allegoria — для позначення такого пояснення біблійних текстів, яке має оприявити новий сенс правдоподібної історичної розповіді. Це саме розрізнення зустрічатимемо у Данте[247]. Воно відповідає відмінності двох книг, написаних Богом — Біблії та Природи. Обидві можуть бути дешифровані лише шляхом використання алегоричної екзегези, яка у випадку Біблії застосовується до священних текстів, а у випадку Природи — до міфів[248]. Принагідно нагадаємо, що Природа у середньовіччі розуміється як покірна Богу сила яка, водночас, користується певною автономією.

Цікаво зазначити, що Гійом де Конш розумів теорію подвійної істини, яка міститься у концепції міфу Порфирія:

Тільки мудреці повинні пізнавати таємниці богів шляхом екзегези міфів. Що стосується профанів та безумних, вони не повинні їх знати, адже якби профан (rusticus) дізнався, що Церера є природною силою землі, її родючістю, що забезпечує врожай та примножує його, тоді як Бахус є лише природною силою землі, яка забезпечує зростання винограду, то страх перед Бахусом чи Церерою, яких вони вважають богами, більше не утримував би їх від безчесних та непристойних вчинків[249].

2. Відродження

Теорію міфу Порфирія можна зустріти і за доби Відродження, наприклад у Поліціано, який «вихваляв передавання філософського знання у зашифрованій формі вигадок і загадок […] щоб у такий спосіб релігійні таємниці елевсинських богинь у жодному разі не зазнали профанації»[250]. Аналогічна ідея присутня також у Піко де ла Мірандоли, який вважав, що існує прихована узгодженість між християнськими містеріями та містеріями язичницькими[251]. Як і у середньовіччі міфологія залишається поетичною фізикою. Однак для середньовіччя боги міфології були лише іменами або метафорами, відповідниками певних матеріальних реальностей. Натомість для Відродження боги є іменами або метафорами радше безтілесних сил, які одухотворювали всесвіт і які мали, таким чином, квазі-особистість. Ми можемо засвідчити певне відновлення язичництва, насамперед неоплатоністського язичництва, яке фактично, як я вже зазначав в іншому місці[252], є «ієрархічним монотеїзмом», в якому єдина божественна сила поширюється та помножується в ієрархії нижчих форм аж до Природи. Це язичництво дуже добре уживається з християнством. Відродження язичництва у першій половині XV ст. стане очевидним, насамперед, у Містрі біля Спарти, де Геміст Пліфон запропонував, як свого часу імператор Юліан, повну програму реставрації неоплатоністського язичництва, що містила зокрема неоплатоністські теургічні і телестичні практики[253]. У перебігу XV ст., зокрема у Марсіліо Фічіно, перші кроки науки були нерозривно пов’язані з алегоричною екзегезою античних фабул[254]. Боги перестають бути лише поетичними символами та перетворюються на сили, що організовують всесвіт, схильний, сам собою, до поетичного порядку. Як добре висловився з цього приводу Еудженіо Гарен, поезія у поетів «стає гімном божеству, втіленому у природі […]. Перетворення античних богів на сили, які одухотворюють всесвіт, надає небувалого «релігійного» присмаку віршам і прозі»[255].

У XVI ст. з’являються підручники з міфології, що збирають докупи моральні та фізичні алегоричні інтерпретації язичницьких міфів та образів богів. Можна згадати «Історію богів» Джіральді (1548), «Міфологію» Наталя Конті (1551), «Образи богів» Вінченцо Картарі (1556). Зокрема Наталь Конті продовжує використовувати, як і у середньовіччі, слово integumenta та вважає, як зазначає Жан Сезнек, що «від найдавнішої античності мислителі Єгипту та, згодом, Греції навмисно приховуватимуть під покровом міфів великі істини науки та філософії, щоб врятувати їх від профанації поширення […], завданням міфографа є віднайти їх оригінальний зміст»[256].

На початку XVII ст. ідея прихованого у міфах вчення про природу продовжуватиме жити, навіть у такого теоретика нової модерної науки як Френсіс Бекон, який у своїй праці «Про мудрість давніх» постійно використовує підручник Наталя Конті[257]. Поруч із моральним поясненням, ми знову знаходимо у нього алегоричну екзегезу, що встановлює відповідність міфічних образів та фізичних явищ: боротьба за владу між Ураном, Хроносом і Зевсом уособлює народження світу, Ерос є першоматерією, Пан — це природа, Прозерпіна — творча енергія землі, Протей — матерія у множині її форм.

Язичницькі боги продовжуватимуть з’являтися також у різних мистецтвах, наприклад в ідеологічній програмі, реалізованій у статуях Версальського палацу, що прославляють Короля-Сонце, або у розважальних заходах, які використовують міфічні сцени у виставах і музиці відповідно до традиції, що сягає античності.

З XVI по XVIII ст. персоніфікація природних явищ в образах богів, богинь, німф і наяд відчутно забарвлює ставлення до природи у поетів, від П’єра Ронсара до Андре Шеньє, якщо говорити лише про Францію.

3. «Боги Греції» Шіллера

Рух механізації природи, що відбувається з XVII ст. завдяки піднесенню точних наук, поступово інтенсифікується. Саме у контексті такої еволюції сприйняття природи наприкінці XVIII ст., у 1788 році — за рік до Великої французької революції, Шіллер пише поему під назвою «Боги Греції», в якій оплакує зникнення античних богів[258]. Я дозволю собі процитувати кілька строф цієї поеми, супроводжуючи цитати короткими коментарями, адже ідеться про важливе свідчення зміни у сприйнятті природи на самому початку індустріальної доби.

Три перші строфи оплакують зникнення у модерному світі міфу про Природу, одухотворену божественними силами. За доби античності «в благородство одягали світ», оскільки Природі приписували почуття, а отже душу. Відтепер у Природи відбирають всі почуття та позбавляють її будь-якої свідомості. Тоді все було огорнуте «чудним поезії серпанком»:

                  I

Ще коли ви світом володіли

І, в утіхи радісних танках,

Людство ущасливлене водили,

Дивні твори, зроджені в казках, —