Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

З урн шумливих чарівні наяди

Наливали піняве срібло[261].

Наступні строфи (IV—XI) пропонують ідилічний опис язичницького культу та життя давніх людей, які співіснували з богами. Наприкінці поеми автор жалкує про остаточну механізацію Природи:

                  XII

Де ти, світе? Повернися, пишний,

Світлий віку повноквітних літ!

Ах! Лиш серед фей в країні пісні

Ще живе його казковий слід.

Посумніли вимерлі поляни

І божеств для мене вже нема,

З образів живих, куди не глянеш,

Тільки тінь лишилася німа.

                  XIII

Геть пообсипалися ті квіти

Як північний вітер налетів,

Щоб Один міг тільки володіти,

Відійшов прадавній світ богів.

По сузір’ї сумно зір мій водить:

Де ти, де, Селено[262], — покажись!

Я гукаю крізь ліси, крізь води,