Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Як добре показав Робер Кляйн, ця доктрина виображення як тіла душі матиме великий вплив на початку Відродження, за посередництва «Трактату про сновидіння» Синезія, зокрема у Марсіліо Фічіно та Джордано Бруно[187].

3. Цнотливість Природи

Екзегеза як міфів, так і містерій, повинна, таким чином, залишатися справою еліти. Порфирій розповідає з цього приводу, як філософу Нуменію вдалося розкрити Елевсинські містерії шляхом їх раціонального витлумачення[188]. Він бачив уві сні Елевсинських богинь, Деметру та Персефону, або латиною Цереру та Прозерпіну, які віддавалися розпусті у вбранні куртизанок перед відкритими дверима місця розпусти. Уві сні він почав вимагати у них пояснень цієї ганебної поведінки і почув відповідь, що через нього вони були насильно вирвані зі святилища їхньої цнотливості та віддані без розбору всім перехожим. Ця історія з усією очевидністю означає, що в очах філософа Елевсинські містерії містили таємне вчення про Природу[189]. Отже, тільки мудреці можуть знати безтілесні сили, які діють у Природі та, можливо, вміти керувати ними. Натомість профани повинні задовольнятися буквальним прочитанням міфів. Профани вірять, що статуї є видимими богами, тоді як мудрець знає, що вони символізують невидимі божественні сили.

У поясненнях до коментарів Макробія до «Сновидіння Сципіона» Гійом де Конш, християнський філософ ХІІ ст., зазначає, що екзегеза Нуменія була суто фізичною, елевсинські божества Церера та Прозерпіна, будучи лише землею та місяцем, припинили бути богинями[190]. Насправді Порфирій не каже нам, якою була інтерпретація Нуменія. Водночас, можна припустити, що він розглядає елевсинські божества як безтілесні сили, а не як матеріальні реальності.

Набагато цікавішим є використання історії Нуменія невідомим середньовічним автором кінця XII або початку XIII ст., адже воно підводить нас до Гераклітової теми Природи, яка любить приховуватися[191]. Він переповідає сон поета, який, каже він, наважився проникнути у секретну спальню Природи та показати її публіці. Поет ішов лісом, наляканий криками диких тварин. Раптом він побачив самотній будинок, у якому помітив силует голої дівчини та попросив її надати йому притулок. Проте вона відповіла йому: «Відійди від мене і припини наступ на мою цнотливість. Чому ти поставився до мене як до повії?». Тоді поет прокинувся, зрозумівши, таким чином, що не все потрібно показувати усім, а те, що Природа наказує нам ховати, може бути показано лише невеликому числу доброчесних людей. Ця поема добре демонструє успіх, яким ще у Середні віки користувалася теорія Порфирія-Макробія про загортання Природи у форми, які її приховують. Про Природу можна говорити, лише прикриваючи її, тобто у формі міфу. Мудрець не розкриватиме профанам сенс міфу, не відніматиме у Природи її вбрання та форми. Профани бачитимуть лише тілесні та чуттєві форми істот, проте мудрець, зі свого боку, інтерпретуючи міфи знатиме, що ці форми є обгортками та проявами божественних та безтілесних сил, які він зможе побачити у їхній наготі, тобто у їх безтілесному стані.

Втім сновидіння Нуменія та невідомого поета дають нам змогу помітити, так би мовити, психологічний вимір досліджуваної нами традиції: ідея Природи, яка приховується, нагадує жіночу фігуру, з якої можна зняти покривало. Це стане цілковито очевидним, коли ми перейдемо до дослідження метафори покривала Ізіди[192].

4. Оголене та Одяг

Загальновідомою є картина «Сніданок на траві» (1863) Едуарда Мане (ілюстрація 3). Дія відбувається на березі річки. Двоє чоловіків у костюмах, які дають зрозуміти, що вони є художниками, розмовляють у присутності голої жінки, яка щойно вийшла з води, тоді як інша жінка все ще купається.

Присутність роздягненої жінки надає картині чуттєвого відтінку. Для нашої модерної чуттєвості оголеність означає екзальтацію тіла, а отже наявність плотського. Якщо показати нашому непідготовленому сучаснику картину Тиціана (ілюстрація 4), що отримала назву «Любов священна, Любов профанна» (1515), та запитати його, що означає присутність у цій картині голої та пишно вдягненої жінок, він відповість, що саме пишно вдягнена жінка символізує священну Любов. Ервін Панофскі[193] та Едґар Вінд[194] переконливо довели протилежне: завдяки Марсіліо Фічіно художники Відродження знали неоплатоністську доктрину, для них одяг символізує тіло, а оголеність — відокремлену від тіла, тобто від вбрання, безтілесну силу. У Венері, яка голою виходить з моря на картині Ботічеллі «Народження Венери», можна впізнати, відповідно до розрізнення, яке зробили Платон та Плотин, відокремлену від тіла Небесну Афродіту. Натомість у вдягненій Венері того самого художника на картині «Весна» можна впізнати Земну Венеру, яка, зрештою, відповідає Природі, загорнутій у чуттєві форми[195]. Має місце аналогія між сюжетами «Сніданку на траві» Мане та «Польовим концертом» Тиціана (яку подекуди приписують Джорджоне) (ілюстрація 5). На останній можна так само побачити двох голих жінок та музикантів. Голі жінки Тиціана є німфами, вони оголені тому, що художник хоче підкреслити той факт, що вони є безтілесними силами та божествами, вищими за чоловіків, які їх оточують.

У XV ст. Природу представляли як голу жінку, щоб підкреслити одночасно її простоту та трансцендентний характер, проте, можливо, також для того, щоб підштовхнути до думки, що Природа відкривається тому, хто її споглядає[196].

5. Процес природний та образний

Тісно пов’язавши виображення з нижчими психічними силами, а отже з Природою, Порфирій дійшов до думки, що психологічний процес виображення є моделлю, яка дає змогу зрозуміти процес створення Деміургом чуттєвого світу. Порфирій прямо про це говорить, коли намагається довести, що деміург творить світ простим фактом існування. Насправді, виображення продукує видиме простим внутрішнім баченням, без жодних інструментів та механічної праці. Ось чому не треба дивуватися, каже Порфирій, коли щось безтілесне та непросторове є причиною існування видимого всесвіту, адже в людині виображення безпосередньо продукує, сама по собі, тілесні наслідки:

Людина виобразила собі якусь непристойність? Вона одразу ж засоромилася та почервоніла. Вона відчула небезпеку? Її відразу ж охопив жах і вона позеленіла. Емоції продукуються в тілі, проте їхня причина — це внутрішнє бачення, яке не використовує жодних поштовхів та важелів, а діє виключно самою присутністю[197].

У певному сенсі можна сказати, що Порфирій протиставляє тут магічний спосіб дії, «самою присутністю», механічному способу дії, «поштовхам та важелям». Плотин вже встановив таку саму опозицію, щоб визначити спосіб дії природи:

Потрібно відкинути будь-яку ідею важеля, коли йдеться про спосіб творення природи. Які поштовхи та важелі здатні продукувати таку палітру кольорів та множинність форм[198]?

Як приклад дії цих внутрішніх Природі сил Порфирій використовував демонів. Останні відтворюють форми того, що вони виображують, загортаючись туманом, який поєднується з ними та перебуває в їхньому розпорядженні[199]. Вони, таким чином, можуть викликати галюцинації.

Ці ідеї стосовно ролі виображення мали неабиякий вплив за доби Відродження та доби романтизму завдяки традиції «природної магії»[200]. Якщо коротко, то в усій цій традиції, чи йдеться про Монтеня, Паскаля, Джордано Бруно, Бьоме, чи про німецьких романтиків — Новаліса чи Баадера[201], виображення є чимось на кшталт магічної здатності, яка здійснюється виключно присутністю образу і яка протиставляється механічним законам[202]. Образи, які ним продукуються, мають якесь майже-існування та прагнуть існувати, незалежно від того, чи створені вони людським виображенням чи виображенням творця. Виображувати — це, певним чином, вже здійснювати.

В усій цій традиції від Середніх віків та аж до романтичної доби вважатимуть, що в думці та виображенні міститься якась невидима сила, здатна продукувати видимі наслідки. Як скаже слідом за Авіценною у XIII ст. Роджер Бекон, «Природа кориться думкам душі»[203].

Я наведу лише один приклад (хоча існує багато інших[204]), живучості цих уявлень в добу романтизму — приклад Ґьоте з його роману «Обрана спорідненість», де він розповідає про подвійний адюльтер: у обіймах своєї дружини Шарлоти Едуард думає про Оділь; у обіймах свого чоловіка Едуарда Шарлота думає про капітана; дитина, яка народжується від цього союзу, схожа на обох відсутніх[205].

У Порфирія виображення як тіло душі, а також міфічне пізнання, яке з неї випливає, а також теургічні практики, визначені «Халдейськими пророцтвами» та призначені звільнити астральне тіло від численних нечистих обгорток, що були до нього додані, були проявами падіння та нижчості душі. Для неоплатоніків природа, тісно пов’язана з виображенням, була суцільною сценою фантасмагорії, що спокушає та зачаровує душі. Це магія природи, чари різноманітності форм та любові, яку ці форми викликають[206]. Натомість у Новий час виображення поступово втрачає нижчий статус та перетворюється, зрештою, зокрема після Бьоме, на творчу здатність, джерелом якої є Бог[207].