Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Ось чому не можна змішувати алегоричний метод стоїків з алегоричним методом Порфирія. Стоїчний метод полягає у демістифікації того, що вони називали міфічною теологією, тобто казкових оповідей про пригоди богів. Завдяки алегорії з’ясовують, що боги є природними процесами, тілесними силами, що вся міфологія є лише образною розповіддю історії космічних процесів, тобто трансформацій pneuma, первісного вогняного подиху. Натомість Порфирій дорікає стоїку Херемону тим, що він завжди інтерпретує міфи як відповідники фізичних реалій та ніколи — як відповідники безтілесних та живих сутностей[173]. За матеріальною реальністю відкривають безтілесну силу, божество, втілене у тій чи іншій чуттєвій реальності: елемент або астральне тіло. У стоїків фізичні явища розгортаються у жорстко детермінований спосіб, їх не можна змінити, їх можна лише прийняти. Проте, разом із Порфирієм, за чуттєвими феноменами помічають приховані душі та сили, на які намагатимуться впливати завдяки магії[174].

Додамо також, що у Порфирія Природа загортається у тілесні форми (саме це робить її видимою тілесним очам і невидимою очам душі) та що міфічні образи, за допомогою яких про неї розповідають, також створюють враження її вияву, тоді як насправді вони приховують її справжню сутність. Лише завдяки алегоричній екзегезі, яка виявляє прихований сенс міфів, безтілесна сутність Природи може бути розкрита.

Порфирій вважав, що виправдає «Тімей» Платона, довівши, що про Природу потрібно говорити лише у міфічний спосіб. Проте він розуміє міф зовсім по-іншому, ніж Платон. Для Платона міф «Тімея» є поетичним винаходом філософа, який імітує творення божественного Художника. Для Порфирія міф є традиційною розповіддю про історію богів, в якій можна знайти натяки на невидимі й безтілесні божественні сили, що одухотворюють Природу. Ми змушені повторити, що його, як він вважав, апологія Платона, насправді є прославленням «Генія язичництва».

6

Каліпсо чи «виображення у довгих покривалах»

1. Нижчість Природи

Отже неоплатонічний рух надав нового сенсу афоризму Геракліта. «Природа любить приховуватися» перетворюється на «Природа любить загортатися». Проте якщо вона приховується шляхом загортання, то не з причини своєї трансцендентності, а, навпаки, внаслідок своєї слабкості та нижчості. Природа справді відповідає сукупності безтілесних сил, які одухотворюють чуттєвий світ; це справді божества чи демони, проти вони потребують загортання у чуттєві форми. Ось чому нижчі божества, які одухотворюють царину Природи, зазначає Плотин, мають потребу у представленості статуями[175]. Вони справді хочуть зберегти свою таємницю, хочуть, щоб їх пізнали та відчули їхню присутність тільки у обраних ними самими традиційних скульптурних формах. Отже оскільки Природа має силу нижчого ступеня, вона приречена загортатися у тілесні форми. Натомість людська душа може сприймати лише обгортку цієї нижчої сили, тобто з одного боку її чуттєвий та тілесний аспект, а з іншого — її традиційний міфічний образ. Душа не може пізнати сутність Природи в інший спосіб, аніж відкриваючи, за допомогою алегоричної екзеґези, значення цього міфічного образу та розпізнаючи у ньому безтілесну силу. Водночас, і ми ще будемо це повторювати, таке відкриття можуть зробити лише справжні філософи і тільки вони мають право бачити Природу без покривала.

Це загортання, приховування Природи є низхідним рухом до дедалі більш матеріальної тілесності. Його потрібно розуміти з огляду на місце, яке визначає Душі світу та індивідуальним душам неоплатоністське бачення сукупності реальності. Від самого початку Душа світу та індивідуальні душі належали царині Ідей, вони були пов’язані з Ідеєю Життя. Ідеї є внутрішніми божественному Розумові та самі є окремими Розумами. Ці Форми-Розуми є внутрішніми одне одному, вони мислять самих себе та мислять Розум[176]. Неоплатоніки та сам Порфирій ніколи чітко не пояснюють, чому Душа світу та індивідуальні душі мають потребу загортатися у тіла. Скажімо так: внаслідок зменшення їхньої інтелектуальної активності вони більше нездатні виробляти Форми-Розуми, а виробляють лише чуттєві та матеріальні форми. У будь-якому разі можна сказати, що ця схильність до загортання пов’язана з поступовою деградацією, характерною для процесу походження істот з Єдиного. У Плотина, наприклад, ця деградація проступає вже на рівні того, що йде безпосередньо після вищого Принципу чи Єдиного. Присутність Єдиного еманує можливість існування, різновид умосяжної матерії, яка, повертаючись назад до Єдиного, стає Розумом. Конституюючи самого себе, Розум вчиняє сміливу дію; це завоювання свого власного буття, проте одночасно це послабленням висхідної єдності. Так само Душа світу та індивідуальні душі хотіли бути самі по собі, здобути власну автономію. Вони відділилися та віддалилися від Розуму, щоб спроектувати на матерію свої власні образи, ті відбитки їх самих, які є тілами.

2. Загортання Природи та виображення

Душа, на думку Порфирія, має вдягнути тіло, яке відповідає її психічним схильностям та рівню інтелекту[177]. Вона починає з приєднання до себе першого тіла, утвореного етером — найделікатнішим матеріальним елементом, чи «пневматичного» тіла, як каже також Порфирій, тобто утвореного з подиху (pneuma)[178]. Це перше тіло відповідає першому рівню деградації душі стосовно чистої духовності[179]. Виображення (phantasia) є чимось на кшталт дзеркала, в якому душа може побачити власний образ та образи вічних Форм, які вона інтелектуально споглядала раніше[180]. Виображення також тягне за собою народження простору, об’єму, відстані, зовнішності частин одна до одної, а отже обгортку душі[181].

Вдягнута у це перше тіло душа продовжуватиме рух вниз, тобто додавання до світлого та образного тіла, в міру зменшення своїх інтелектуальних здатностей та свого спуску крізь планети, нових обгорток, запозичених у астральної матерії. Ці різноманітні обгортки ставатимуть дедалі грубішими доходячи аж до видимого земного тіла.

Нормальним, первісним життям душі було життя духовне та безтілесне. У міру одягання у різні обгортки чистота її інтелектуальної діяльності зменшується. Вона починає потребувати образів. Ось чому ці послідовні обгортки, набуті душею під час її спуску у небесних сферах, в очах Порфирія, також є її смертями:

І вона [душа] не одразу здобуває тіло, прощаючись із чистою безтілесністю, але зазнає спочатку непомітного ушкодження. У міру тривалого віддалення від абсолютної чистоти її променисте тіло достигає й набрякає на кожній з небесних сфер, які самі є небесними об’єктами, відтак поступово вона вкривається особливою ефірною оболонкою, щоб, проходячи крок за кроком, мов сходинками, звикнути до оболонки з глини. Внаслідок чого, переживши стільки ж смертей, через скільки сфер проходить вона, потрапляє нарешті в цю, яку на Землі називають життям[182].

Досить несподівано ми зустрічаємо тут давнє значення слова kruptestai (приховуватися) з афоризму Геракліта: бути загорнутим, бути покритим означає померти[183]. Покривало Природи знову стає покривалом смерті.

Олімпідор Молодший (VI ст. після Р.Х.) пише:

У порядку пізнання першою тунікою душі є виображення. Ось чому Одіссей потребував рослини молі, а отже Гермеса, і небезпідставно: щоб вислизнути від Каліпсо, яка була виображенням і яка, ніби хмаринка, була перепоною для сонця, яким був Розум. Отже, виображення є покривалом (kalumma). Ось чому хтось сказав: «виображення у довгих покривалах»[184].

Каліпсо (етимологічно «та, яка приховує, яка покриває») — образ смерті, стає також символом виображення та, зрештою, у неоплатоніків вона стає символом природи. Вона є виображенням, адже виображення є оболонкою чи покривалом.

Зазначимо мимохідь, що цей текст дає нам приклад застосування алегоричної екзегези застосованої у царині фізики: Одіссей, в’язень Каліпсо, це душа, загорнута у тонке тіло виображення. Для того, щоб бути звільненою, вона має потребу у Гермесі, якого символізує рослина молі, тобто у розумі[185].

У викладі, присвяченому Природі, яка любить загортатися, Порфирій, до речі, розміщує самого себе на рівні душі, яка впала. Людська душа, що спустилася до такого рівня, більше не може пізнавати безпосередньо та інтуїтивно ні вищого Божества (якого може дістатися лише шляхом заперечень чи порівнянь, зокрема образних), ні Природи, оскільки душа не може осягнути безтілесну реальність не вдаючись до обхідного шляху міфу:

Подібно до того, як вона приховала свій сенс від повсякденних почуттів пересічних людей різноманітно, під покровом та в шкаралупі речей, так мудрецям вона довірила свої таємниці у вигляді міфів[186].