Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Встановлений Порфирієм тісний зв’язок між Природою, міфом та виображенням відкрив, таким чином, для західної думки широке поле рефлексії, яке ми продовжимо досліджувати у нашій розвідці.

7

Геній язичництва

1. Природа, боги та традиційні культи

Розповівши історію Нуменія[208], що бачив уві сні елевсинських богинь, які були повіями, оскільки він тлумачив ритуали їхніх містерій у філософський спосіб, Макробій продовжує переказувати Порфирія наступним чином:

Тому боги завжди визнавали за краще, щоб їх знали такими, як прадавні подавали їх народові, і шанували їх відповідно, наділяючи їх і образами, і зображеннями — їх, цілком чужих такої форми; часом життя — їх, таких, що не знають ні старості, ні молодості; різними шатами та оздобленнями — їх, що не мають тіла[209].

Тут виникає нова деталь: боги, які відповідають різним силам природи, хочуть бути знаними та вшанованими відповідно до почесного традиційного культу громади. Це означає, з одного боку, що філософи повинні говорити про природу зберігаючи імена богів, які традиційно пов’язані з певними елементами та силами природи. З іншого боку, відмовитись від традиційних культів, як це роблять християни, означає позбавити себе можливості пізнати Природу. Традиційна релігія — це образна фізика, представлена народам у міфах та статуях богів, міфічна фізика, явлена богами людству на самому його світанку, сенс якої розуміють лише мудреці шляхом алегоричної екзегези.

Подібна ідея на перший погляд видається абсолютно помилковою. Який зв’язок може існувати між елліністичними релігійними культами та пізнанням Природи? Як можна вважати, що це та сама Природа приховується у живих формах, статуях богів та релігійних ритуалах? Водночас міркуючи, що різні релігії надавали богам людські, тваринні чи рослинні форми, античний філософ має усі підстави порушити питання, чи не проявляється у чуттєвих формах природи або ж у статуях богів одна і та сама безтілесна сила. Втім, модерні натуралісти наполягають на показовому характері живих форм та на існуванні ритуалів і церемоній у тваринному царстві. Те, що можна було б вважати конвенційним, штучним, умовним, довільним — ритуали, міфи, вимисли, мистецтво, поезію, релігію, — чи не може все це бути вже вписаним у процес походження природних живих форм та у їхню поведінку? Творча уява людини продовжила би, у такий спосіб, природну здатність створення форм.

Повернемося до Порфирія. Цитуючи афоризм Геракліта «Природа любить приховуватися», він не тільки хотів показати, що дискурс про Природу має бути міфічним, він хотів також виправдати, всупереч християнству, яке набирало силу, традиційний політеїзм та всю античну цивілізацію з її храмами, статуями, трагедіями, поемами тощо.

Якщо безтілесні й божественні сили, які складають Природу, приховуються у видимих формах, вони так само приховуються у церемоніях традиційних культів та містеріях. Порфирій, між іншим, вдало показав зв’язок між таємничим характером релігійних церемоній та потаємністю, властивою демонам. Природа приховується, адже божественні та демонічні душі, які складають Природу, потребують тіл і, таким чином, повинні пізнаватися, насамперед, у міфічний спосіб. Демони так само люблять приховуватися, і символізм релігійних церемоній відповідає цій їхній властивості:

Демони, які керують Природою, розкривають нам свої здібності, уві сні чи наяву, за допомогою певних фіктивних видимостей, використовуючи невизначені пророцтва, позначаючи одні речі іншими, змушуючи являтися те, що не має форми, завдяки схожості з наділеним формою, а інші речі — за допомогою образів, які їм відповідають, усіх процедур, з яких складаються священні церемонії та містичні драми у місцях ініціації, драми, які діють на душі посвячуваних саме своєю таємничістю та непізнаваністю[210].

У Ямвліха демони постають як ревниві стражі таємниць природи, таємниць, прихованих у невисловлюваних містеріях, наприклад Ізіди та Абідоса[211], адже у цих містеріях, каже він, йдеться передусім про організацію всесвіту:

Земним демонам нестерпно чути, що те, що зберігає всесвіт (тобто той факт, що невимовні речі завжди залишаються прихованими та що ніколи невисловлювана сутність богів не належатиме висловлюваному), може стати іншим чи бути розголошеним[212].

«Те, що зберігає всесвіт» означає, що таємниця природи не повинна бути розкрита. Ось чому в магії можна тероризувати демонів та змушувати їх підкорятися, висловлюючи погрози, наприклад, розкрити таємниці Ізіди або розголосити таємницю Абідоса[213].

2. Апологія язичництва та толерантність: Фемістій та Сіммах

Отже афоризм Геракліта використовується для апології язичництва. Ця апологія, між іншим, є двозначною. З одного боку, вона прагне захистити культ богів в успадкованій формі. З іншого боку, вона вбачає у цьому приховуванні богів у живих формах, міфах та ритуалах хитрість Природи, яка потурає людським почуттям красивими чуттєвими формами та чарівними міфічними історіями. Культ богів, як і сама Природа, є, безперечно, частиною всесвітнього порядку, хоча й, з погляду філософа, нижчого рівня. Повністю підкоряючись звичаям громади, філософ вважає за краще бути жерцем вищого Бога, якому не ставлять статуй та про якого не розповідають міфів[214].

Через півстоліття після Порфирія язичник та філософ-платонік Фемістій також цитує афоризм Геракліта для того, щоб виправдати язичництво. Примітно, що він робить це у промові, проголошеній у Константинополі 1 січня 364 року з нагоди консулату імператора Йовіана, який був християнином[215]. Він використовує цю нагоду для прославлення релігійної толерантності. Він вправно хвалить імператора за повагу до закону Божого, який надає душі кожного привілей обирати свій шлях побожності[216]. Хіба не казав Гомер «Іншому з вічних богів свою кожен жертву приносив»[217]? Та продовжує:

Природа, згідно з Гераклітом, любить приховуватися, однак більше ніж Природа — сам деміург, творець Природи, якого ми прагнемо та якого шануємо понад усе. Адже знання, яке ми можемо мати про нього, не є ні легким, ні очевидним, ні даним нам, ми не можемо досягти його без зусиль, лише однією рукою[218].

Фемістій зближує, таким чином, двох античних авторитетів, Геракліта та Платона. Останній справді казав, що відкрити батька і творця всесвіту — великий подвиг, проте розголошувати це відкриття усім не можна[219]. Приховується не лише Природа з її нижчими богами, приховується також сам Деміург, який її створив. Отже, у релігійних справах не може бути очевидності. Всі людські спроби вшанувати божество є рівноцінними. Ця апологетична тема буде використана пізніше, у 384 році, на латинському Заході, коли префект язичник Сіммах протестуватиме проти ухвали імператора винести із зали засідань римського сенату вівтар богині Перемоги:

Ми споглядаємо ті самі небесні тіла, ми маємо спільне Небо, нас оточує той самий світ. Яке значення має шлях мудрості, на якому кожен з нас шукає істину? Цієї великої таємниці не дійти одним лише шляхом[220].