Розділ «II СХІД ЗУСТРІЧАЄ ЗАХІД»

Із часом і уніати, і православні почали використовувати авторів із власного середовища, які могли б по-іншому поглянути на питання релігійної політики, церковної історії, теології. Серед православних найбільшу популярність здобув Мелетій Смотрицький, син одного з редакторів «Острозької Біблії» — Герасима Смотрицького. Людина багатьох талантів, Мелетій був також автором першої граматики церковнослов’янської мови, що стала стандартним довідником з цього питання не тільки в Україні та Білорусі, але також у Росії протягом наступних двох століть. Судячи з кількості публікацій, православні були активнішими, ніж уніати, можливо, тому, що їм не вистачало інших каналів для захисту своєї справи, а також підтримки в королівських судах.

Берестейська унія та зростання козацтва призвели до зсуву на південь і схід двох основних культурних кордонів України — християнсько-мусульманського та поділу між східним і західним християнством. Цей зсув призвів до низки істотних змін в економічному, соціальному та культурному житті України. Одним з найбільш тривалих зрушень стало повернення Києва в центр української історії — уперше після монгольської навали XIII століття. У першій половині XVII століття це стародавнє місто стане центром православної реформації — зусиль з боку православних церков від Константинополя до Москви, спрямованих на те, щоб наздогнати Реформацію і Контрреформацію в Європі та реформуватися під час цього процесу.

Відродження Києва як релігійного й культурного центру стартувало на початку XVII століття, коли старе місто стало притулком для православних вигнанців із Галичини. Вони побачили, що тамтешні умови більш сприятливі для релігійної та освітньої діяльності, ніж у Західній Україні, де Варшава дедалі більше тиснула на православних, щоб змусити їх до унії з Римом. Ключем до перетворення Києва на центр православ’я стало збереження контролю православних (попри Берестейську унію) над Києво-Печерським монастирем — безперечно, найбагатшою чернечою інституцією в Україні та Білорусі. 1615 року архімандрит монастиря Єлисей Плетенецький перевіз до Києва друкарню, що нею колись керував львівський єпископ. Зі Львова та Галичини перебралися не лише друкарня, а й письменники, редактори, друкарі, які створили новий просвітницький центр під керівництвом і захистом Плетенецького. Того ж року в Києві було засновано православне братство, яке відкрило власну школу, як у Львівського братства. Ця школа пізніше перетвориться на колегіум західного типу, у той час як друкарня випустить 11 книжок до смерті Плетенецького 1624 року. До цього часу Київ замінить Острог та Вільно як центр православного книгодрукування.

З кінця XVI століття регіон на південь від Києва став, по суті, козацькою землею, що допомогло зростанню Києва як центру релігійної, культурної та освітньої діяльності, спрямованої проти королівської влади. Козаки сприяли київському Ренесансу в двох основних напрямках. По-перше, їхня присутність зводила до мінімуму загрозу татарських набігів, що зробило місто більш безпечним місцем для роботи та проживання релігійних дисидентів, а також для ченців і селян, які обробляли землі Києво-Печерського монастиря, забезпечуючи прибуток, потрібний для фінансування видавничої діяльності та освіти. По-друге, коли київські ченці опинилися під тиском з боку варшавського уряду, козаки забезпечили православних біженців з Галичини захистом, якого ті потребували. 1610 року їхній гетьман обіцяв убити представника уніатської митрополії, відправленого до Києва для навернення місцевих православних. За кілька років козаки виконали свою погрозу та втопили цього чоловіка в Дніпрі. «Те, чого інші народи прагнуть домогтися за допомогою слів та промов, козаки досягли своїми діями», — писав новий київський православний митрополит Іов Борецький.

Козаки відіграли вирішальну роль у висвяченні нової православної ієрархії на чолі з Борецьким — надзвичайно важливого акту, що врятував церкву від вимирання. Залишившись без єпископів через відмову короля затверджувати будь-які нові висвячення, церква таким чином опинилася на межі зникнення. Восени 1620 року Петро Конашевич-Сагайдачний, безумовно найбільш відомий та шанований козацький лідер того часу, переконав єрусалимського патріарха Феофана, який тоді їхав через Україну, висвятити нових православних ієрархів. Це висвячення не лише вдихнуло нове життя у православну митрополію, а й відновило роль Києва як духовної столиці.

Це сталося майже випадково. Король не визнав нового митрополита Іова Борецького й видав наказ про арешт його та інших нових ієрархів. Через це Борецький не зміг оселитися ближче до центру православних земель, скажімо у Новогрудку, містечку поблизу Вільна, що слугувало резиденцією православних митрополитів з XIV століття. У нього не було іншого вибору, окрім як жити в Києві — центрі контрольованого козаками Подніпров’я. Тепер православна церква мала власну армію з козаків, а козаки отримали православну ідеологію й друкарню для просування своїх соціальних та політичних поглядів.

Козацько-православний союз викликав занепокоєння у Варшаві. Воно досягло піку восени 1632 року, коли московська армія перетнула кордон Речі Посполитої, намагаючись відбити Смоленськ та інші території, втрачені під час Смутного часу. Річ Посполита була заскочена зненацька, маючи лише жменьку війська для захисту своїх кордонів — майже так само, як 1621 року, коли Сагайдачний урятував країну в битві під Хотином. Ще більше погіршувало ситуацію те, що Річ Посполита була занурена в тривалу кампанію з обрання нового короля, оскільки Сигізмунд III помер навесні того року. Смерть короля, який був «архітектором» Берестейської унії, подарувала польсько-литовським елітам нагоду знайти нові способи подолання релігійної кризи. Адже замість пом’якшення релігійних відмінностей унія розділила руське суспільство й налаштувала більшу його частину проти уряду.

Вирішення проблеми, вироблене у Варшаві, дістало назву «Пункти заспокоєння обивателів грецької віри». Православна церква була визнана суб’єктом права, отримавши рівні права та привілеї з уніатською церквою. Угода, укладена в результаті переговорів у сеймі представниками православної шляхти й підтримана майбутнім королем Владиславом IV, переслідувала політичну мету У короткостроковій перспективі її ціною була лояльність православних до Речі Посполитої і забезпечення участі козаків у Смоленській війні проти Моковського царства. Визнання церкви королівською владою також забило клин між православною ієрархією та козацтвом. Церква більше не потребувала захисту козаків, щоб вижити. Як і передбачали ініціатори угоди, зближення православної церкви з королівською владою вимагало обрання нового церковного керівництва. Простягаючи руку «партії миру» королевича Владислава, православні делегати сейму обрали нового митрополита — архімандрита Києво-Печерського монастиря Петра Могилу. Увійшовши до Києва, Могила заарештував свого попередника, прихильника козаків митрополита Ісаю Копинського, запроторивши його до підвалу Києво-Печерського монастиря. Колишній офіцер польської армії, Могила не бачив великої користі в козаках або їхніх протеже в церкві.

Петро Могила не мав королівської крові, але, як син православного правителя (господаря) Молдовського князівства, звичайно, належав до аристократії Речі Посполитої. Панегіристи Могили славили його як нового лідера Русі. Він посів місце князів, таких як Острозький, та козаків, таких як Сагайдачний, яких православні автори раднішого часу прославляли як спадкоємців і продовжувачів справи київських князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. «Помниш, яко предтым Россія бувала / Славна, як много патронов мѣвала, — писав один із панегіристів, говорячи «від імені» Софійського собору, архітектурної спадщини Ярослава, реконструйованої Могилою. — Тепер их мало: тобѣ, хочет мѣти / В сарматском свѣти»[15].

Могила взявся за реставрацію церков доби Київської Русі з максимальною серйозністю, відбудувавши не одну пам’ятку Однак «реставрація» середини XVII століття дещо відрізнялася від сучасної. Навіть зараз зовнішній вигляд Софійського собору свідчить про те, що Петро Могила та його архітектори ніколи не намагалися повернутися до оригінальних візантійських моделей. Новий стиль, у якому вони «реставрували» свої церкви, походив із заходу й виник під впливом європейського бароко. Софійський собор, такий як ми його знаємо сьогодні, — це ідеальний приклад змішування культурних стилів та напрямків, що характеризує сутність діяльності Могили як митрополита. Хоча інтер’єр собору й прикрашають візантійські фрески, зовні храм має вигляд барокової церкви.

Вестернізація візантійської спадщини та адаптація православної церкви до викликів Реформації і Контрреформації були рушійними силами нововведень Могили в освітній та церковній сферах. Як і у випадку з архітектурою, це були не просто західні, а специфічно католицькі зразки. Уніати та православні змагалися між собою у наслідуванні католицьких реформ, намагаючись при цьому не дуже жертвувати візантійською спадщиною. У той час як уніати могли відправляти своїх студентів до Риму та єзуїтських колегіумів Центральної та Західної Європи, православні не мали такої розкоші. Могила взявся за вирішення цієї проблеми, заснувавши першу православну колегію в Києві та пристосувавши програму єзуїтського колегіуму до її потреб. Колегія, утворена шляхом злиття Київської братської школи зі школою Печерського монастиря, пізніше стала відома як Києво-Могилянська академія і тепер є одним із провідних університетів України.

Могила закріпив за Києвом роль видавничого центру. Книги, надруковані тут у 1640-ві роки, знаходили читачів далеко за межами України. Одна з них, «Служебник», була першою книгою, що систематизувала православні богослужбові практики. Інша, під назвою «Собраніє короткой науки об артикулах віри», більш відоме як «Православне сповідання віри», являла собою перше ґрунтовне обговорення основ православної віри, пропонуючи відповіді на 260 питань у стилі катехізису. Вона була написана близько 1640 року, схвалена собором східних патріархів у 1643-му й видана в Києві 1646 року. Створене під сильним впливом католицьких зразків, «Сповідання» стало відповіддю на протестантсько зорієнтований катехізис, виданий 1633 року константинопольським патріархом Кирилом Лукарисом. «Гриф» затвердження, отриманий від східних патріархів, зробив його стандартом для всього православного світу, у тому числі й для Московського патріархату.

Освітні та видавничі проекти, ініційовані Могилою, мали своєю основною метою реформування київського православ’я. Освічене духівництво, чітко визначений символ віри, стандартизовані богослужебні практики — усе це поєднувалося із зусиллями митрополита збільшити владу єпископів у церкві, зміцнити церковну дисципліну та поліпшити стосунки з королівською владою. Усі ці заходи відповідали викликам Реформації і Контрреформації — характерним ознакам конфесіоналізацїї релігійного життя всієї Європи. Поняттям «конфесіоналізація» позначається сьогодні низка речей. Протягом XVI століття всі церкви по обидва боки католицько-протестантського кордону були зайняті формулюванням віросповідання, вихованням свого духівництва, зміцненням дисципліни, стандартизацією богослужбових практик та пошуком спільної мови зі світською владою. У середині XVII століття під керівництвом Петра Могили православні приєдналися до цього загальноєвропейського процесу.

Примітно, що в цьому процесі православної Реформації провідну роль відіграв саме Київ (місто, що після захоплення монголами 1240 року майже не позначалося на картах православного світу), а не Москва чи Константинополь. В основі цього лежала низка причин, окрім тих, що були описані вище. Після Смутного часу московські патріархи ізолювалися не лише від західного, а й від східного християнства, вважаючи, що поза Московським царством немає правильної віри. Константинополь, що перебував під контролем Османської імперії, намагався проводити реформи за протестантським зразком, але небагато встиг. 1638 року патріарх Кирило Лукарис, який за 9 років до цього опублікував латинською православне сповідання віри (Confessio[16]), був задушений за наказом султана нібито за підбурювання козаків до нападу на османів. Того самого року церковний собор у Константинополі наклав на нього анафему за його богословські погляди. У змаганні між Могилою та Лукарисом і між католицькою та протестантською моделями для реформування православ’я перемогла модель Могили. Його реформи матимуть величезний вплив на православний світ у наступні півтора століття.

Берестейська унія залишила руське (українське та білоруське) суспільство загалом, а українські еліти зокрема, розколотими на дві церкви. Цей поділ триває і в сучасній Україні. Але боротьба за долю унії також дала суспільству усвідомити свої спільні риси, зокрема історію, культуру та релігійні традиції. При всій жорстокості словесного (а іноді й фізичного) насильства ця боротьба сформувала нову плюралістичну політичну та релігійну культуру, що дозволяла обговорення та незгоду. Розташування України на релігійному кордоні між східним та західним християнством створило не одну «прикордонну» церкву, що об’єднала елементи двох християнських традицій (цю відмінність часто приписують лише уніатам), а дві. Православна церква теж прийняла релігійні та культурні тенденції Заходу, оскільки прагнула реформ та адаптації до умов, що склалися протягом десятиліть після Берестейської унії. На початку XVII століття в Україні було важче провести чітку грань між християнським Сходом та християнським Заходом, ніж у попередні століття.

Полеміка навколо Берестейської унії пробудила руське суспільство по обидва боки релігійного кордону від довгої інтелектуальної сплячки. Питання, що обговорювалися полемістами, стосувалися хрещення Русі, історії Київської митрополії, прав церкви та руських земель за литовських князів і православ’я за Люблінської унії і королівських указів та постанов сейму наступної епохи. Для тих, хто міг читати і брав участь у політичних, суспільних та релігійних подіях того часу, полемісти створили відчуття самоідентифікації, якого раніше не існувало. Сперечаючись у релігійних питаннях, усі полемісти звертали максимальну увагу на суб’єкт, який вони називали «народом руським», у чиїх інтересах вони нібито вели свою боротьбу.

Розділ 10

ВЕЛИКЕ ПОВСТАННЯ

Козацьке повстання, що почалося навесні 1648 року й увійшло в українську історіографію як «Хмельниччина», було сьомим великим козацьким повстанням, якщо рахувати з кінця XVI століття. Річ Посполита розправилася з попередніми шістьма, але це виявилося занадто масштабним, аби його придушити. Воно змінило політичну мапу всього регіону й народило козацьку державу, що її багато хто розглядає як підґрунтя сучасної України. Також воно поклало початок довгій ері російського втручання в Україну й часто розглядається як відправна точка в історії відносин між Україною та Росією як окремими державами.

Хмельниччина розпочалася в той самий спосіб, що й перше козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського — з суперечки за подаровану землю між магнатом та дрібним шляхтичем, який, крім того, був ще й козацьким старшиною. На той час провіднику нового повстання, Богданові Хмельницькому, було п’ятдесят три роки, і він був мало схожий на бунтівника, відслужив королю вірою та правдою в численних битвах і став писарем козацького війська під час повстання 1638 року. Після того як підлеглий місцевого старости забрав у нього маєток у Суботові, Хмельницький звернувся до суду, але безрезультатно. Більше того, впливові суперники запроторили його до в’язниці. Він утік звідти й вирушив просто на Січ, де повсталі козаки визнали його своїм і обрали гетьманом. Це було в березні 1648 року. «Золотий спокій» завершився — почалося Велике повстання.