Розділ «II СХІД ЗУСТРІЧАЄ ЗАХІД»

Якщо наказ Олександра й був виконаний, він не мав тривалого ефекту. Наступного року кримський хан звинуватив козаків із Черкас у нападі на московського посла. 1499 року козаки були помічені в гирлі Дніпра, де спустошували околиці татарської фортеці Очакова. Щоб припинити козацькі походи до Чорного моря вниз по Дніпру, хан планував заблокувати річку ланцюгами в районі Очакова. Здається, цей план так і не був втілений або не мав жодного впливу на діяльність козаків. Від скарг хана до великого князя також було мало користі.

Намагаючись припинити козацькі набіги, литовські прикордонні старости водночас використовували козаків для захисту кордонів від татар. 1553 року великий князь відправив черкаського та канівського старосту Дмитра Вишневецького за дніпровські пороги для будівництва невеликої фортеці, що мала б зупинити козацькі походи вниз по Дніпру. Вишневецький використав для цього завдання підлеглих йому козаків. Не дивно, що кримський хан побачив у козацькій фортеці на острові Мала Хортиця зазіхання на його володіння і за чотири роки відправив військо, щоб вигнати Вишневецького з його «січі». У народній традиції Вишневецький запам’ятався як перший козацький гетьман (титул, який польська армія надавала своїм верховним командувачам) і безстрашний борець проти татар і турків.

На середину XVI століття землі на південь від Києва були вже заповнені козацькими поселеннями. «А Київська земля — щаслива, процвітаюча й багата населенням, бо на берегах Борисфена та інших річок, що впадають у нього, багато густонаселених міст і сіл», — пише Михалон Литвин. Він також пояснює походження поселенців: «Деякі ховаються від батьківської влади, або від неволі, або від служби, або від [покарання за] злочини, або від боргів чи ще чогось іншого; інших приваблює [до цього краю] багата дичина та родючі місця. І, спробувавши щастя в цих фортецях, вони ніколи звідти не повертаються». Судячи з опису Михалона, козаки доповнювали свої доходи від полювання та риболовлі елементарним розбоєм. Він писав, що в деяких брудних та бідних козацьких хатах було «повно дорогих шовків, коштовного каміння, соболів та іншого хутра і прянощів». Там він знаходив «шовк дешевший, ніж у Вільні, і перець дешевший за сіль». Купці перевозили степами ці ласощі та предмети розкоші з Османської імперії до Московського царства або Королівства Польського.

Хоча перші козаки були міськими мешканцями й жили вздовж Прип’яті та Дніпра, на кінець XVI століття їхні лави збільшувалися за рахунок місцевих селян. Цей наплив поклав край політичній, етнічній та релігійній невизначеності козаків — європейські автори тих часів гадали, чи були вони кримськими татарами та ногайцями, чи українськими підданими князів і королів, чи сумішшю всіх народів і релігій. Абсолютну більшість козаків тепер становили українці, котрі прибули з величезних маєтків (або латифундій) магнатів і шляхти, аби уникнути того, що історики називають «другим виданням кріпацтва». Як уже зазначалося в попередньому розділі, магнати й шляхта намагалися залучити нових поселенців до своїх новопридбаних володінь на українському прикордонні, що були небезпечні для життя через постійну загрозу татарських нападів, обіцяючи їм звільнення від податків на певний період часу. Щойно цей період завершувався, багато селян рухалися далі, у небезпечний степ, щоб уникнути оподаткування. Чимало з них приєднувалися до козаків і радикалізували їхню суспільну політику під час повстань.

Заселення України — степових околиць уздовж середнього Дніпра, зображених на карті Томаша Маковського, про яку йшлося у попередньому розділі, — було спільним проектом волинських князів і дніпровських козаків. 1559 року Костянтин Острозький став київським воєводою — де-факто віце-королем величезних територій Наддніпрянської України. Його юрисдикція поширювалася на Київ і Черкаси, а до числа підопічних входили й козаки, які одночасно і сприяли, і перешкоджали подальшому заселенню степів зі своїми походами (з погляду одних — визвольними, з погляду інших — розбійницькими) проти татар і турків. Острозький ініціював перші спроби залучення козаків на військову службу — не стільки для використання їх як бойової сили, скільки для того, щоб прибрати їх із земель за порогами і встановити бодай якийсь контроль над цією непокірною юрбою. Лівонська війна збільшила попит на воїнів на кордоні з Московією, тож у 1570-ті роки було сформовано ряд козацьких підрозділів, один із яких налічував аж 500 вояків.

Реорганізація козаків з ополчення на службі в прикордонних урядовців у військові з’єднання під командуванням армійських офіцерів відкрила нову еру в історії козацтва. До вжитку увійшов термін «реєстрові козаки». Козаки, яких брали на військову службу й таким чином заносили до «реєстру», були звільнені від сплати податків та не підлягали юрисдикції місцевої влади. Також вони отримували платню. Звичайно, від охочих потрапити до реєстру не було відбою, але польська корона набирала на службу лише обмежену кількість, а їхні пільги діяли лише на період активної служби, так само лише за цей період сплачувалися й гроші. Але ті, хто не був включений до реєстру на початку або виключений з нього після завершення військової кампанії, відмовлялися зрікатися свого статусу, що породжувало численні суперечки між козаками та прикордонними урядовцями. Створення реєстру вирішило для уряду лише одну проблему, натомість породивши іншу.

1590 року польсько-литовський сейм постановив створити військо з 1000 реєстрових козаків для захисту прикордонних областей України від татар і нереєстрових козаків. Хоча король і видав необхідну постанову, з цього мало що вийшло. До 1591 року Україну охопило перше козацьке повстання. Козаки, які до цього спустошували турецькі володіння — Кримське ханство та Молдавію (залежну від Османської імперії), — спрямували свою енергію всередину країни. Вони повстали не проти держави, а проти своїх «хрещених батьків» — волинських князів, зокрема Януша Острозького та його батька Костянтина. Януш був старостою Білої Церкви — замку на південь від Києва, у той час як Костянтин «наглядав» за діяльністю сина. Батько та син Острозькі повністю контролювали регіон. Ніхто з місцевої знаті не смів кинути виклик могутнім князям, які займалися розширенням своїх володінь за рахунок земель, захоплених у дрібної шляхти. Ніхто, крім козаків.

Один із тих дрібних шляхтичів, хто став жертвою Острозьких, Криштоф Косинський, виявився також і козацьким отаманом. Коли Острозький захопив землю Косинського, подаровану йому королем, той не став марнувати час на даремні скарги до короля, а напав на замок Білої Церкви, де була штаб-квартира молодого Острозького. Приватна армія, зібрана Острозькими та іншим вихідцем із Волині, Олександром Вишневецьким, зрештою завдала йому поразки. Князям вдалося придушити повстання, не звертаючись по допомогу до королівської влади. За іронією долі «хрещені батьки» козаків покарали своїх неслухняних дітей за допомогою інших козаків, які перебували в них на службі. Більш відомим серед цих лояльних князям козацьких отаманів був Северин (Семерій) Наливайко. Він повів козаків Острозького у бій проти війська Косинського, а потім зібрав розсіяних козаків у степах Поділля і повів їх якнайдалі від володінь Острозьких.

Однак існувала межа, до якої Острозькі могли контролювати козацькі заколоти або маніпулювати ними. Козаки обирали власного командувача, із яким ішли в бій, але, щойно похід закінчувався, були вільні вигнати його або стратити, якщо він діяв проти їхніх інтересів. Крім того, існували розбіжності всередині самого козацтва. Реєстрових козаків набирали з класу козаків-землевласників, які жили в містах та поселеннях між Києвом та Черкасами.

Вони мали можливість отримати спеціальні права, пов’язані з королівською службою. Але існувала й інша група — запорозькі козаки. Вони мали власне укріплене поселення — Січ (за назвою захисного дерев’яного частоколу — з січеного дерева) на островах за порогами. Вони були поза досяжністю королівських урядників, створювали постійні проблеми із кримськими татарами, а в буремні часи до них, мов до магніту, тягнулися невдоволені мешканці міст і сіл, які тікали до степу.

Наливайко, який за наказом Острозького впорався з козацьким бунтом, осередком якого були селяни-втікачі, незабаром опинився в непростому альянсі з непокірними запорожцями. На 1596 рік він уже не був на службі в Острозького, а діяв на власний розсуд, очоливши повстання більше, ніж те, що підняв Косинський. Початок 1590-х років був позначений кількарічними неврожаями, що призвели до голоду. Загроза голодної смерті виштовхнула багато селян зі шляхетських маєтків до козацьких лав. Цього разу для придушення повстання виявилося недостатньо князівських дружин: було викликано королівську армію. У травні 1596 року польське військо оточило козацький табір на лівому березі Дніпра. «Старі», або «городові», козаки повстали проти «нових», або січових, і видали Наливайка полякам в обмін на амністію. Колишній князівський слуга, який став козацьким повстанцем, був страчений у Варшаві й перетворився на мученика за козацькі свободи та православну віру в очах козацьких літописців і поетів епохи романтизму, у тому числі російського поета Кіндрата Рилєєва, страченого 1825 року за повстання проти царської влади.

Наприкінці XVI століття козаки ввійшли до зовнішньополітичних розрахунків не лише Речі Посполитої та Османської імперії, а й правителів Центральної та Східної Європи. 1594 року запорозьких козаків відвідав Еріх Лясота, посол імператора Священної Римської імперії Рудольфа II, який запропонував їм виступити на боці свого господаря у війні проти турків. За три роки після цього зі схожою місією до запорожців завітав Алессандро Комулео (хорват Aleksandar Komulovic), представник папи римського. Із цих місій мало що вийшло, окрім листів Комулео та щоденника Лясота, які описували демократичні порядки, що панували на Січі, та збагатили наші знання про ранню історію козацтва. Але козаки, яких уже знали у Відні та Римі, невдовзі звернуть на себе увагу в Парижі та Лондоні та становитимуть серйозну загрозу для Москви.

Українські козаки, які почали свою міжнародну кар’єру в 1550-х роках на службі в московського царя Івана Грозного, зробили непроханий візит до Москви на початку XVII століття. Тоді в Московії був безлад та громадянська війна через політичну, економічну й династичну кризу, відому як Смутний час. Він почався на зламі XVI–XVII століть із низки руйнівних голодних років, спричинених тим, що нині називається «Малим льодовиковим періодом» — періодом низьких температур, що тривали півтисячоліття, приблизно з 1350 до 1850 року, досягнувши мінімуму приблизно на початку XVII століття. Ця криза вразила Московію в найбільш невідповідний момент, коли помер останній представник династії Рюриковичів і низка аристократичних кланів заперечувала законність нових правителів, зокрема Бориса Годунова. Династична криза завершилася 1613 року, коли на московський престол вибрали першого царя з династії Романових. Але ще до того, як кризу було врегульовано, низка кандидатів на трон, дехто з яких видавав себе за родичів Івана Грозного, намагалася спробувати щастя, відчиняючи двері для іноземної інтервенції.

Під час цього довгого міжцарів’я козаки підтримували двох самозванців, які прагнули московського престолу, — Лжедмитрія I та Лжедмитрія II. Коли 1610 року польний гетьман коронний Станіслав Жолкевський рушив на Москву, до його армії приєдналося до 10 тисяч козаків. Обрання на московський престол Михайла Романова не спинило участі козаків у московських справах. 1618 року до походу польської армії на Москву приєдналося 20-тисячне українське козацьке військо. Козаки допомогли завершити війну на вигідних для Польщі умовах. Однією з них було повернення Чернігівської землі, утраченої Великим князівством Литовським на початку XVI століття. На середину XVII століття Чернігів стане важливою частиною козацького світу Утім, як і завжди, козаки одночасно й допомагали, і перешкоджали польським королям у здійсненні їхньої зовнішньої політики. У своїй війні з Московською державою Річ Посполита так і не здобула від Османської імперії підтримки, на яку сподівалася, почасти через козацькі морські походи проти турків.

1606 року, спустившись по Дніпру та увійшовши до Чорного моря на своїх довгих човнах — чайках, козаки штурмували Варну, одну з найсильніших османських фортець на західному узбережжі Чорного моря. 1614 року вони пограбували Трабзон на південно-західному березі, а наступного року ввійшли до стамбульської гавані Золотий Ріг і спустошили передмістя, майже як вікінги за 750 років до того. Але якщо вікінги в той же час і торгували з Константинополем, то козацькі походи більше були схожі на напади піратів від Середземного до Карибського моря. Вони приходили грабувати, мститися і, як розповідають українські народні пісні, звільняти багатостраждальних рабів. 1616 року вони атакували Кафу, головний центр работоргівлі на кримському узбережжі, та звільнили всіх полонених.

Султан, його двір та іноземні посли, які стали свідками того, як один за іншим відбуваються козацькі напади на могутню Османську імперію, були приголомшені. Тепер християнські правителі могли серйозно сприймати нападників як потенційних союзників у боротьбі проти турків. Французький посол у Стамбулі, Філіп де Арле, граф де Сезі, писав до короля Людовіка XIII в серпні 1620 року: «Щоразу, як козаки з’являються у цих місцях, вони захоплюють неймовірну здобич, незважаючи на слабкі сили, і мають таку репутацію, що турецьких солдатів потрібно дрючками виганяти на битву з ними на кількох галерах, що їх великому сеньйорові [султану] вдається вислати з великими труднощами».

У той час як граф де Сезі інформував свого короля про неспроможність Стамбула впоратися з морськими походами козаків, радники 16-річного султана Османа II розмірковували, як вести війну на два фронти: проти поляків на суходолі та козаків на морі. Улітку 1620 року військо Османської імперії виступило в похід у напрямку річки Прут проти Речі Посполитої, до складу військ якої входили приватні козацькі армії польських та українських магнатів. Кампанія здійснювалася під приводом покарання Речі Посполитої за неприборкання козацьких нападів на турків. Насправді ж завдання було набагато ширшим. Османи намагалися захистити своїх румунських та молдавських васалів від впливу польсько-литовської держави, що дедалі зростав. Польська армія, що налічувала 10 тисяч вояків, і османські сили, що були, за деякими оцінками, удвічі більші, зіткнулися у вересні 1620 року біля містечка Цецора на нинішньому молдовсько-румунському кордоні. Битва тривала протягом 20 днів і завершилася розгромом військ Речі Посполитої.

Оскільки в державі більше не було боєздатної армії, двір та всю країну охопила паніка. Усі очікували, що турки продовжать свій похід на Польщу. І вони дійсно це зробили. Наступного року набагато більша османська армія, що налічувала 120 тисяч вояків, очолена самим султаном, рушила Молдовою, прямуючи до Речі Посполитої. На своєму шляху османи зустріли польсько-литовське військо, чисельністю близько 40 тисяч вояків, половину з яких становили козаки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним — героєм походу козаків на Кафу та командувачем козацького війська в московському поході, що відбувся за два роки по тому. Битва, що точилася на берегах Дністра навколо обложеної турками Хотинської фортеці, тривала цілий місяць.

Хотинська битва не принесла остаточної перемоги жодній зі сторін, але цей невизначений результат розглядався у Варшаві як тріумф Королівства Польського. Поляки зупинили величезне турецьке військо біля своїх кордонів і підписали мирний договір, що не передбачав жодних територіальних втрат. Усі розуміли, що без українських козаків цей результат був би майже неможливим. Уперше — причому на короткий час — козаки стали улюбленцями всієї Речі Посполитої. Книжки, що з’являться невдовзі, будуть прославляти Петра Конашевича-Сагайдачного (якому нині в Подільському районі Києва поставлено пам’ятник на початку вулиці, названої його ім’ям) як одного з найвеличніших польських воїнів-лицарів.

Військові досягнення козаків під Хотином дозволили їм повторно висунути свої політичні та соціальні вимоги до Речі Посполитої. Їхньою головною вимогою був шляхетський статус для козацьких старшин, якщо не для всієї армії. Коли 1622 року Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві від ран, отриманих під Хотином, Касіян Сакович, професор Київської братської школи, написав вірші на смерть козацького гетьмана, що невдовзі були видані друкарнею Києво-Печерського монастиря. У них він прославляв козаків як спадкоємців київських князів, які штурмували Константинополь ще за часів Київської Русі. За Саковичем, козаки билися за «золоту вольність», яку заслужили, — кодове словосполучення, що позначало права та свободи, якими користувалися шляхтичі королівства. «Та не кожному може вона бути дана — / Тільки нам, що боронять вітчизну і Пана. / Мужньо рицар у війнах до неї простує, / Не грішми, але кров’ю свободу купує»[13], — писав Сакович. Визнання козаків рицарями зробило б їх на один крок ближче до шляхти.