Розділ «II СХІД ЗУСТРІЧАЄ ЗАХІД»

Костянтин Острозький, безперечно, найвпливовіший із місцевих князів, вирішив долю унії, підтримавши короля. Він зберіг свої старі посади володимирського старости та київського воєводи. Також він збільшив площу своїх землеволодінь. На кінець XVI століття Острозький здобув величезну особисту імперію, що включала 40 замків, 1000 міст і 13 000 сіл, що перебували у власності князя. На початку XVII століття його син Януш матиме у своїй приватній скарбниці достатньо золота, срібла та монет, щоб покрити два річні бюджети всієї Речі Посполитої. Острозький самотужки міг зібрати армію з 20 000 піхотинців та кіннотників — удесятеро більше за королівське військо в прикордонних районах. У різні часи своєї кар’єри Острозький був претендентом і на польський, і на московський престоли. Дрібніша шляхта була не в змозі кинути виклик цьому потужному магнатові, від якого залежала економічно й політично. Тож Острозький і далі контролював широку мережу своїх шляхтичів-клієнтів, які виконували його накази у місцевих сеймах та сеймі Речі Посполитої. Не тільки місцева шляхта, а й король і Сейм не наважувалися кинути виклик авторитету цього некоронованого короля Русі. Сейм забороняв князям виставляти власні армії у воєнний час, але через постійну небезпеку татарських набігів на степовому кордоні регулярна армія держави не могла обійтися без військової потуги князів.

Острозькі були найбагатшими з українських князів, які збільшили свій вплив після Люблінської унії, але вони були не єдині. Іншим дуже впливовим князівським родом Волині були Вишневецькі. Князі Вишневецькі поширили свої володіння на Волині, де вони були незначні в порівнянні з Острозькими, на землі Наддніпрянщини. Ці землі були або незаселені, або залишені мешканцями під час монгольського панування, а тепер відкриті для нападів ногайців та кримських татар. Сім’я Вишневецьких збільшувала свої володіння в степових землях, засновуючи нові поселення, утворюючи міста та фундуючи монастирі. Невдовзі за розмірами володінь у Лівобережній Україні Вишневецькі вже могли змагатися з Острозькими. Ці дві княжі родини були найбільшими землевласниками в Україні. Зміни, що відбулися в регіоні в період після Люблінської унії, сприяли зусиллям волинських князів, які були головними рушіями колонізації степових земель. Створення польською короною «кварцяного», невеликого, але постійного мобільного війська, що фінансувалося з четвертої частини королівських прибутків доменів, допомагало відбивати татарські набіги та сприяло подальшому заселенню степу. Ще одним важливим стимулом для колонізації степових околиць стало їхнє включення в торгівлю з Балтійським регіоном. Зі зростанням попиту на зерно на європейському ринку Україна стала заробляти свою майбутню репутацію житниці Європи. Уперше з часів Геродота українське зерно з’явилося на іноземних ринках. Селяни масово тікали до Наддніпрянщині від кріпацтва, що посилювалося в землях, ближчих до урядових центрів. Вони мігрували до степових околиць України, де князі та шляхта засновували вільні від податків поселення, дозволяючи новоприбулим не відпрацьовувати панщину або не платити грошові повинності протягом певного періоду. В обмін на це переселенці мали селитися та обробляти землю.

Міграція на схід створювала нові економічні та культурні можливості. Серед тих, хто відгукнувся на них, були єврейські громади. Про їхнє існування в Україні відомо з князівських часів, але саме XVI століття стало періодом різкого підйому економічного та культурного життя єврейських громад. За деякими оцінками, від середини XVI до середини XVII століття кількість євреїв в Україні збільшилася в 10 разів, приблизно з 4000 до більш ніж 50 000. Вони утворювали нові громади, будували синагоги й відкривали школи. Однак ці успіхи мали зворотний бік, бо євреї опинилися між двома групами з протилежними інтересами — селянами та землевласниками. Спочатку обидві групи належали до православних. Проте на середину XVII століття багато князів прийняли католицьку віру. Тож євреї виявилися затиснутими між обуреними православними кріпаками та жадібними до грошей католицькими панами. Це соціально-культурне протистояння стало бомбою сповільненої дії.

Усупереч очікуванням короля Сигізмунда Августа Люблінська унія не приборкала опозиційну аристократію. Скоріше навпаки: вона тільки підвищила становище Острозького та інших українських князів. Але їхні біографії — це не лише накопичення статків та привласнення земель. Уперше з часів падіння Галицько-Волинського князівства князі почали долучатися до культурних та освітніх проектів. Це культурне пробудження відбулося по обидва боки нового польсько-литовського кордону й було безпосередньо пов’язане з релігійними конфліктами того часу. У Великому князівстві Литовському сім’я Радзивіллів показала приклад успішного використання зв’язків між політикою, релігією та культурою. Головний супротивник Люблінської унії, Миколай Радзивілл Червоний, став також лідером польського та литовського кальвінізму й засновником школи для кальвіністської молоді. Його двоюрідний брат Миколай Радзивілл Чорний профінансував друк першого повного перекладу Біблії польською мовою, виданого в Бресті — місті на білорусько-українському етнічному кордоні. У 1570-ті роки Костянтин Острозький розпочав власний видавничий проект у волинському місті Острог. Там він зібрав команду вчених, які порівняли грецький і церковнослов’янський тексти Біблії та внесли зміни до церковнослов’янського перекладу. Острозький опублікував найавторитетніший текст Письма з коли-небудь створених православними книжниками. Проект мав справді міжнародний масштаб, до нього були залучені фахівці не лише з Польщі та Литви, а й з Греції, а примірники Біблії, що з ними вони працювали, походили з таких різних місць, як Рим та Москва. Острозьку Біблію було видано 1581 року накладом близько 1500 примірників. Приблизно 400 з них дожило до нашого часу, й один із них можуть побачити відвідувачі бібліотеки Гарвардського університету.

Публікація церковнослов’янського перекладу Біблії в Острозі ще до того, як такий текст з’явився в Константинополі, продемонструвала зростання ролі України в православному світі. Острозький не зупинився на виданні Біблії. Він не лише продовжив свою видавничу програму як церковнослов’янською, так і руською мовою (що була більш доступною для загалу), а й заснував школу для православної молоді, доволі схожу на ту, яку Радзивілл створив для кальвіністів, що розширило діяльність академічних кіл, згрупованих навколо князя. Але й цим амбіції Острозького не обмежувалися. Є явні ознаки того, що він розмірковував над питанням переміщення патріаршого престолу з Константинополя до Острога. Цей задум так і не було втілено в життя, але наприкінці XVI століття Острог став, мабуть, найважливішим центром православної освіти у світі.

Острозький, «некоронований король Русі», прагнув історичного та релігійного обґрунтування ролі, яку він насправді й відігравав у регіоні. Вступні тексти до Острозької Біблії та твори авторів, зібраних князем, зображують його продовжувачем релігійної та освітньої справи, початої на Русі князями Володимиром Великим та Ярославом Мудрим. «Адже Володимир свій народ хрещенням просвітив, /А Костянтин [Острозький] богорозумними писаннями освітив, — писав один із редакторів Біблії. І далі продовжував: — Ярослав церковними будовами Київ та Чернігів прикрасив, /А Костянтин єдину соборну церкву Писанням прославив»[12]. Герасим Смотрицький, відомий богослов і, швидше за все, автор віршів, наведених вище, походив із «Польської Русі», тобто Галичини й Західного Поділля. Там українські шляхтичі й городяни скористалися плодами освіти польського Ренесансу раніше, ніж їхні земляки у Великому князівстві Литовському.

Команда фахівців, зібрана та підтримувана Острозьким, була інтернаціональною, і деякі з її найвідоміших членів мали польське походження. Панегіристи Острозького, які походили з польської шляхти, мало цікавилися його внеском у розвиток православ’я, але робили все можливе, щоб створити для нього «вірчі грамоти» напівнезалежного правителя. Якщо православні інтелектуали пов’язували Острозького з Володимиром та Ярославом, то польські панегіристи «встановлювали» його походження від Данила Галицького, найбільш відомого правителя його рідної Волині. Поляки, які служили Острозькому, а також князям Заславським, що були пов’язані з Острозьким шлюбними узами, витворили для своїх патронів новий історичний та політичний простір, що не окреслювався існуючими межами православної церкви або руських (українських і білоруських) земель тепер поділеного навпіл Великого князівства Литовського. Цим новим простором була «Польська Русь» — українські землі збільшеного за їхній рахунок Польського королівства. Накладаючи на стару мапу православної Русі кордони, встановлені Люблінською унією, ці панегіристи створювали історичну та політичну реальність, яка пізніше забезпечить географічні обриси для формування сучасної української нації.

Окрім сфери мистецтва та літератури, результати Люблінської унії позначилися й на картографії. На карті 1590-х років, виданій Томашем Маковським, показано новий кордон між польською та литовською Руссю, або, у сучасних умовах, між Україною та Білоруссю. Під заголовком «Велике князівство Литовське та суміжні території» мапа Маковського включала українські землі та додаток із зображенням Дніпра. Уперше на мапах з’явилося слово «Україна» (Vkraina). Учені вважають, що матеріал для української частини мапи надав Костянтин Острозький. Імовірно, термін «Україна» потрапив на карту Маковського також завдяки князю або його оточенню. Це слово застосовувалося щодо території на правому березі Дніпра від Києва на півночі до Канева на півдні. За Каневом, якщо вірити картографові, були дикі степи, позначені як campi deserti citra Boristenem («пустельні рівнини на цьому боці Борисфена»). «Україна», таким чином, охоплювала чималу частину степового кордону регіону. Схоже, це була економічно квітуча область, усіяна численним замками та поселеннями, яких ще не було на ранніх картах. Альтернативною й головною назвою регіону, використаною на такій самій мапі, була Volynia ulterior (зовнішня Волинь), що підкреслювала зв’язок між новою «Україною» та старою Волинню, батьківщиною Острозьких.

Люблінська унія створила новий політичний простір для опанування та військового, економічного та соціального освоєння з боку православних княжих еліт, які, замість того щоб втратити свій престиж і владу внаслідок унії, насправді підвищили їх. Коли освічені люди, які були на службі в князів, почали наповнювати цей простір змістом, пов’язаним з політичними та культурними амбіціями своїх господарів, вони шукали паралелі та прецеденти в історії (діяльність Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Данила Галицького). Незважаючи на увагу до минулого, вони дійсно створили дещо нове. Цим винаходом зрештою стане «Україна» — термін, що вперше з’явився у києво-руські часи, але відновився в регіоні під час відродження князівської влади у XVI столітті. Цій назві й новому простору, створеному Люблінською унією, знадобиться час та нова суспільна верства, щоб стати одним цілим та поширити термін «Україна» на землі далеко за правим берегом Дніпра.

Розділ 8

КОЗАКИ

Протягом XV та XVI століть українські степи пережили значну політичну, економічну та культурну трансформацію. Уперше з часів Київської Русі кордон заселеної території перестав відступати в бік прип’ятських боліт та Карпат і почав просуватися на схід та південь. Лінгвістичні дослідження показують, що дві основні групи українських діалектів, поліські та карпатсько-волинські, почали рухатися назустріч із півночі й заходу, пересуваючись на схід та південь і утворюючи третю групу степових діалектів, що тепер охоплюють українську територію від Житомира та Києва на північному заході до Запоріжжя, Луганська та Донецька на сході й розширюються на південний схід аж до Краснодарського і Ставропольського країв у сучасній Росії. Це змішування діалектів відображувало рух населення в цілому.

Витоки цих глибинних змін лежали в самому степу. Боротьба, що почалася всередині XIV століття в Золотій Орді, відомій також як Кипчацьке ханство, призвела до її розпаду в XV столітті. Кримське, Казанське та Астраханське ханства стали наступниками Золотої Орди, але жодне з них не змогло її об’єднати і кожне з часом втратило свою незалежність. Крим став незалежним від Золотої Орди 1449 року під керівництвом нащадка Чингісхана, Хаджі Девлет-Гірея. Заснована ним династія Гіреїв проіснує до XVIII століття, але його держава майже відразу втратила незалежність. До 1478 року ханство стало васалом Османської імперії — величезної мусульманської держави, у якій політично переважали тюрки і яка замінила Візантію як панівну силу в західному Середземномор’ї та Причорномор’ї протягом XIV–XV століть. Османи, що 1453 року зробили Стамбул (колишній Константинополь) своєю столицею, отримали прямий контроль над південним узбережжям Криму, заснувавши головний центр у портовому місті Кафа (сучасна Феодосія). Гіреї контролювали кримські степи на північ від гір та кочові племена Південної України, з Ногайською Ордою, що стала найпотужнішим із цих племен у XVI столітті.

Увагу Османів до регіону привертали проблеми безпеки та комерційні інтереси. Особливо вони були зацікавлені в рабах. Работоргівля завжди була важливою в економіці регіону, але тепер вона стала домінувати. Османська імперія, чиї ісламські закони дозволяли поневолювати лише немусульман і заохочували звільнення рабів, постійно потребувала безкоштовної робочої сили. Ногайці та кримські татари реагували на цей попит, поширюючи свої набіги в пошуках рабів на північ від понтійських степів і часто заходячи глибоко в українські землі або в південну частину Московської держави. Работоргівля була додатковим заробітком (основний прибуток ногайці отримували від тваринництва, а кримські татари — також від осілого сільського господарства). Погані врожаї зазвичай означали збільшення набігів на північ та кількості рабів, яких доправляли до Криму.

Усі п’ять маршрутів, якими татари нападали на поселення, проходили територією України. Два з них, на схід від Дністра, вели до Західного Поділля, а звідти — до Галичини; два, по інший бік Південного Бугу, — до західного Поділля та Волині і потім знову до Галичини; останній проходив регіоном, що пізніше стане Слобідською Україною в районі Харкова до Південної та Центральної Росії. Якщо попит на зернові призвів до включення українських земель до балтійської торгівлі, то їхні зв’язки з середземноморським світом здебільшого були пов’язані з татарськими рейдами за рабами. Українці, які становили абсолютну більшість населення прикордонних степів на північ від Чорного моря і переселялися до степів для вирощування зерна, стали головними мішенями та жертвами ранньомодерної економіки Османської імперії, що залежала від работоргівлі. Етнічні росіяни, які жили на північний схід від Криму, були на другому місці.

Михалон (Михайло) Литвин, литовський дипломат і автор історичних нотаток середини XVI століття, який відвідав Крим, описав масштаби работоргівлі цитатою зі своєї розмови з місцевим євреєм, який «бачачи, що туди постійно завозиться велика кількість наших полонених людей, спитав, чи наші землі ще так само повні людей і звідки тут така велика кількість смертних». За різними оцінками, кількість українців та росіян, які потрапили на невільницькі ринки Криму в XVI та XVII століттях, коливається від 1,5 до 3 млн осіб. Діти та підлітки цінувалися найбільше. Долі рабів різнилися. Більшість чоловіків опинялися на турецьких галерах або гарували на полях, у той час як багато жінок працювали прислугою. Декому щастило, якщо можна так сказати. Талановиті молоді люди робили кар’єру в османській адміністрації, але більшість із них була євнухами. Деякі жінки потрапляли до гаремів султанів або високопоставлених османських урядовців.

Українська дівчина, яка увійшла в історію під ім’ям Роксолана, стала дружиною одного з наймогутніших турецьких султанів, Сулеймана Пишного, який правив у 1520–1566 роках. Її син став султаном Селімом II. Під ім’ям Гюрем-султан Роксолана спонсорувала мусульманську благодійність та фінансувала будівництво деяких найкращих зразків османської архітектури. Серед них — Хасекі Гюрем-султан Хамамі — громадські лазні неподалік від Айя-Софія у Стамбулі, спроектовані одним із найкращих османських архітекторів, Мімаром Сінаном. Протягом останніх 200 років Роксолана була головною героїнею романів та низки телесеріалів в Україні й Туреччині. Звичайно, її життя та кар’єра були винятком, а не правилом.

Татарські набіги й работоргівля залишили глибокі шрами в історичній пам’яті українців. Доля рабів була темою численних дум — українських епічних пісень, де оплакувалася доля полонених, описувалися їхні спроби втекти з кримської неволі й оспівувалися люди, які рятували та визволяли рабів. Ці народні герої були відомі як козаки. Вони билися з татарами, організовували морські походи проти турків і дійсно час від часу визволяли рабів.

Ким були козаки? Відповідь залежить від періоду, який ми маємо на увазі. Достеменно відомо, що першими козаками були тюрки-кочовики. Слово «козак» має тюркське походження і, залежно від контексту, могло стосуватися вартового, вільної людини або розбійника. Перші козаки поєднували в собі всі ці риси. Вони утворювали невеликі групи й жили в степах за межами населених пунктів і таборів. Живучи за рахунок степу, вони займалися рибальством, мисливством та розбоєм. Степ перетинало багато торгових шляхів, і перші козаки нападали на купців, які зважувалися їхати без надійної охорони. Перша звістка про існування в степу козаків, які походять не зі сходу чи півдня, а з півночі — заселених земель Великого князівства Литовського, — стосується саме одного з таких нападів на купців.

1492 року, коли Христофор Колумб висадився на одному з островів Карибського моря і назвав його Сан-Сальвадор, а король Фердинанд та королева Ізабелла підписали указ про вигнання євреїв з Іспанії, козаки вперше з’явилися на міжнародній арені. Згідно зі скаргою, відправленою цього року кримським ханом до великого князя литовського Олександра, його піддані з Києва та Черкас захопили та пограбували татарський корабель, що, схоже, перебував у пониззі Дністра. Князь ніколи не піддавав сумніву, що це могли бути його люди, або що вони, можливо, займаються розбоєм у степах. Він наказав своїм прикордонним («українним») урядовцям провести розслідування щодо козаків, які могли брати участь у цьому набігу. Також він звелів стратити винних, а їхнє майно, де, імовірно, були й вкрадені товари, віддати представникам хана.