Розділ «Частина ІІ»

У конституційних актах УНР, тобто і в Статуті про державний устрій, права та вольності УНР (саме так називався Основний закон цієї «держави», ухвалений 29 квітня), «знайшли своє втілення концепції правової та соціальної держави, які розвивали у своїх працях Б. Кістяківський, С Котляревський, М. Ковалевський, М. Грушевський»та інші мислителі. У Конституцію УНР були імплементовані і фундаментальні ідеї М. Міхновського, а саме:

– розподіл України на землі;

– скасування приватної власності на сільськогосподарські угіддя;

– становий поділ людності;

– закріплення недоторканості особи;

– скасування постійного війська.

Це, так би мовити, «позитивні» риси так званого «основного закону» УНР. Траплялися в ньому – а як без цього? – й окремі, хоча і «серйозні» вади. Наприклад, у документі не були закріплені майнові права громадян і не були передбачені засади діяльності стабільної виконавчої влади. І взагалі – в Статуті «цілком очевидна наявність рис змагання двох тенденцій: прагнення створити свою парламентарну демократичну республіку, яка б могла вирішити завдання далекосяжних соціальних реформ і завершити національне визволення, з одного боку, а з іншого – перейти від цієї реформи до так званої «трудової демократії», запроваджуючи дуже небезпечну «радянську» засаду позбавлення деяких публічних прав частини українського населення – «нетрудових класів ». Ця боротьба двох державно-правових тенденцій виразно відобразилась у більшості конституційних актів того часу» . [400]

Знайти в спеціальних дослідженнях можна і радикальніші твердження. Наприклад, такі: «Статут про державний устрій, права та вольності УНР <…> відтворив позитивний досвід законотворчої діяльності УЦР та кращі надбання сучасного йому європейського та американського конституціоналізму». Або: «Основою конституційних ідей в українській політичній та правовій думці протягом всього XX ст. в більшості своїй були ідеї, спрямовані на реалізацію українським народом свого невід’ємного права на самовизначення та побудову суверенної, національної, демократичної, української держави» [401]. Якщо комусь такі оцінки видаються не зовсім мажорними, можна запропонувати дещо інші, наприклад, такі:

–  «УЦР вдалося розробити основи конституційного <…> законодавства»;

– «в УНР поняття правової держави ототожнювалися з принципом верховенства права»;

– «в основу конституційних актів закладені такі загальновизнані засади, як ствердження суверенітету народу і суверенітету держави»;

– «аналіз законодавчої діяльності УНР показує, що особливо негативно на неї вплинула відсутність чіткої процедури підготовки і прийняття законопроектів, багато з яких мали декларативний характер і не вирішували основних проблем. Однак, незважаючи на значні недоліки, перші нормативно-правові акти конституційного характеру переконливо свідчать про розвиток української державності у напрямку розбудови власної правової держави із гарантованим захистом прав і свобод усіх її громадян» [402]. Перевірити «поетику» будь-якої наукової розвідки з цього питання досить легко – за допомогою «алгебри» документів. Відомості, проаналізовані та оприлюднені П. Гай-Нижником, свідчать: «підвалини краху першої революційної(а не правової. —Д. Я.) форми української державності полягають <…>у неспроможності тогочасних соціалістичних діячів до структурної розбудови держави як інституту влади, як соціально-економічного механізму, як, врешті, фінансової системи… Непевно закладений фундамент, який прагла звести Центральна Рада, не став надійною підмурівкою для державного будівництва в Україні». [403]

Конституція УНР як вершина інтелектуального убожества українського націонал-соціалізму

Погортаймо сторінки академічного археографічного збірника, які передають атмосферу останніх трьох днів життя УНР – 27, 28 та 29 квітня. Цитовані нижче документи – підкреслимо це знову – оприлюднено понад десять років тому! Але факти принципово не цікавлять професійних патріотично налаштованих любителів писати талмуди з «національної» та «революційної» історії.

Центральна подія неділі, першого дня останнього засідання Малої ради – виступ прем’єра Голубовича. Звертаючись до поодиноких колег, він висунув низку звинувачень на адресу окупантів. Основне з них – «представники німецької військової власті, які знаходяться зараз в Києві, не зуміли зорієнтуватись як у сучасному моменті, так не зуміли зорієнтуватись в умовинах нашого життя. Не зуміли стати на нашу точку погляду і не зуміли дати можливість перевести лад та спокій на Україні». «Може, – висловив припущення голова уряду, – має місце навіть небажання розібратись в наших справах і з боку цих, мабуть, не дуже відповідальних властей Німецької держави, які находяться на Україні». Натомість, за словами Голубовича, «відношення німецького уряду <…> є інакше, дружнє і прихильне». [404]

28 квітня, в понеділок, учасники засідання мали змогу почути не менш відважні слова міністра Порша: «ми повинні домагатись усунення з України теперішніх полководців».Погрозив союзникам і Б. Мартос: «нехай німці не забувають того, що коли щось трошки зміниться в психології народу, то тоді найбільш легкодухі стають самими відважними людьми<…>».Опозиціонер О. Зарубін використав наданий йому час для того, щоб «з особливою своєю уїдливістю в голосі картати правительство, у якого знаходить цілу купу гріхів».Радикальнішу позицію зайняв М. Шац (Анін): «не треба було правительству провадити тої політики, яка має на меті українізувати цю державу, що по суті є неукраїнською… України не можна зробити національною українською державою – це утопія. Найближчою задачею українського правительства є тепер заключення демократичного миру з Московщиною». [405]

Не проґавив свого шансу В. Винниченко. Його полум’яна промова – квінтесенція політичних поглядів «Мефістофеля» «Української революції» (характеристика В. Солдатенка):

–  «для такої поведінки німців повинні бути якісь підстави, що прикликана дружня сила (підкреслення наше. – Д. Я.) починає поводитись як ворожа»;

– «власна держава найкраще забезпечить національне відродження»;

– «наша нація – це селянство й робітництво, <…> буржуазія у нас переважно чужонаціональна – єврейська, польська, московська»;