Розділ «Частина ІІ»

Початок австро-німецької окупації і сльози Михайла Грушевського – 1

Після втечі з Києва керівництво УЦР, врешті-решт, осіло в Житомирі. А за декілька днів перед тим О. Севрюк «десь між Сарнами та Житомиром» «у вагоні» відбув нараду з головою Ради– напевно, обговорювали поточну політичну ситуацію. «Ми були вдвох, – пригадував Севрюк, – й проф. Грушевський плакав». Причина тих сліз була така: «Прихід німців на Україну був і драмою його особистого життя, адже ті (хто ці «ті», Севрюк ніколи так і не пояснив. – Д. Я.), що в своїй ненависті до всього українського брехливими наклепами зв’язували його ім’я чи то з австрійськими, чи німецькими інтригами, діставали в руки нову зброю. Гірка й незаслужена іронія долі!». [355]

30—31 січня (12—13 лютого) в Житомирі на «засідання» РНМ УНР зібралося п’ятеро осіб: В. Голубович, О. Жуковський, М. Порш, Г. Сидоренко та М. Ткаченко. Частина з цих діячів на той момент, наскільки це відомо з оприлюднених документів, були особами приватними – на міністерських посадах жодна інституція так званої УНР їх не затверджувала. Згідно з протоколом від 18 січня, УЦР затвердила уряд у такому складі:

В. Голубович – голова, мiнiстр торгу й промисловостi;

А. Нiмоловський – мiнiстр вiйськових справ;

П. Христюк – мiнiстр внутрiшнiх справ;

М. Ткаченко – мiнiстр судових справ;

Н. Григорiїв – мiнiстр освiти;

С Перепелиця – мiнiстр фiнансiв;

М. Ковалевський – мiнiстр продовольчих справ;

Є. Сакович – мiнiстр шляхiв сполучення;

А. Терниченко – мiнiстр хлiборобства;

Д. Антонович – мiнiстр морських справ. [356]

На цьому чудеса навколо формування складу уряду не закінчилися. Як стверджують укладачі збірки «Україна: хроніка ХХ ст.», у понеділок, 11 лютого, у Житомирі (УЦР перебралася сюди 9 лютого) «на засіданні Ради народних міністрів УНР ухвалено, що міністри уряду взяли на себе додаткові обов’язки»:Ткаченко – міністра фінансів; Христюк – міністра освіти; Сидоренко (товариш міністра шляхів) – міністра пошт і телеграфу; Жуковський (товариш військового міністра) – міністра військових справ, Голубович – міністра міжнародних справ[357]. На підставі якого нормативного акту УЦР (або МР) було прийнято таку ухвалу – до сьогодні залишається загадкою.

Головне питання порядку денного засідання «уряду УНР» 30—31 січня (12—13 лютого) мовою протоколу сформульовано так: «М. С Ткаченко інформує про переговори з Брестом, М. Порш пропонує поінформувати в Брест про анархію, що панує на Україні, і роль Антанти, що бажана б була допомога з військом з боку Центральних держав, по можливості українськими полками, а також технічна допомога. <…> За допомогу німецьким військам висловлюються також Ткаченко, Сидоренко, Порш. Ухвалено: написати зміст передачі по дроту відносно допомоги німцям військом. За введення німців голосують 4 «за» і 1 утримався». [358]

Для тих, хто забув, нагадаємо: єдиною українською військовою формацією у складі збройних сил країн Почвірного союзу був Легіон українських січових стрільців під проводом австрійського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного)[359]. Про нього в будь-якій енциклопедії можна прочитати, зокрема, таке: «він вважався одним з неофіційних претендентів на український трон в разі утворення монархічного ладу».В. Савченко в цьому контексті прямо вказує: «частина австрійських військових та українських національних кіл пропонували <…> кандидатуру на гетьмана або навіть українського монарха – Василя Вишиваного…» [360]

Констатація

Ось і вся інтрига навколо проголошення незалежності УНР: М. Грушевського використовували та використали як провідника австрійських політичних інтересів на теренах Російської держави. Мета – формування на південно-західних територіях Росії (окупованих нею після 1772 р.) держави, лояльної до країн Почвірного союзу, запланована політична форма якої – конституційна монархія з австрійським ерцгерцогом на чолі. Метод – максимальне матеріальне та організаційне сприяння будь-яким антицентралістським, антиросійським політичним рухам, політичним партіям та організаціям.

Доказ нашого припущення знаходимо в дослідженні В. Коваля. Синхронно зі згаданим «засіданням РНМ УНР», а саме 31 січня (13 лютого), у Берліні на нараді німецького керівництва під головуванням кайзера було ухвалено «спонукати Україну звернутися з проханням про збройну допомогу» [361] . 1 (14) лютого у Житомирі зібралося засідання Малої ради, участь у якому взяли аж чотирнадцять осіб, і все відбувалося так: «Толова Ради народних міністрів Голубович ставить питання про ратифікацію мирового договору України з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією і прохає Малу раду ствердити постанову Великої ради про надання урядові права підписати мировий договір. Голова М. С. Грушевський нагадує про те, що Велика рада надала урядові право підписати прелімінарний(підкреслення наше. – Д. Я.) договір і що тепер урядом ставиться питання про поширення цього права(підкреслення наше. – Д. Я.) на ратифікацію мирного договору. Голосуванням Малої ради се право урядові одноголосно надається».

Згодом, майже за 90 років, цю подію деякі українські науковці витлумачили так: «1 лютого 1918 р. Мала рада надала надзвичайні повноваження РНМ. Зокрема, без згоди УЦР, уряд мав право підписувати міжнародні угоди на будь-яких умовах. Це рішення дозволило РНМ 8 лютого 1918 р. укласти військову конвенцію між УНР та Австро-Угорщиною. Вона стала правовою основою для введення союзницьких військ в Україну» [362] . Насправді ж, так звана Мала рада доручила РНМ, по-перше, «вживати всяких мір <…> як внутрішнього, так і зовнішнього характеру <…> для боротьби з анархією і для встановлення ладу в Україні», а по-друге, «заключати і підписувати всякі умови з іншими державами», як ті, що випливають з Брестського мирового договору, так і ті, «котрі ведуть до осягнення цілей», зазначених у першому пункті. [363]