Розділ «Частина ІІ»

– УНР відмовляється від сплати 1/4 державного боргу Росії. 15 лютого Мала рада під головуванням М. Грушевського і за присутності мало кому до того відомих ще чотирнадцяти осіб, яких ніхто ніколи до її складу не обирав, від імені УЦР «уповноважила Раду народних міністрів, коли вона визнає це потрібним, увійти в усі переговори для заключения миру, стоючи на становищі самостійної суверенної Української держави». Наступного дня ці добродії здогадалися ще «приступити до заведення українського адміністративного і громадського урядування на Холмщині та Підляшші», самозрозуміло – «негайно»; 3 березня (від 1 березня всі дати даються за новим стилем. – Д. Я.) довели до відома всіх селян, «що поміщиків більше не буде», наказали прочитати всім селянам новий земельний закон «і пояснили, що аграрна реформа повинна проводитись в життя земельними комітетами і всяка самочинність в цьому напрямку буде подавлена збройною силою».

Усі ці «ухвали» були прийняті марно: до 9 лютого до єдиної «української дивізії» змогли набрати хіба 800 бійців, причому «уряд» достеменно знав: «покластись на наше військо не можна, а через це потрібно очищать територію України при помочі німців і розмірковувати щодо компенсації їм (підкреслення наше. – Д. Я.)». Колективного розуму уряду вистачало хіба на резолюції щодо долі «китайців – працівників Гідроруму», «улаштування центрального гаражу при Генеральному писарстві» або видачі «авансу у сумі місячного утримання жінці, члену Центральної Ради п. Бойко», а чи «скасування посад молодших помічників податкових інспекторів» тощо [385] . Розглядати ці й інші історичної ваги ухвали особливої потреби немає. Згідно з компетентним висновком, «уряд УНР у березні-квітні 1918 р. не являв собою дієвого державного органу» [386] . І це, наголосимо, дуже делікатна оцінка. Член «Поалей-Ціон» та один із «батьків-засновників» УНР С. Гольдельман 19 березня 1918р. висловився більш енергійно: «зараз у нас не кабінет, а безлична, невиразна група». [387]

Саме цій групі належить честь ще одного політтехнологічного, суто українського за своїм політичним та ментальним значенням, винаходу – призначення «головного комісара уряду УНР» при німецькому головнокомандувачі «на Україні». Ним був не хто інший, як генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн.

Хто такий генерал-фельдмаршал Айхгорн?

Найбільш компетентний та повний довідник подає про фельдмаршала такі відомості: Айхгорн (Eichhorn) Герман фон (13.2.1848, Бреслау – 30.7.1918, Київ), генерал-фельдмаршал (з 24 грудня 1917). 1866 р. вступив до Другого гвардійського кавалерійського полку. Учасник австро-прусської (1866 р.) та франко-прусської (1870—1871 рр.) воєн. Довгий час служив у Генеральному штабі. З 1 травня 1904 р. командир Вісімнадцятого армійського корпусу, з 1912 р. – генерал-інспектор однієї з армійських інспекцій. З серпня 1914 р. – у резерві. 26 січня 1915 р. призначений командувачем Десятої армії (Східний фронт). У січні-лютому 1915 р. оточив та розгромив Десяту російську армію. 18 серпня 1915 р. нагороджений вищою прусською військовою нагородою – орденом «Pour le Merite». Наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р. група армій під його командуванням діяла в Прибалтиці та в Білорусі. З 31 березня 1918 р. – головнокомандувач групи армій «Київ», очільник німецької військової адміністрації на території УНР (за винятком Волинської, Подільської, Херсонської та Катеринославської губерній під орудою австро-угорської військової адміністрації). Убитий лівим російським есером Б. Донським. [388]

Генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн.

Окупація і крах УНР – 2

У ніч проти 2 березня кайзерівські війська увійшли до Києва. Напередодні з цієї нагоди – вперше від початку війни – помили залізничний вокзал. Увечері 5 березня до столиці перебралася і Рада, яка, до речі, аж до другої половини місяця не могла з’ясувати, якою вона є насправді – «Великою» чи все ж таки «Малою» радою. Хай там як, саме 12 та 13 березня її члени вперше ознайомилися з умовами Берестейського мирного договору, причому їх ставленням до підписаних документів керівництво, насамперед М. Грушевський, спочатку навіть не поцікавилося. Лише 17 березня за невідомої кількості присутніх на засіданні цієї – чи то «Малої» ради, чи то «Великої» ради («всіма голосами проти семи і один утримався») мирову угоду було ратифіковано на підставі «бажання українського народу привернути негайно мирний стан» між УНР та країнами Почвірного союзу. «Я щасливий констатувати, –підсумував професор Грушевський, – що Українська Центральна Рада сповнила це діло, котре вона поставила своїм завданням з перших днів революції: мир без анексій і контрибуцій – досягнений» (гучні оплески)». [389]

Ми, в свою чергу, щасливі констатувати: Михайло Сергійович Грушевський сказав чисту правду: від «перших днів революції»він особисто провадив курс на укладення сепаратної мирової угоди з країнами Почвірного союзу. Це саме так, по-перше, тому, що країни Антанти – Велика Британія, Франція та Росія – ніякого «миру без анексій та контрибуцій» зі своїми супротивниками не планували. Це саме так і тому, що, по-друге, УЦР та створені нею інституції від «перших днів революції» про прагнення укласти «мир без анексій та контрибуцій» не заявляли, – це бажання оформилося, та й то без участі УЦР, аж після падіння Тимчасового уряду. Це бажання призвело до остаточного розколу всередині українського націонал-соціалістичного руху, розколу між групою Грушевського та групою Винниченка. Останнім публічним політичним заходом за участі голови Генерального секретаріату стало засідання 8 січня – надалі прізвище лідера есдеків з протоколів засідань уряду, Малої та Центральної Ради зникає – аж до падіння УНР. У складі уряду УНР, затвердженому Малою радою 24 березня, можна знайти прізвища трьох есдеків – М. Ткаченка, Л. Михайлова та Д. Коліуха. Але їх членство у кабінеті Голубовича свідчить не про підтримку цього кабінету українськими соціал-демократами, а про розкол у лавах цієї пробільшовицької, проросійської партії.

Коли читаєш відповідні документи, складається враження, що УСДРП просто зникла з політичної арени УНР. Ось, наприклад, 9 квітня голова виборчої комісії з виборів до УУЗ М. Мороз доповідає на засіданні Малої ради «більш-менш певні дані»голосування в Київській, Полтавській та Чернігівській губерніях (та й то не по всіх повітах). Ці «більш-менш певні дані»не можуть не приголомшити: зі 172 нібито обраних членів УУЗ 115 есерів, 34 більшовики, 9 євреїв, 5 поляків, «по списку селян Балтського повіту» – 3, по 1 – від «московських лівих»(? – Д. Я.), «безпартійних руських»,кадетів, «БУНДу», Партії хліборобів-власників. І лише 3 українських соціал-демократи! І це в «базових», як би сьогодні сказали, електоральних губерніях УСДРП!

11 квітня Мала рада ухвалила: скликати Українські Установчі збори 12 травня на «підставі» результатів грудневих та січневих виборів, які були проведені, згідно з інформацією М. Мороза, – наголосимо ще раз, – лише в трьох губерніях. Результати цих виборів значення для ініціаторів скликання Зборів, як нам видається, не мали: Мала рада погодилася з тим, що «Установчі збори <…> будуть тією ж Центральною Радою». [390]

Але і ці міркування не мали значення. 12 квітня в 49-му числі газети «Киевская мысль» було оприлюднено наказ головнокомандувача німецьких окупаційних військ генерал-фельдмаршала Айхгорна, згідно з яким було встановлено правила весняних польових робіт. Наказ фактично скасовував земельний закон УЦР: селяни мали повернути колишнім земельним власникам украдених «коней, реманент та насіння». [391]

Відверто кажучи, цей конфлікт був запрограмований наперед ще в Бресті. Адже нездатне до продуктивної діяльності керівництво УНР було принципово нездатне гарантувати й виконання умов Берестейської угоди. Оскільки «Центральна Рада не спромоглася забезпечити безперебійні поставки хліба та продовольства у відповідності з тими обіцянками, які вона дала ще в Бресті»,остільки «конфлікт між нею та німецьким командуванням був невідворотним. Аби утриматися при владі, «Центральна Рада змушена була йти на радикальні перетворення в аграрній сфері»,тобто на «чорний переділ»земельної власності. Заради цього «підросійське село було готове на будь-які злочини, але зовсім не збиралося годувати населення Німеччини та Австро-Угорщини. «Але розподіл поміщицької землі між селянами ставив під загрозу плани отримання Німеччиною та Австро-Угорщиною продовольчих поставок з України. В ситуації, що виникла, окупаційні війська почали активно втручатися у внутрішні справи УНР». [392]

Наступного дня після опублікування згаданого наказу Мала рада, називаючи себе «Центральною Радою», не вигадала нічого розумнішого, ніж указати німцям, що ті «покликаніукраїнським урядом для допомоги в справі заведення порядку на Україні лиш у тих межах і напрямі, які будуть зазначені урядом Української Народної Республіки»і що «наказ фельдмаршала Ейхгорна не повинен виконуватися». [393]

Давши одкоша Айхгорнові, збіговисько вирішило з’ясувати, нарешті, стосунки і з Румунією. Саме для цього Рада ухвалила, що вона «не визнає рішення «Сфатул Церію» про прилучення Бессарабії до Румунського королівства актом вільного виявлення волі всіх народів, населяючих територію Бессарабії».Ухвала розвинула фундаментальну ідею прем’єра Голубовича, сформульовану за два тижні перед тим, а саме: «північна частина Бессарабії, населена переважно українцями, становить щодо свого етнографічного, економічного і політичного становища одну неподільну цілість з основною територією УНР» [394]. У щирих українських патріотів та мудрих державних мужів – а інших в УЦР (чи то МР), як ми розуміємо після всього вищенаведеного, не було, – так і не виникли принаймні два питання. Перше: як можна одночасно підтримувати так зване «право націй на самоозначення»,на підставі якого нібито була проголошена самостійна УНР, і заперечувати його? Друге: де, коли і як сама Рада спромоглася встановити результати «вільного виявлення волі всіх народів, населяючих територію» України, перед тим як проголошувати її незалежність?

18 квітня прем’єр Голубович визначив винних у справі про «наказ» Айхгорна. Винною була оголошена редакція «Киевской мысли», «яка користувалась на не звісно звідкіля взятому офіціальному тексті. При іншому ході справи, –заявив голова уряду, – не було би остроти дебатів, все пішло би іншим шляхом» [395]. Але в цьому голова РНМ якраз помилився: усе пішло не якимось там «іншим шляхом»,а шляхом, накресленим «нарадою послів Німеччини та Австро-Угорщини»,а також за сприяння уповноважених верховного командування цих країн і начальника штабу німецьких окупаційних військ, яка «ухвалила остаточне рішення про заміну Центральної Ради… Ухвалили, наскільки це буде можливо, зберегти український уряд, який, однак, у своїх діях повинен залежати від німецького та австро-угорського головнокомандуючих» [396]. У цьому пан Голубович та його товариші переконалися вже за десять днів – 28 квітня.

27 квітня вони відбули передостаннє в своїй історії засідання. Зі складу уряду вийшли міністри – члени УПСФ. Формальний привід – «відсутність… конкретної програми діяльності»РНМ, а також те, що «Кабінет міністрів не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляє високої здатності до праці» [397]. Цікаво, що це прозріння сталося буквально за декілька годин до скасування німцями і Ради міністрів, і ради Малої, і УНР як державної формації – але то вже інша історія. А в цій історії ті члени уряду, які у складі кабінету залишилися, встигли 29 квітня ухвалити кілька рішень у фінансовій царині, зокрема «про випуск білетів Державної скарбниці на 600 млн крб.» [398]. Забули, щоправда, вирішити питання про фактичне забезпечення цієї купи надрукованих у Німеччині папірців, але і це також інша історія.

Конституція УНР: сучасні оцінки

А в історії, яка стрімко добігала кінця в останні дні квітня 1918 р., залишалося перегорнути лише одну сторінку. «За іронією долі,– йдеться, наприклад, в одному навчальному посібнику для старшокласників, рекомендованому Міністерством освіти і науки, навмання нами обраному з-поміж багатьох інших, – день 29 квітня 1918 р. увійшов до історії України як радісний і водночас смутний. Того дня Центральна Рада прийняла Конституцію УНР. Це була перша Конституція суверенної і самостійної Української держави. Вона складалася з 83 статей, котрі декларували УНР як унітарну демократичну державу з рівними правами для всіх її громадян, з широким місцевим самоврядуванням. Кожній нації, що населяла УНР, гарантувалася національно-персональна автономія. Вищим законодавчим органом влади мали стати Всенародні збори, а вищим виконавчим органом – Рада народних міністрів. М. Грушевський, згідно з конституцією, фактично ставав першим президентом держави». [399]

Ми процитували перший-ліпший підручник з десятка сучасних посібників для середньої та/або вищої школи, – а таких у будь-якій книгарні можна знайти з півдюжини. Якби в цих крамницях можна було придбати фахові історичні дослідження, то охочі зробити це могли б ознайомитися, наприклад, і з такими висновками.