Розділ «Частина ІІ»

«Про те, що німці і гайдамаки тут(у Полтаві. – Д. Я.), баби, що повертаються з базару або туди йшли, повідомляли з радістю. Обиватель і місто прийняли пришестя німців з полегшенням і чекають, очевидно, від них порядку, спокою. Німці справляють велике враження своєю організованістю, високою дисципліною. Гайдамаків мало, і військо це підозріле».

«Німці тримають себе коректно, але як пани. Враження від української влади знову, як і колись, – безсилля і бездарність. Влади немає, і не відчувається вона ні в чому. Обиватель вважає, що справжніми хазяями становища є німці, що здійснюється справжня окупація і що ми потрапили в цілковиту неволю».

«Але зараз розрахунок обивателя на німця. У ньому він відчуває силу і справжнього пана. Українці грають сумну роль маріонеток, що привели в свою країну німців-поневолювачів… Очевидно, все ж навала німців не дарма, і доведеться сильно за це заплатити». [379]

Генерал-фельдмаршал Едуард Фрайхер фон Бьом-Ермоллі.

Платити довелося трохи згодом, причому обом сторонам. Тимчасом перед початком наступу німецькі вояки отримали такі настанови: «Поновлення військових операцій спрямовано не проти російського народу, а проти більшовиків, які є ворогами всякого державного порядку, стоять на заваді миру і які оголосили Україні, що підписала мир, громадянську війну».Воякам пояснили, що вони вступили на територію УНР не як окупанти, а як союзники, мета яких – повернути до влади її уряд. Усі офіцери мали тісно співпрацювати з українськими органами. Реквізиції та конфіскації були заборонені. Офіційна настанова орієнтувала особовий склад на гуманне поводження з цивільним населенням. Більшовиків це не стосувалося – з ними «були безжалісними». [380]

А проте східну експедицію вище керівництво Німеччини та Австро-Угорщини розглядало радше як торговельно-економічну, а не військово-політичну операцію. Наприкінці березня цісар Карл «власноручно написав листа»своєму фельдмаршалові Едуардові Бьом-Ермоллі із закликом збільшити відправку продовольства, оскільки «подальше ведення війни є під питанням».Імператор наголосив: найголовнішим завданням військ в Україні є «заготівля, придбання та відправка продовольства».Цісар зажадав «реквізиції проводити рішуче, а за певних обставин і силою».Командувач негайно віддав відповідний наказ, указавши військам на те, що ніякі обставини не можуть перешкодити відправленню продовольчих запасів. Якби українська влада спробувала стати на перешкоді, – наказував він, – вивіз однаково треба продовжувати. Для закупівлі продуктів військовому командуванню було надано 100 млн крон, окупаційні зони були поділені на закупівельні райони, а їхнім управителям дано рознарядку на поставку харчів.

Центральні держави від початку окупації планували проведення заготівель без застосування збройної сили: «до справи мали бути залучені торгові компанії»,які й мали вивозити все набуте. «Представники і закупники від монополій роєм кинулися закупляти та відправляти. У відповідь Україні було обіцяно сільськогосподарські машини й інвентар, текстиль та вироби зі шкіри, а також папір».

Але всі ці прекраснодушні плани та обіцянки розбилися об реалії життя – про них згадував генеральний консул Сполучених Штатів у Москві Девітт Пул. За його інформацією, на середину квітня в Україні було в наявності щонайменше півмільйона тонн надлишкового збіжжя. Отже, вважав він, теоретично експортувати 3,5 млн тонн у 1918 р. було можливо – практично ж це було неможливо, – вказував пан консул, – з огляду на стан залізничного транспорту та небажання селян віддавати хліб. Центральним державам, – писав дипломат, – «не вдасться скористатися з цьогорічного урожаю внаслідок того, що більша частина цього сезону була потрачена на те, щоб знову примусити селян сіяти. Тому потрібен буде ще один рік, аби Німеччина змогла в значній мірі чи повністю скористатися продовольчим потенціалом України».Ну, і, нарешті, майже сімсотп’ятдесятитисячне окупаційне військо, дві третини якого були німецькими, а одна третина – австро-угорською, потребувало лише для задоволення власних потреб 300 вагонів продовольства щоденно. [381]

Констатація

Центральні держави програли українську кампанію ще до її початку, «багатообіцяючий ще в лютому альянс між Німецькою імперією та Центральною Радою перетворився впродовж декількох тижнів на повну безнадію». Причини лежали на поверхні: – «невірна оцінка впливу Ради», яка «не мала сильної армії, на яку вона могла б опертися, її управлінські дії були непевними»;

– «українська національна свідомість не була розвинута в народі»;

– «проблеми багатьох національних груп залишалися в молодій і не згуртованій державі невирішеними»;

– «по всій країні валялася зброя, що залишилася від вояків царської армії», «багато місцевостей були вражені спровокованими більшовиками заворушеннями»;

– «Центральній Раді жодного разу не вдалося провести хоч якісь реформи».

«Оцінюючи все з висоти років, – слушно підсумовує сучасний дослідник, – Центральні Держави не повинні були взагалі приходити в Україну, оскільки внутрішньополітичне становище у цій країні нагадувало скриню Пандори» [382] . Політично наївні німецькі генерали, ясна річ, оцінити політичні ризики кампанії в принципі не могли, але можливість висловити своє ставлення приватно до того, що відбувалося, мали. Наприклад, «тексти приватних листів Ґрьонера до дружини рясніли прокльонами на адресу Ради, яку він називав «збіговиськом зелених студентів та інших малолітніх фантастів і негідників» [383] . Як засвідчили всі подальші події, це була компліментарна оцінка.

Після початку німецького маршу всі події розвивалися лінійно.

8 лютого Берлін та Відень уклали «таємний договір про спільну політику щодо держав і самоправних територій, на які розпалася колишня Російська імперія. В договорі було зазначено, що Україна не може розглядатися як окупована військами Центральних держав, а існуватиме як незалежна країна». Того ж дня Німеччина висунула Росії десятипунктовий ультиматум, у якому висловила вимогу негайно укласти мир, у тому числі – з УНР [384] . 14 числа в Житомирі п’ятеро «міністрів» цієї «держави» висунули російським більшовикам, серед інших, і такі умови мирного договору:

– кордони УНР мають включати «частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрогський округ (Області війська Донського. – Д. Я.), Чорноморську і Ставропольську губернію, Путивльський повіт Курської губернії, чотири повіти Воронезької губернії, українську колонію в Сибіpy – Зелений Клин на Амурі. Крим остається під впливом України»,

– «питання відносно Бессарабії вирішує» УНР «по згоді Румунії і Бессарабії…»,

– «весь флот на Чорному морі належить також Україні»,