Розділ «Частина ІІ»

Тоді слід якось інакше схарактеризувати незграбні спроби винниченківського кабінету перекласти відповідальність за свою політику на інших. Характерний приклад – виступ товариша генерального секретаря внутрішніх справ, українського соціал-революціонера Івана Красковського. На тому самому засіданні він виступив із заздалегідь підготовленим повідомленням такого змісту: «по відомості фінансових кругів(яких? – Д. Я.) в Петрограді єсть німецький штаб, на чолі якого стоїть фон Люціус [275] . Штаб дає директиви більшовикам; введені в Петроград нібито латиські полки, справді є німецькі (підкреслення наше. – Д. Я.), якими фактично розпочалася окупація Петрограда. Німецький штаб ставить метою зруйнування державних заводів, що працюють на оборону. Він же навмисно мусирує калединську історію і він же розробляє план знищити Україну «во что бы то ни стало», бо Україна, єдине здорове тіло в державі, яка може об’єднати всю Росію (підкреслення наше. – Д. Я.). Остаточний план німецького штабу – після ліквідації більшовиків вернути монархію».

На жаль, не знайшлося на тому засіданні людини, яка би порадила пану Красковському читати газети, в т. ч. київські, які 1917 р. були переповнені матеріалами про співробітництво німців з більшовиками. На жаль, не знайшлося на тому засіданні людини, яка б відверто запитала пана Красковського: а чи перевіряв він цю інформацію? Приміром, через багаторічного провідника української громади в Петрограді Петра Стебницького, між іншим, за статусом – члена Генерального секретаріату. Зате присутні на засіданні, мабуть, із почуттям глибокого задоволення почули та «взяли до відома»від Винниченкового заступника повні оптимізму слова: «Настрій в Петрограді такий, що більшовики довго не продержаться. Всі з надією дивляться на Україну і чекають від неї спасіння» [276]. З погляду вічності, справді, більшовики протрималися недовго – рівно 74 роки без трьох днів після цього засідання ГС.

Тимчасом на хвилі оптимістичного повідомлення урядовця МВС генсекретарі прийняли до відома повідомлення керівника зовнішньополітичного відомства такого змісту: 1) «Франція мусить визнати Українську Республіку» та 2) представникам Сполучених Штатів та Великої Британії «так само була дана порада– признати Українську Республіку» [277] (підкреслення наше. – Д. Я.).На жаль, у сучасному українському академічному лексиконі нема адекватних термінів для характеристики політичних діячів, які наважуються давати поради такого ґатунку. В іншому випадку для цього якнайкраще підійшов би термін медичний, а саме – «олігофренія», тобто набута розумова відсталість, отримана внаслідок органічних ушкоджень головного мозку.

Цирк, або I Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів

Подія, яку згодом оголосили «ядром», з якого з’явилася на світ Божий Українська Соціалістична Радянська Республіка, детально описана та проаналізована принаймні чотирма поколіннями істориків України та діаспори. У межах даного дослідження слід звернути увагу хіба на такі її обставини.

Обставина перша. Її організатори впродовж трьох днів так і не змогли з’ясувати, кому належить честь скликати це зібрання – київським більшовикам чи «Київським обласним «советам» робітничих і солдатських депутатів». Упродовж наступних 90 років дослідники не змогли встановити і кількість учасників заходу. Наразі в літературі можна знайти дані про 670 делегатів-селян та 905 делегатів-військових, що в сумі дає 1575 делегатів-селян, бо практично всі «солдати» були тими самими селянами. Є дані і про 2000, і про 2500 делегатів. Скільки їх було насправді – відомо лише Богові. Як відомо, українські націонал-соціалісти не могли дати собі ради і з набагато меншими цифрами, навіть простими, не говорячи вже про десятки або сотні. Так само тільки у «небесній канцелярії», можливо, зберігаються дані про те, кого, власне, представляли всі ці добродії, за якими квотами, за якою процедурою, де і коли вони були обрані. Оскільки встановити це навіть приблизно неможливо, повернімося до цифр.

Звіт про відкриття з’їзду, вміщений в есерівській «Народній волі», інформує: «зала зібрання повніша, ніж була під час Українського національного конгресу навесні. Більшість делегатів – українські селяни».Тоді, у квітні, у залі Купецького зібрання на Всеукраїнському національному конгресі зібралося приблизно 600 делегатів, що відповідає кількості сидячих місць у цьому залі сьогодні – 595. Умістити 1500 або більше людей у цім залі – а в цьому може переконатися кожен охочий – фізично неможливо. Оперний театр, до якого хотіли перенести засідання наступного дня, міг вмістити хіба 1300 осіб, в т. ч. до 400 – у партері. Достеменно відомо, що третього дня, 6 грудня, збори проходили в цирку Крутикова на вул. Миколаївській (нині Городецького), проектна місткість якого становила 2 000 осіб. Це вся інформація про кількісний та якісний склад делегатів цього з’їзду, яку ми маємо в розпорядженні.

Про мету з’їзду. Офіційні документи з’їзду або не збереглися, або їх не було. У розпорядженні дослідників – лише звіти, надруковані в центральних органах УПСР та УСДРП (відповідно «Народна воля» та «Робітнича газета»). З них випливає, що головним конфліктом з’їзду стало з’ясування стосунків між націонал-соціалістами та більшовиками. Суть конфлікту – більшовики називали відомий ультиматум РНК до УЦР «непорозумінням», націонал-соціалісти у відповідь називали вчорашніх політичних союзників та побратимів «гарцьовими соціалістами, продуктом розкладу царського режиму».Головну політичну таємницю попереднього історичного періоду спересердя виказав генсек судових справ, есдек М. Ткаченко: «дев’ять місяців ми вкупі з більшовиками боролися проти Керенського і буржуазії, а тепер доходимо до війни» , – отак пожалівся він усім присутнім. Одне це речення перекреслює всі, наголошуємо – всіспроби Винниченка та його камарильї, а згодом і їхніх політичних адвокатів перекласти відповідальність за унеможливлення демократичної трансформації колишньої Російської держави на Тимчасовий уряд.

Гострі суперечки поміж українськими більшовиками та націонал-соціалістами зупинив лише один неординарний вчинок. Цитуємо: «Припинити галасу не пощастило, аж доки хтось запросив проспівати «Ще не вмерла Україна». Потім із піднесенням проспівано було «Заповіт», чим збори трохи заспокоїлись, але говорити більшовикам і потім не дали. <…> потім урочисто, навстоячки вислухано було Третій Універсал».Після цього нічого не залишалося, як оголосити перерву, після якої настав час для двох нітрохи не важливих промов та для заслуховування привітання «від спілки вояків-калік». На тому перший день історичного, як згодом з’ясувалося, зібрання завершився.

Наступні два дні також пішли на з’ясування стосунків – перервати це захопливе заняття змогла хіба «бучна» овація, влаштована М. Грушевському: «кілька хвилин в залі лунає «Слава батькові – Грушевському! Слава Центральній Раді!» та громові оплески».Після того нашвидкуруч, практично одностайно ухвалили «видати відозву до всієї демократії Росії з приводу проголошення народними комісарами війни Україні»й оголосили «непотрібним та невчасним переобрання Центральної Ради»,оскільки вона і без того «складається з всеукраїнських рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів, обраних на всеукраїнських з’їздах».УЦР, мовляв, складається також «з представництва демократії національних меншостей»(це, як ми знаємо, – відверта брехня. – Д. Я.)і взагалі, представництво в Раді «безперестанно поновлюється».Урочисто проспівавши проти ночі 7 грудня «Вже воскресла Україна»і «Заповіт» [278], з’їзд пішов в історичне безсмертя, остаточно «легітимізувавши» тим самим узурпацію влади всередині українського націонал-соціалістич-ного руху групою Винниченка та його прихильників.

Не можна забувати: вся «легітимність» УЦР походила від Всеукраїнського національного конгресу, провідна роль у скликанні і проведенні якого належала політичному крилу «Старої громади» – Українській партії соціалістів-федералістів. А вирішальний вплив в обох структурах із довоєнних часів, як ми пам’ятаємо, мали члени вільномулярських лож. У цьому контексті ми схильні оцінювати приховане від сторонніх очей значення I Всеукраїнського з’їзду рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Проводу УНР він давав політичну можливість зафіксувати, «узаконити», «легітимізувати» остаточний розрив організованого українського націонал-соціалістично-го руху із поміркованими елементами, які попри політичну кон’юнктуру продовжували обстоювати еволюційні, правові, легітимні підходи до модернізації тієї частини «українського народу», яка опинилася під владою Росії. Якщо сказати зовсім просто – з’їзд давав можливість радикальним національним соціалістам «вийти» з тіні Національного конгресу, розірвати пуповину, яка пов’язувала УЦР та його творців, насамперед з-поміж соціалістів-федералістів, позбутися їхнього політичного та інтелектуального впливу і взагалі викинути їх з політичного життя як непотріб.

Неочікуваний для М. Грушевського та його політичної групи об’єктивний політичний наслідок з’їзду – усунення їх від реальних важелів впливу. Адже відмова від переобрання фактично паралізованої УЦР зумовила теоретичну неможливість переобрати і Малу раду і переформатувати Генеральний секретаріат, до якого фактично перейшла «влада» в УНР. Третій наслідок – остаточний перехід вітчизняного націонал-соціалізму на рейки розбудови УНР на «радянських» засадах, які, фактично, мало чим відрізнялися від аналогічних у ленінській Росії. Після 6 грудня 1917 р. Малій раді надалі залишилося ухвалювати хіба історичної ваги документи типу Закону про шкільне правління. Натомість політична доля Генсекретаріату судила йому аж до смерті через 5 місяців, розподіляти десятки мільйонів рублів, залишених у спадок від Тимчасового уряду, далі провадити курс на розвал фронту та збройних сил, з’ясовувати стосунки з петроградськими більшовиками і взагалі реалізовувати владу в повному обсязі. [279]

Проект Конституції УНР і його легітимність

16, 17 та 20 грудня есерівська українська «Народна воля» ознайомила своїх читачів із проектом Основного закону УНР, підготовленого профільною комісією УЦР. Найзагальніші параметри документа: 72 статті, 8 розділів, які позиціонували УНР як парламентську республіку у складі «Федеративної Республіки Російської» –добре відомі дослідникам та науковому загалові. У межах даного дослідження ми вважаємо за потрібне звернути увагу насамперед на системні проблеми цього документа. Ці проблеми, на нашу думку, навіть у разі імплементації Конституції УНР у поточну політичну реальність унеможливлювали її подальший сталий розвиток – навіть за найсприятливіших зовнішньополітичних умов.

Ці проблеми цілком ясно видно вже в формулюванні першого рядка першого параграфа першого розділу Конституції, який мав назву «Загальні постанови». Згаданий параграф, який починався виразом «Відновивши своє державне право»,був безглуздим і з юридичного, і з історичного погляду. І ця безглуздість полягала в тому, що «Україна яко Народна Республіка» ніколи не існувала не тільки як Республіка, але і як держава взагалі. Отже, ніякого «державного права» вона відновлювати не могла, а могла, навпаки, це «право» лише проголосити. Оскільки res public’у, тобто громадську річ, за визначенням проголосити можуть тільки громадяни, в даному випадку – громадяни Російської держави, які проживали на території її південно-західної частини, остільки нічого «відновити» сама Республіка не могла: її ще не було проголошено громадянами, яких просто забули запитати: чи хочуть вони, громадяни Російської держави, проголосити Українську республіку, яка буде «входити заразом»до складу федеративної Росії?

Така сама проблема, до речі, виникла 24 серпня 1991 р. перед ініціаторами проголошення державної незалежності УРСР Правова колізія тоді полягала в тому, що Верховна Рада УРСР не була уповноважена на це своїми виборцями. Проблему розв’язали шляхом оголошення необхідності підтвердити відповідну постанову ВР УРСР на загальнореспубліканському референдумі, призначеному на 1 грудня. І хоча всі, хто взяв участь у референдумі, на той момент були громадянами СРСР, а не УРСР (її громадянство не було передбачене чинним на той момент у ній Основним законом, ухваленим 1978 р.), правової проблеми це не створило: адміністративні кордони УРСР у складі СРСР були точно визначені. Отже, в референдумі мали право взяти (і взяли) лише ті громадяни СРСР, які проживали на території УРСР і які мали природне право вирішувати питання про державний статус Української Радянської і Соціалістичної республіки. Крім того, і це також надзвичайно важливий системотвірний момент, – усі громадяни СРСР, які проживали на території УРСР, були бодай формально рівні перед радянським законом (або перед радянським беззаконням).

У випадку проголошеної так званим III Універсалом УНР усе було інакше.

По-перше, УЦР була громадською організацією, а не законно обраним, легітимним парламентом.

По-друге, вона, УЦР, ніколи цей акт не розглядала і не ухвалювала.

По-третє, цей Універсал був «ухвалений» за участі меншості від кількісного складу Малої ради.