Розділ «Частина І»

– «оподаткування великого капіталу і майна та конфіската військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави»;

–  «признання за усіма націями права на нічим не обмежене самовизначення»;

– «скликання до кожного краю, який того домагається, національно-крайових суверенних Установчих зборів»;

– «передача всієї власті на Україні в руки Української Центральної Ради і її Генерального секретаріату, складеного на основі статуту Центральної Ради 16 липня сього року»; [190]

– «проголошення недійсними таємних дипломатичних договорів»;

– «негайне скасування смертної кари»;

– «прийняттярішучих кроків до заключення миру, для чого негайно звернутись з предложенням (представленієм) до союзників про відкриття мирних переговорів»;

– «розпуск Державної Думи і Державної Ради»;

– «скликання Установчих зборів в назначений строк, без дальшої проволоки». [191]

Аналізувати це з точки зору права або конкретних наслідків, які мала спроба імплементації цих настанов у поточну реальність, зайвої потреби немає. Зазначмо лише, що перші 10 пунктів цієї програми «ухвалено» з подачі українських есерів М. Грушевського та М. Ковалевського, три останні – «об’єднаного» єврейського робітничого соціаліста Гутмана.

Чекати відкриття Демократичної наради та/або відповідної санкції законного уряду не стали. Уже 11 вересня генсеки констатували принципову згоду добродія Черниша очолити нелегально створене секретарство торгу й промисловості та вирішили заснувати секретарство «в справах продовольчих»,12 вересня дебатували кандидатуру керівника секретаріату праці, наступного дня вирішили явочним порядком розширити Тимчасову інструкцію з метою «більш активного характеру діяльності Секретаріату»та для «поширення його діяльності в порівнянні з тими межами, які зазначено в нинішній інструкції для нього».Заразом затребували у петроградського уряду «щоб Секретаріатові було надано право реквізиції»,та дали «дозвіл одкрити їй музичну школу в Києві»такій собі пані Надії Берестковій[192]. А чому б і ні?

«З’їзд народів» – націонал-соціалістична альтернатива Установчим зборам

«Матеріали з’їзду народів. Загальні враження»меланхолійно повідомляють: «На перший день з’їзду зібралось всього 50 делегатів. Прибули представники білорусів, латишів, естів, литвинів, кримських татар, грузинів, донських козаків(які, до слова, були станом, а не народом. – Д. Я.) і євреїв. Від багатьох інших народів(але яких саме, завбачливо не вказано. – Д. Я.) надійшли телеграми, що їхні представники їдуть на з’їзд».До 14 вересня доїхало ще хіба 34 особи[193] – ото і все представництво від населення статридцятимільйонної держави.

Принаймні деякі відомості з цього повідомлення про подію, яка розпочалася 8 вересня, не є правдивими. Як з’ясували укладачі збірки документів УЦР, серед делегатів були не стільки представники «народів», яких невідомо хто, коли, де і на підставі якого закону обирав, скільки представники таких екзотичних організацій, як Петроградська козача рада, Козачий союз Південно-Західного фронту та інших козачих об’єднань, представниці Кримського мусульманського комітету, Кримсько-татарської учительської спілки, а також члени єврейських, польських, російських націонал-соціалістичних партій. [194]

Делегатів явно не вистачало, і, прочекавши дві з половиною години, організатори були змушені відкрити захід. Зробив це М. Грушевський повідомленням про те, що скликати «З’їзд народів» вирішив ще у квітні «Національний український з’їзд», доручивши переведення цієї величної справи УЦР. Але Рада, мовляв, « не дуже квапилась скликати його, сподіваючись, що за цю справу візьметься якась інша (підкреслення наше. – Д. Я.) установа або національна організація» [195]. Вступна промова класика української історичної науки містила три принципові пункти. Перший: «Київ здавна був вогнищем федеративної ідеї».Другий: УЦР «вдалося вже зав’язати зносини з демократичними частинами других націй на Україні на основі власне федерації» [196]. Обидва були радше пропагандистським кліше, спрямованим насамперед до «делегатів», прибулих із-поза меж України, тобто до людей, м’яко кажучи, мало обізнаних з тутешніми реаліями. Нарешті, третє послання, озвучене головою УЦР 10 вересня «як представником української народності», звучало так: «Україна не йде через федерацію до самостійності, бо державна незалежність лежить не перед нами, а за нами» . [197]

Констатація

Отже, якщо погодитися з тим фактом, що голова УЦР таки був «представником української народності», то з цього можна логічно виснувати, що всі попередні та подальші дії УЦР, спрямовані на відрив дев’яти південно-західних губерній від Російської республіки та створення незалежної держави «української народності», принаймні ніколи ніяким органом (навіть квазіпредставницьким типу «З’їзду народів») ніколи не розглядалися і не санкціонувалися. Отже, були неправовими, незаконними, нелегітимними, а коли прямо сказати – зрадницькими. Отже, всі незгодні з таким курсом мали всі правові, законні та легітимні підстави зі зброєю в руках чинити опір такому курсові. Що вони і робили впродовж наступних трьох років – аж до евакуації решток Білої армії з Криму, а Дієвої армії УНР – з території сучасної України.

«З’їзд народів» (продовження)

Але повернімося до «Матеріалів роботи з’їзду народів». На нашу думку, захід виразно розпадається на декілька смислових частин. Перша – доповідь видатного українського інтелектуала, співзасновника «Української громади» в Петрограді, представника УЦР при Тимчасовому уряді, голови його Комісії з вироблення проекту перетворення Росії у федеративну державу Максима Славинського (м). Офіційна позиція кабінету О. Керенського була сформульована в таких тезах:

– «новий лад в Росії уже оповіщено республіканським. Установчі збори, безсумнівно, підтвердять це»;