Розділ «Частина І»

– «незалежно від скликання Всеросійських Установчих зборів повинні бути скликані на демократичних підвалинах крайові Установчі збори».

Інші важливі, але, як завжди буває в таких випадках, нездійсненні наміри, а саме – «утворити <…> особливий правомочний орган – Раду народів» [200], до якої «має ввійти по 4 члени від кожного народу що мав представництво на з’їзді»,та створити «особливий «Совет національностей» при Тимчасовому правительстві, який має бути органом для оборони народностей», –були з різних причин абсолютно нездійсненними. Принципово важливо також відзначити: цитовані постанови вийшли далеко за межі офіційно проголошеної мети «з’їзду». 84 нікому не відомих добродії висунули претензії на керівництво збройними силами Росії та на участь у формуванні повоєнного світу. Цитуємо: «Тільки націоналізація російського війська під керівництвом революційно-демократичних національних організацій та відповідне упорядкування тилу при участі тих самих організацій може піднести здатність держави до самооборони і наблизити досягнення почесного(а не переможного. – Д. Я.) миру»; «в представництво Росії на мировій конференції повинні входити і представники заінтересованих недержавних народів». [201]

Констатація

Так званий «З’їзд народів», скликаний УЦРу самий розпал загальнонаціональної кризи, яка менш ніж за два місяці дощенту зруйнувала Російську республіку та на століття унеможливила її розвиток на принципах захисту та примноження прав людини, розвитку демократичних традицій та принципів відкритої економіки, насправді був покликаний заступити в свідомості радівських діячів необхідність скликання легітимних Всеросійських Установчих зборів, створити ілюзію підтримки внутрішньополітичного курсу Центральної Ради «представниками» так званих «недержавних народів Росії». А головне, на нашу думку, – підмінити головні політичні інтенції часу – щодо демократичного переформатування Росії та переможного завершення Світової війни у складі Антанти – на юридично абсурдні принципи «національно-персональної автономії», політично безумні й руйнівні заклики до завершення війни на т. зв. «почесних» умовах та участі тих самих «недержавних народів» (фактично – групи самозванців, політичних авантюристів) у повоєнному переустрої Європи та світу разом із Великою Британією, Францією, Сполученими Штатами та їхніми спільниками.

Генеральний секретаріат: бюрократична буденність

Офіційний курс на власне політичне, а згодом і фізичне знищення значної частини населення як Російської держави в цілому так і населення її південно-західних губерній було ретельно закріплено у другій половині вересня. Це засвідчують, зокрема, протоколи засідань Генерального секретаріату та Малої ради.

Засідання Секретаріату – це, з одного боку, суцільна бюрократична рутина. У період з 18 по 30 вересня кабінет Винниченка розглядав питання і про статус української мови, і про заведення українознавства в школах (до речі, за відсутності викладачів цього предмета. – Д. Я.),і зажадав від кожного генсекретаря «виробити інструкцію для свого секретаріату»,і закликав «людність мати довір’я до нових казначейських знаків, які випускає Міністерство фінансів»,і визначився з питання заснування «Вільного козацтва», і поінформував ту саму людність «про розгортання своєї діяльності», і встановив видати авансом «щомісячну плату служащим Секретаріату»:генсекретарям – по 1000 ненависних російських рублів, їх заступникам – по 833, директорам департаментів – по 1000, сторожам – по 100 кожному, й оголосив про заснування вищої художньої школи й т. п.. [202]

«Звернення» та «Декларація» Генерального секретаріату – програма громадянської війни

Ключовий документ, ухвалений усе ще регіональним представництвом Тимчасового уряду, – «Звернення Генерального секретаріату до українського народу», – виданий «офіціально»27 вересня, потребує детального розгляду. Насамперед треба зауважити, що сама його назва, а також ужите в нім звернення «Народе України!»цілком безглузді.

По-перше, як було з’ясовано, станом на 1917 р. ніякого українського народу в природі не існувало. По-друге, сфера компетенції Генсекретаріату сягала п’яти губерній Південно-Західного краю, визнаних Тимчасовим урядом «Україною» в серпні 1917 р. Отже, в цьому сенсі «український народ», якщо він і існував, то виключно в межах цих губерній. По-третє, таке звернення постулювало претензії Генсекретаріату на представництво і «українців»-громадян Австро-Угорщини, які, властиво, не могли би ознайомитися з документом бодай через обставини воєнного часу.

Другий постулат звернення – «Волею і словом революційного парламенту твого, Української Центральної Ради, в тісній згоді з правительством революційного всеросійського народу ти обрав і поставив нас, Генеральний секретаріат, на чолі власті, сказавши нам творити нове і вільне життя у нашім краю», –а також твердження, що він є «вищим органом влади України» [203] теж наскрізь брехливі. Немає потреби нагадувати про те, що а) УЦР ніколи не була парламентом, тим більше революційним, б) вона постійно створювала та нарощувала рівень напруженості у стосунках із законним центральним урядом, в) ніякого «всеросійського народу»ніколи не існувало, г) уся легітимність Генерального секретаріату походила виключно і тільки з відомої «Інструкції Тимчасового уряду», ґ) кабінет Винниченка був тільки розпорядчим органом петроградського уряду на території Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і частини Чернігівської губерній, д) саме Тимчасовий уряд після 1 вересня 1917 р. залишався єдиним «вищим органом влади» в Росії, в т. ч. у визнаній ним же «Україні» у складі перерахованих 4, 5 губерній – аж до скликання Всеросійських Установчих зборів.

До крайньої межі ідеологічні постулати цього брехливого, деструктивного, самовбивчого для українських та єврейських націонал-соціалістів, фатального для мільйонів мешканців дев’яти губерній Південно-Західного краю, а також, згодом, для руського населення Буковини та Східної Галичини політичного курсу були доведені в «Декларації Генерального секретаріату України». Дозволимо собі декілька розлогих цитат (на жаль, без них не обійтися) з тексту, озвученого Винниченком особисто на засіданні Малої ради 29 вересня. Отож:

– «Генеральний секретаріат утворений волею демократії в Україні. <…> За всю діяльність відповідає перед цим своїм революційним демократичним парламентом» –Центральною Радою;

–  «основи будучого ладу України, після умови з Временним правительством 3 липня, має виробити Українська Центральна Рада в виді автономного статуту України, цим займеться спеціальна комісія Центральної Ради»;

– «на мирній конференції, яка обговорюватиме наслідки війни», мають бути «представникиукраїнського народу»;

– «для найсправедливішого виявлення демократії України повинні бути скликані всенародні Українські Установчі збори»;

– «секретаріат виробляє законопроект про організації «Вільного козацтва»;

– «Секретарство внутрішніх справ(тобто відомство, очолюване письменником Винниченком. – Д. Я.) організує в своєму складі демобілізаційний відділ»;

– «інтереси трудящих мас повинні завше стояти на чолі і перед ними мусять поступатися інші інтереси»;

– «право на землю належить трудящим масам України»;