Розділ I Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

Процес вiдчутних якiсних змiн у середовищi промислового робiтництва, який був розпочався 1914 р., упродовж 1917 р. набирав обертiв[260], але систематичних статистичних даних по всiх галузях промисловостi російських південно-західних губерній не iснує. Характерні особливості процесу можна зрозуміти на прикладi 16 найбiльших металургiйних пiдприємств Пiвдня[261], робiтники яких мали привiлейований порiвняно з робiтниками iнших галузей промисловостi статус внаслiдок тiєї ролi, яку цi пiдприємства вiдiгравали в економiцi воюючої країни.

На початок 1917 р. на металургiйних заводах менше половини робiтникiв (41,9%) були т. зв. «кадровими», натомiсть уже 58,1% припадало на долю неквалiфiкованих робiтникiв – чоловiкiв, жiнок, пiдлiткiв, а також бiженцiв та мобiлiзованих за трудовою повиннiстю представникiв народiв Сходу. Упродовж 1917 р. загальна чисельнiсть робiтникiв, зайнятих на промпiдприємствах, змiнилася менше нiж на 1%. Тим не менше внаслiдок рiзних причин (призов до вiйська 47% усiх дорослих чоловiкiв, а також вiдхiд до села або iнших галузей промисловостi[262]) промисловi пiдприємства втратили близько 20 тис. найбiльш квалiфiкованих та працездатних чоловiкiв, яких замiнили 2,5 тис. жiнок, близько 1,5 тис. вiйськовополонених та близько 16 тис. представникiв народiв Сходу. Аналогiчнi процеси вiдбувалися на пiдприємствах, пiдпорядкованих нагляду фабрично-заводської інспекції (ФЗІ). З 1913-го по 1917 р. чисельнiсть зайнятих на них робiтникiв збiльшилася майже на 70 тис. осiб, тобто на 20%. З кожних 100 робiтникiв, якi прийшли на ці підприємства в цi роки, 57 припадало на дорослих чоловiкiв, 14 – жiнок, 19 – пiдлiткiв, 10 – дiвчат у вiцi 13—17 рокiв.

Аналiз руху робiтничої сили на пiдприємствах Волинської, Подільської, Полтавської, Таврiйської та Чернiгiвської губернiй свiдчить, що процеси, якi мали мiсце тут, певною мiрою вiдрiзнялися вiд того, що вiдбувалося в промисловiй зонi. У першому випадку чисельнiсть персоналу збiльшилася менш нiж на 1,5%. Але кiлькiсть дорослих чоловiкiв зменшилася на 17%, жiнок – збiльшилася майже на 40%, а дiтей та пiдлiткiв – вiдповiдно на 35%. Натомiсть чисельнiсть робiтникiв на пiдприємствах промислової зони збiльшилася в порiвняннi з останнiм довоєнним роком на 66195 осiб, або майже на третину. На кожних 100 нових робiтникiв припадало 33 дорослих чоловіків, 43 жiнки, 16 дiвчат та 8 юнакiв у вiцi 12—17 рокiв.

Ще одна особливiсть змiн у часи Першої свiтової вiйни – збiльшення концентрацiї робiтникiв на пiдприємствах, пiдпорядкованих нагляду ФЗI. У цiлому по Українi її рiвень склав майже 50%, при цьому темпи зростання кiлькостi зайнятих на дрiбних та середнiх пiдприємствах перевищували аналогiчнi показники на пiдприємствах, на яких працювали 100 i бiльше робiтникiв.

Друге за чисельнiстю мiсце пiсля фабрично-заводських пролетарів посiдали робiтники гiрничодобувних пiдприємств Донецького та Криворізького басейнiв. Виявлені нами данi дозволяють зробити такі висновки. З 15 гiрничих округiв, якi об’єднували гiрничодобувнi пiдприємства iмперського Пiвдня, 14 об’єднували пiдприємства, розташованi в Катеринославськiй і Харкiвській губернiях та Таганрозькій окрузі Областi Вiйська Донського. Одеський гiрничий округ об’єднував пiдприємства добувної промисловостi Київської, Подiльської, Херсонської та Чернiгiвської губернiй. Кiлькiсть робiтникiв, зайнятих на пiдземних роботах та на поверхнi в рiзних округах, була рiзною. Для 12 округів нам вдалося виявити чисельнiсть робiтникiв на 1 сiчня та 1 вересня 1917 р., а для всього Донбасу на сьогоднi вiдомi лише середньомiсячнi показники на сiчень – листопад 1917 р. Якщо взяти до уваги, що на кiнець 1916 – початок 1917 рр. бiльше 26 тис. осiб працювало на пiдприємствах Криворiзького залiзо-рудного басейну (Криворiжжя, Керченський район та район Корсак-Могила)[263], то можна говорити про майже 300 тис. робiтникiв гiрничодобувної промисловостi.

Призов до Дiючої армiї (особливо 1914 р.) чоловіків та спроби спочатку iмперських, а потiм i республiканських урядiв якщо не збiльшити, то принаймнi не зменшити рiвень видобування твердого палива мали наслiдком значне пiдвищення питомої ваги серед робiтникiв жiнок, вiйськовополонених, пiдлiткiв обох статей, вихiдцiв з т. зв. «iнородчєскiх» губернiй тощо. Данi, якi є в нашому розпорядженнi, дозволяють зробити висновок про те, що до 1917 р. ринок вiльних робочих рук у Донбасi та Криворiжжi було практично вичерпано.

Пiд час воєнних рокiв у складi шахтарського корпусу вiдбулися iстотнi змiни. Наприклад, у 8 гiрничих округах Донбасу (без Областi Вiйська Донського), де в травнi 1917 р. було зайнято 157,3 тис. осiб, на долю вiйськовозобов’язаних припадало 45,8%, вiйськовополонених – 26,4%, жiнок – 0,4%, пiдлiткiв – 7,4%[264]. За даними профспiлкового обстеження 58 копалень, розташованих у рiзних частинах Донецького басейну, у вереснi 1917 р. з 24646 гiрникiв 27,6% складали вiйськовополоненi, 3,19% – жiнки, 6,26% – пiдлiтки.[265]

Бiльше 225 тис. осiб, у т. ч. 35 тис. службовців, працювало на залiзницях, що проходили територiєю «українських» губернiй.[266]

Страйки

Страйки займали чільне місце серед інших форм розхитування існуючого державно-політичного устрою. Усього для найбільш «активного» в цьому сенсі періоду – вересня – жовтня 1917 р. – нами було виявлено 122 страйки в основних індустріальних центрах Південно-Західного краю (власне, 124, якщо врахувати всеросійські страйки залізничників та компанії «Зінгер»), в яких взяло участь принаймні 250 тис. осіб.

Характерними особливостями страйків у зазначений період були ті, що в них брали участь головним чином робітники, зайняті на дрібних підприємствах (з числом працюючих менше 100). Близько половини відомих нам страйків були організовані профспілками, які об’єднували найменш кваліфікованих та низькооплачуваних робітників, а також службовців. Ці категорії найманих працівників страйкували виключно з економічних причин. Їх вимогами були підвищення заробітної плати, покращення умов праці тощо. Найбільшу кількість страйкуючих при цьому дали страйки всеросійський залізничний[267], а також київський та до певної міри в Донецькому басейні. Їх учасники також висували вимоги соціально-економічного характеру: запровадження 8-годинного робочого дня та робітничого контролю, підписання колективного договору.

З осені 1917 р. існуючі форми та методи соціального партнерства в промисловій зоні південно-західних губерній перестали працювати. Якщо до цього часу вимоги запровадження 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці, укладення колективних угод тощо так-сяк або задовольнялися, або за згодою сторін відкладалися до «кращих часів» (тобто до кінця війни), то у вересні—жовтні сторони ніби перестали чути одна одну. Висуваючи «буденні» для умов військового часу вимоги економічного характеру, наймані працівники отримали рішучі відмови їх задовольнити з боку власників та керівників підприємств. Застосувавши насильницькі, протизаконні форми боротьби за свої економічні інтереси, робітники наштовхнулися на активну протидію – аж до введення збройних частин у той чи інший район.

У цих умовах лідери крайніх націонал– та інтернаціонал-соціалістичних партій та організацій, які претендували на представництво інтересів найманих робітників перед власниками та органами влади і місцевого самоврядування, висунули вимогу фактичного скасування інституту приватної власності – запровадження так званого «робітничого контролю над виробництвом та розподілом». «По суті, – зазначав вождь найбільш радикальної із цих організацій, – питання про робітничий контроль зводиться до того, хто кого контролює». Саме він і закликав піти «рішуче» та «безповоротно» цим шляхом[268], чудово розуміючи: поки що фактичне скасування інституту приватної власності означає на практиці і скасування існуючої держави як такої. Ухваливши резолюцію про запровадження робітничого контролю, керована більшовиками I Всеросійська конференція фабрично-заводських комітетів фактично оголосила відкритим перший акт трагедії громадянської війни в Росії. Обмовки про те, що цей захід треба запроваджувати виходячи з вимог конкретної ситуації, яка складалася на місцях[269], нічого в руйнівній своїй суті не змінювали. Роз’яснення – як ото Петроградського товариства заводчиків та фабрикантів – про те, що «робітничий контроль може згубити як технічну сторону справи, так і фінансову її сторону», або про те, що «передаючи управління заводами до рук робітничого класу, держава тим кладе край подальшій участі капіталу в промисловому житті»[270], слухати було вже нікому.

Перша світова і «Україна»

«Україна» – Антанта

Підсумки 90-річних досліджень та спекуляцій навколо цієї теми підбив Ю. Довган. Вичерпні висновки дослідника такі:

– «українського питання» як такого в політиці держав Антанти не існувало;

– держави Антанти та США були зацікавлені у відновленні територіальної цілості Росії у формі федеративної демократичної держави;

– державність України розглядалась ними як німецький витвір і засіб виведення Росії з війни;

– Франція мала особливі інтереси в цьому регіоні, які полягали у створенні т. зв. «Великої Польщі» як противаги Німеччині;