Розділ I Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

Українські комуністи

«Значною», на думку дослідників, підтримкою серед населення користувалися українські націонал-комуністичні партії (боротьбисти, борьбисти, незалежні есдеки, укапісти), які також претендували на владу в Україні. Ці претензії, як виявилося дуже скоро – абсолютно безпідставні, – «призвели до протистояння з більшовиками, які домагалися власної партійної монополії». На початку 1920 р. на території сучасної України діяло, як мінімум, п’ять українських комуністичних партій, які претендували на владу, – Комуністична партія (більшовиків) України, Українська комуністична партія (УКП) Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (більшості) (ПЛСР (б)), а також Російська комуністична партія (більшовиків) та регіональна Комуністична партія Західної України.[169]

Корпоративні організації великого капіталу

Логіку політичного процесу 1917 р. неможливо зрозуміти поза впливом на нього корпоративних організацій, які об’єднували економічну еліту країни. Діяльність цих організацій і до сьогодні залишається однією з найбільших лакун вітчизняної історіографії.

Наразі відомо, що загальна кількість цієї найбагатішої частини імперського суспільства (з урахуванням членів сімей) не перевищувала 6 млн осіб, а кількість найбільших акціонерів промислових та фінансових підприємств, вірогідно, коливалася в межах 5 тис. осіб. У межах Південно-Західного краю проживало хіба що 240 тис. промисловців та підприємців (разом із членами їх сімей). 14 тис. з них були власниками підприємств з числом робітників більше 10 осіб та річним доходом, що перевищував 2 тис. карбованців. 2079 осіб зосереджували у своїх руках 2/3 основних капіталів, а річний прибуток кожного з них сягав 10 тис. карбованців і більше.[170]

Якiсні характеристики

У роки Першої світової вiйни вiдбувався активний процес реорганiзацiї старих та утворення нових монополiстичних об’єднань. Центром полiтичної їх кристалiзацiї виступали Петроград та Москва. Провiдну роль в економiцi країни вiдiгравали фiнансово-промисловi групи, особливо потужнi в гiрничодобувнiй, машинобудiвнiй, електромеханiчнiй промисловостi, у приватних залiзничних товариствах та деяких iнших найважливiших галузях. Останнi гуртувалися навколо 18 провiдних приватних банкiв Iмперiї, таких як Росiйсько-Азiйський, Петроградський мiжнародний, Азово-Донський та iн., якi ще 1914 р. контролювали 75% капiталу, акумульованого всiма 46 дiючими приватними банками Iмперiї. Так, впливи Росiйсько-Азiйського банку в 1917 р. розповсюджувалися на 163 найбiльших промислових пiдприємства та їх об’єднання з капiталами бiльше 950 млн крб., а Петроградського мiжнародного та Азово-Донського – майже на 100 заводiв з капiталами в 619 та 562 млн крб. вiдповiдно.

Загалом грошовий обіг в Імперії контролювали 46 банків, причому лише 18 з них володіли 75% всіх банківських капіталів. На Українi цi банки контролювали вiдповiдно 7 найбiльших пiдприємств металургiйної промисловостi з капiталом в 136,1 млн крб., у машинобудiвнiй та металообробнiй галузях – 9 та 51,9 млн, в електромеханiчнiй – 2 i 13 млн, у кам’яновугiльнiй – 12 пiдприємств з 35,4 млн крб., а загалом – 30 найбiльших пiдприємств iз сумою акцiонерного капiталу в 236,4 млн крб. До числа контрольованих цими банками найбiльших промислових пiдприємств, розташованих на територiї «українських» губернiй, увiходили такi гiганти, як товариство Брянського рейкопрокатного, залiзоробного та механiчного заводу, Донецько-Юр’ївське, Нiкополь-Марiупольське, Таганрозьке, Пiвденно-Росiйське, Днiпровське металургiйне товариство, Новоросiйське товариство кам’яновугiльного, залiзного та рейкового виробництва, акцiонерне товариство Миколаївських заводiв та верфей, Росiйське товариство машинобудiвних заводiв Гартмана, Росiйське паровозобудiвне та механiчне товариство, Росiйське суднобудiвне акцiонерне товариство Гельферiх-Саде, акцiонерне товариство машинобудiвного заводу «Герлях i Пульст», акцiонерне товариство «Загальна електрична компанiя» та iншi. Слiд додати, що 105 найбiльших шахт Донецького басейну видобували 90% кам’яного вугілля, яке споживала країна, причому ринок контролювали власники 51 шахти з обсягом видобутку вiд 5 до 10 млн пуд. (80% валового видобутку в басейні)[171]. Іншими словами, саме південноросійські промисловці та підприємці контролювали найбільш важливі сфери військової економіки Російської Імперії.

Групи впливу

Характерна особливiсть iмперського великого капiталу – вiдсутнiсть органiзацiйної єдностi та полiтичної одностайності навіть із ключових питань. Станом на 1917 р. її найбiльшими об’єднаннями були московська, петроградська, уральська та пiвденна промисловi групи. При цьому двi останнi тяжiли до петроградської, а основна маса периферiйної середньої торговельно-промислової верстви – до московської групи. Ця остання активно розiгрувала карту «нацiонального» росiйського крила iмперського буржуазного класу, в якому, на вiдмiну вiд iнших, частка iноземного капiталу була не дуже великою.

Економiчна база цiєї групи – текстильна промисловiсть та торгiвля, головним чином мануфактурою. Московський капiтал домiнував на внутрiшньому торговельному ринку i мав доволi тiснi зв’язки з провiнцiйною росiйською промислово-торговельною буржуазiєю.

Економiчно найбiльш розвинутою була, власне, петроградська група, ядро якої складали власники та керiвники металообробних та машинобудiвних корпорацiй. Капiтали групи працювали в органiчнiй взаємодiї як, власне, з капiталом нацiональним, так i закордонним, особливо британським та французьким. Органiзацiйний центр групи – Петроградське товариство заводчикiв та фабрикантiв – дiяло пiд рiзними назвами з 1897 р. Воно об’єднувало власникiв близько 450 промислових пiдприємств, на яких працювало 280 тис. найманих робiтникiв (при цьому 180 тис. припадало на пiдприємства з числом зайнятих понад 1 тис. на кожному).[172]

Важливiшою складовою частиною петроградського угруповання була пiвденноросiйська промислова група, надзвичайно тiсно пов’язана з британськими та французькими капiталами, ринками та технологiями. Специфiка складу цiєї групи, згiдно з влучним висловом вiдомого на той час експерта: «не знає анi традицiй, анi становостi, анi нацiональностi, анi замкнутостi певного населення».[173]

У полiтичному планi мiж обома групами iснували певнi розбiжностi щодо шляхiв та методiв забезпечення і розвитку своїх перспективних та поточних iнтересiв[174]. Так, петроградсько-пiвденноросiйська група, обдарована численними урядовими преференцiями, до початку 1917 р. особливої полiтичної активностi не виявляла, прагнула дiяти головним чином шляхом позалаштункових умов та домовленостей. Форма пiдтримки дiючих полiтичних партiй, покликаних обстоювати її iнтереси на публiчному рiвнi, – головним чином фiнансова. Натомiсть московська група демонструвала постiйно зростаючу полiтичну активнiсть. Очолювана такими всеімперсько вiдомими дiячами, як О. Коновалов, П. Рябушинський, С. Смирнов, С. Третьяков та iн., вона активно лобiювала свої економiчнi та полiтичнi iнтереси через мережу вiйськово-промислових комiтетiв (ВПК), Союз земств та мiст (Земгор), але головне – через Московський бiржовий комiтет, який об’єднував приблизно 500 найбiльших пiдприємцiв. Практичною дiяльнiстю останнього фактично керувало Товариство фабрикантiв бавовнопаперової промисловостi – провiдної представницької органiзацiї власникiв бавовняних закладiв Центрально-промислового району.[175]

На полiтичному рiвнi московські промисловці працювали в найтiснiшому контактi з конституцiйно-демократич-ною партiєю П. Мiлюкова та т. зв. Прогресивним блоком IV Державної Думи. 1917 р. ця група докладала вiдчайдушних зусиль для об’єднання пiд своїм патронатом усiх груп iмперського промислово-торговельного класу. Власне, з цiєю метою лiдери московської групи iнiцiювали створення Всеросiйського союзу торгівлі та промисловостi, що мало своїм наслiдком загострення стосункiв мiж двома групами. «Петроградцi» розцiнили цей крок як спробу послабити їх позицiї серед 175 корпоративних органiзацiй промисловцiв та пiдприємцiв, якi iснували в країнi напередоднi Лютневого перевороту.

Загальноросiйським представницьким центром фiнансово-промислової елiти була Рада з’їздiв представникiв промисловостi та торгiвлi. Заснований 1906 р., цей постiйний орган великої торговельної та промислової буржуазiї мав тiснi й розгалуженi зв’язки з iмперським, а згодом i республiканським Тимчасовим урядами. Провiдну роль у Радi відігравали вищеназванi представники фінансово-промислових угруповань Пiвдня, передовсiм Донецького басейну.[176]

Спробою подолання iснуючих протирiч та непорозумiнь стала Всеросiйська конференцiя представникiв промисловостi (Петроград, 1 червня). З одного боку, вона стала початком процесу корпоративної солiдаризації в масштабах країни, з iншого – одностайно та недвозначно заперечила право найманих робiтникiв на встановлення т. зв. «робiтничого контролю» за господарською дiяльнiстю пiдприємств. З’їзд ухвалив рiшення про об’єднання найбiльших корпоративних органiзацiй – Всеросiйського союзу торгівлi та промисловостi, Ради з’їзду представникiв промисловостi та торгівлi, Ради з’їздiв бiржової торгiвлi та сiльського господарства – в єдину структуру. Полiтична програма об’єднання передбачала неухильну пiдтримку розвитку країни шляхом, вiдкритим «великими реформами» 1861 р., вимагала створення профспiлок, головним завданням яких повинно було стати «упорядкування» взаємин мiж працею та капiталом, негайної заборони всiх форм робiтничого контролю, вживання Тимчасовим урядом усiєї повноти влади проти деструктивних полiтичних сил. У випадку неприйняття цих вимог урядом конференцiя попередила його про можливiсть оголошення загальноросiйського локауту.[177]

Корпоративні структури

Найстаршою корпоративною організацією промислових підприємців Імперії, яка вже більше 40 років діяла на території Південно-Західного краю, була Рада з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії[178]. Головою Ради був некоронований король гірничопідприємців Микола Федорович фон Дітмар.

Активно функціонував і Союз представників металургійної та залізоробної промисловості, який об’єднував власників та вищих керівників підприємств цих галузей. У керівному комітеті Союзу головував відомий на всю країну Петро Тікстон[179]. Паралельно з найбільшими корпоративними організаціями промисловців та підприємців діяли й інші галузеві об’єднання.