Розділ I Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

Перше полягає, насамперед, у надзвичайно низькому (якщо такий був узагалі) рівні правової (але не тільки) культури провідників українського руху. Головна інтенція їх діяльності, яка, до слова, відбивала засадничі інтереси українського селянства, полягала в ліквідації існуючого принципу приватної власності, у першу чергу – на землю.

Це означало необхідність виходу за межі понять «право» та «закон» як таких, оскільки ні в який інший спосіб реалізувати та легітимізувати «право» українського селянства і т. зв. «трудових елементів» на те, що їм не належало, було неможливо за визначенням.

Друге міркування полягає в тому, що свідомий вихід поза межі понять «право» та «закон» неодмінним наслідком своїм мав необхідність застосування збройної сили та масового терору проти всіх незгодних – жодного іншого способу «все відняти і поділити» як не існувало, так і не існує.

Третє міркування: після окупації Росією частини Речі Посполитої, існуюча на цих землях писемна правова традиція, заснована на принципах римського права, виборності голови держави – монарха, джерела закону, але не права, наявності природних кордонів, федералізму тощо, була офіційна замінена на протилежну, яка відкидала принаймні деякі засадничі принципи попередньої правової системи. А саме: не допускала виборності монарха, який був у Росії не тільки джерелом закону, але й права (так, на відміну від ВКЛ/РП, російський монарх не мусив присягати «за себе і за своїх наслідників» у непорушності законних прав шляхти та обивателів). Російська політико-правова традиція аж до XIX ст. не визнавала принципу федералізму і лише вимушено мирилася з автономним статусом Царства Польського та Великого князівства Фінляндського.

Четверте. Давалася взнаки й принципово інша інтелектуальна атмосфера, спричинена надзвичайною – порівняно з офіційно-православною – обмеженістю інтелектуальних впливів Католицької церкви, протестантських рухів та вільномулярства. Обмежені політичні права підданих на території Російської імперії були запроваджені лише наприкінці 1905 р. і за 12 років не стали побутовою, звичною практикою життя людей, 9 з 10 яких були неписьменними і, отже, знаходилися поза межами культурних впливів – як правових, так і політичних.

Вплив Першої світової війни на економіку Російської Імперії/Республіки

Відсторонення від влади Імператора та динаміка економічних процесів[200]

Зміна політичного устрою Російської держави, пов’язана із зреченням від престолу Імператора Миколи II, його брата Михаїла, формуванням Тимчасового комітету IV Державної Думи, створенням Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів і, отже, початком розпаду централізованого керівництва країною, яка четвертий рік поспіль несла тягар участі у Світовій війні, каталізували темпи розвитку кризових явищ в економіці країни. Напередодні війни Імперія мала бездефіцитний бюджет (25% його складали доходи від продажу горілки), активне сальдо торговельного балансу, а також обіймала перше місце в світі за золотими запасами державної скарбниці; державний борг при цьому складав 9 млрд карбованців.[201]

Перші економічні проблеми, що спіткали Імперію вже восени 1914 р., невпинно наростали впродовж усього періоду 1914—1916 рр. Наслідок – значна деформація військово-господарського життя держави[202]. З 1 серпня 1914 р. по 1 вересня 1917 р., за офіційними даними, прямі військові видатки Росії склали 41,4 млрд карбованців. Бюджетний дефіцит станом на 1 вересня 1917 р. – 35 млрд карбованців, внутрішня та зовнішня заборгованість – 80 млрд, тобто 2/3 національного доходу, або 571 карбованець на душу населення[203]. Фінансування військового бюджету відбувалося за рахунок збільшення непрямих податків, закордонних запозичень, але головним чином, за рахунок емісії казначейських білетів Державного банку. Обсяг грошової маси, яка знаходилася в обігу на лютий 1917 р., досяг майже 10 млрд карбованців, тобто збільшився у порівнянні з 1914 р. майже в 6 разів.[204]

Перебравши владу, Тимчасовий уряд (міністри фінансів – М. Терещенко (березень – квітень), О. Шингарьов (квітень – червень), М. Некрасов (липень – вересень), М. Бернацький (вересень – жовтень)) перетворив друкарський верстат практично в єдиний засіб фінансування військових потреб. Право на емісію Державному банку на період з 1 серпня 1914 р. по 26 жовтня 1917 р. надавалося 9 разів, у т. ч. за час перебування при владі Тимчасового уряду не менше як 5 разів. Загальна сума емісії складала відповідно 14,2 млрд, у т. ч в березні—жовтні – 10 млрд[205]. Станом на кінець жовтня обсяг грошової маси в обігу досяг майже 20 млрд, причому золотом забезпечувалося хіба що 7% цієї суми.[206]

Ще одним напрямком покриття військових видатків було підвищення непрямих податків, хоча Тимчасовий уряд таки встиг проголосити себе принциповим противником цього заходу[207]. Акцизи неодноразово підвищували на все, що могли, чи то на махорку (більше ніж на 50%), чи то на проїзд у трамваї (на 100%)[208] тощо.

Було встановлено і казенну монополію на торгівлю деякими товарами першої необхідності. Уже 25 березня новий уряд декларував запровадження хлібної монополії. 1 вересня оголосили про запровадження і монополії «конфетно-кондитерської»[209]. У першій половині вересня уряд ухвалив рішення про запровадження казенного продажу цукру. На думку ініціатора цього заходу, міністра фінансів М. Бернацького, це мало б принести принаймні 900 млн річного доходу[210]. За декілька днів до 26 жовтня Мінфін запропонував уряду ухвалити рішення встановити державну монополію на чай, каву, тютюн[211]. Як вважали фахівці, за умови послідовного проведення урядом курсу на запровадження державної монополії на ці та інші товари держава отримувала б ці товари за цінами нижчими, ніж ринкові. Це мало б наслідком зменшення інфляції та значною мірою переклало б фінансування військових потреб на майнові верстви населення Імперії.[212]

Однією з найбільш пекучих проблем післяромановської країни стало продовольче питання. Ситуація загострилася настільки, що (так принаймні вважали авторитетні дослідники) деяким містам та промисловим центрам загрожувала голодна смерть[213]. Натомість ситуація з хлібом у Південно-Західному краї була незрівнянно кращою. Незважаючи на мобілізацію до Діючої армії значної кількості працездатних чоловіків, захоплення частини українських земель німцями та австро-угорцями, скорочення посівних площ порівняно з 1914 р. більше як на 20%, погіршення агротехніки (сільське господарство використало 4 млн пудів мінеральних добрив проти 43 млн у 1913 р.[214]), відсутність у 45% господарств землеробських знарядь та значне скорочення поголів’я коней[215] тощо, у 1917 р. все ж урожай зібрали непоганий. Валовий збір склав 1065 млн пудів, або 30% валового збору по країні. Іншими словами, урожай на душу населення в Південно-Західному краї був на 20% вищим порівняно з іншими територіями Республіки (39 та 31 пуд відповідно). Ця обставина, а також наявність минулорічних запасів обумовили порівняно нижчі темпи розвитку продовольчої кризи в південно-західних губерніях, ніж по країні в цілому. Зовнішній прояв цього процесу полягав, перш за все, у темпах зростання цін на продовольство та товари першої необхідності: індекс зростання товарних цін у цілому по державі за період з липня 1914 р. по жовтень 1917 р. склав більше 1000%.[216]

Продовольство, продукти першої необхідності, комунальні послуги

Рівень оптових та роздрібних цін на цю групу товарів та послуг залежав, насамперед, від розмірів того чи іншого населеного пункту, його віддаленості від районів зернового виробництва та деяких інших факторів. Аналіз емпіричних даних дає підстави зробити висновок про те, що середнє зростання цін у промисловій частині Південно-Західного краю порівняно з довоєнним періодом складало 200—400%, тобто було в 2,5—5 разів менше, ніж у цілому по країні[217]. При цьому ціни на згадані товари та послуги в регіоні донецьких копалень були в цілому нижчі, ніж у повітових центрах, а в останніх – нижчі, ніж у центрах губернських тощо. Значною мірою це було обумовлено тим, що саме в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях та Області Війська Донського – головному хлібному районі імперського Півдня – було вирощено майже половину зерна 1917 р. При цьому основними виробниками були власники поміщицьких та великих селянських маєтків. Зауважимо, що питома вага останніх складала тут 22%, тобто вдвічі перевищувала і без того немалий «загальноукраїнський» показник.[218]

Ця обставина поставила на порядок денний проблему викупу зерна у товаровиробників та його доставку до споживачів у великих містах та промислових центрах, які потерпали від дефіциту продовольства більше, ніж мешканці інших населених пунктів. У цій ситуації новий республіканський уряд, власне, потрапив до стратегічної пастки. Адже застосування навіть м’яких адміністративних важелів з метою виїмки зерна у виробників підривало фундамент народної довіри до уряду, складовою частиною якого була партія соціалістів-революціонерів, один із наріжних політичних каменів нового режиму, яка найгучніше декларувала за головну мету захист економічних та політичних прав селян країни.

Очевидно, що урядові спроби запровадження хлібної монополії були вкрай негативно зустрінуті виробниками зерна. Наприкінці літа 1917 р. криза хлібозаготівель досягла найвищої точки за весь час війни. Обсяг заготівель у цілому по країні склав хіба що 1/3 споживання, державні запаси хліба було вичерпано. Запроваджена карткова система на хліб, цукор, жири, а також взуття та деякі види тканин не стала загальною, не гарантувала отримання продуктів. Наслідком став розквіт «чорного» ринку, під ціновий «удар» якого потрапили перш за все найменш заможні та соціально вразливі верстви населення. Країною прокотилася хвиля ексцесів на продовольчому ґрунті. Ситуація погіршилася настільки, що вже у вересні 1917 р. уряд був змушений оголосити про запровадження місячної норми споживання на одну людину: 25 фунтів зерна в містах та поселеннях міського типу, а для осіб, зайнятих важкою фізичною працею, – 36 фунтів та 4 фунти крупи.[219]

Урешті-решт Тимчасовий уряд сам зрубав гілку, на якій сидів. 27 серпня за активного лобіювання голови Особливої наради по обороні П. Пальчинського уряд видав закон про збільшення на 100% товарних оптових цін на хліб[220]. При цьому уряд заявив: цей захід – єдино можливий крок у напрямку активізації хлібозаготівель, оскільки, мовляв, селянам буде надзвичайно вигідно продавати його державі за такою ціною. Практично ж цей крок лише каталізував продовольчу кризу і, отже, прискорив розвиток кризи вищих органів державної влади та управління. Дивно, але факт: ухваливши такий закон, Тимчасовий уряд не взяв до уваги декілька простих міркувань. Адже, продаючи впродовж 1914—1916 років хліб на ринках за цінами, набагато вищими за офіційні, товаровиробники накопичили величезну грошову масу, використати яку вони практично не могли. Після підвищення «твердих» цін на зерно це мало безпосереднім наслідком подальше підвищення роздрібних цін на хліб та інші продукти харчування та першої необхідності. Це, у свою чергу, знову збільшувало обсяг нічим не забезпеченої грошової маси, яка була опинилася в руках аграріїв. У цих умовах вони, а також виробники власне продуктів харчування були примушені ухвалити для себе єдино можливе економічно доцільне рішення – притримати наявні запаси продовольства до «кращих часів«. Адже вони небезпідставно сподівалися на подальше підвищення закупівельних цін, що автоматично призводило до підвищення роздрібних цін і т. д.

У цих умовах організації промисловців і підприємців, зі свого боку, зробили фатальний для них самих крок. 11 вересня Катеринославське товариство заводчиків та фабрикантів, так само як й інші подібні організації Півдня Росії, направило листа міністрам праці, торгівлі та промисловості, фінансів, а також керівництву Ради з’їзду представників металургійної та залізоробної промисловості. У листі містилася вимога не допустити підвищення заробітної плати робітникам у зв’язку з підвищенням цін на хліб, як це передбачалося відповідною урядовою постановою. Промисловці просили відрядити на місця урядових комісарів «для роз’яснення стану справ робітникам», а також оголосили, що знімають із себе будь-яку відповідальність у зв’язку з можливою зупинкою підприємств унаслідок незадоволення вимог робітників[221]. Наприкінці вересня – на початку жовтня Всеросійська рада ТЗіФ заявила уряду: «нові вимоги робітників» про підвищення заробітної плати у зв’язку з подвоєнням гуртових хлібних цін, «будучи абсолютно непосильними для… і без того підірваної промисловості, несуть загрозу її подальшому існуванню». Саме тому, йшлося в заяві, Всеросійська рада ТЗіФ змушена поставити на порядок денний «питання про неприпустимість подальшого підвищення заробітної платні робітникам та службовцям»[222]. У відповідь Міністерство торгівлі й промисловості від імені уряду запевнило підприємців у тому, що «міністерство вживатиме всі наявні в його розпорядженні заходи, щоби підвищення цін на хліб на 100% не стало джерелом подальшого підвищення заробітної платні»[223]. Таким чином, спільними зусиллями уряду й промисловців ситуацію на продовольчому ринку загнали в глухий кут.

Транспорт