Розділ I Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

Нарешті третя неправда полягає в тому, що вже від літа 1917 р. національно-соціалістичне керівництво самозваної УЦР свідомо обрало шлях на проголошення державної незалежності на теренах дев’яти губерній Південно-Захід-ного краю Російської імперії/Республіки. Як показали всі події літа-осені 1917 р., ціна питання – державна зрада, і спровокована в тому числі їхніми діями громадянська війна – їх обходила. Ціль виправдовувала і ціну, і засоби її досягнення. «З теоретичної точки зору, – констатує ще один сучасний дослідник, – цей шлях (тобто на нелегітимне та незаконне проголошення незалежності. – Д.Я.) виглядає більш логічним, ніж попередній (тобто легітимний та законний шлях вирішення питання уповноваженими на це представниками всіх громадян Російської Республіки. —Д.Я.)…. український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений…»[292]. Дискутувати з цим твердженням неможливо – так само як неможливо замовчати або, тим більше, забути істерику голови УЦР, який post factum дізнався і про сепаратний мир з Німеччиною, і про вимушене після цього підписання акта проголошення незалежності УНР, незалежності, обпертої на багнети військової потуги, з якою громадяни Росії, у т. ч. українці (малороси, русини, «хохли») та взагалі всі піддані Імперії, проливали кров упродовж попередніх 40 місяців. Ну а на що і ким був втрачений час, чи змушений був неіснуючий в природі «український політичний провід», чи зробив усе, що він зробив чи то від великого розуму, чи то від розвиненого національного почуття – це вже питання до охочих знати правду.

А для цього треба мати дещицю часу, олівець і натхнення перечитати чотири томи фундаментального академічного видання – два – документів і матеріалів доби УЦР 1917—1918 рр., два – доби Директорії УНР доби 1918—1920 рр. Власне, робити цього, може, й непотрібно. Ґрунтовна в більшості своїх суджень О.М. Любовець – незалежно від інших дослідників – головну причину ганебної для її провідників і кривавої для народу авантюри українських національних соціалістів з організації «української державності» сформулювала так: «з розвитком революції саме різниця в підходах щодо принципів організації влади стала головним чинником краху єдиного українського національного фронту та внутріпартійних розколів». Отут усе правда – хіба що «єдиного українського національного фронту» ніколи не було і бути не могло – уся робота О. Любовець, правду кажучи, саме це і доводить. Ось доказ: «На той момент (у даному контексті – на 1917 р., але це справедливо і для 1918-го, і для 1919-го, і для 1920-го, і для всіх наступних років – аж до 2008 р. – Д.Я.) українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій».[293]

Деякі відповіді на природне запитання «чому так сталося?» можна знайти, зокрема, в дослідженні В. Масненка. Серед основних – недостатній інтелектуальний потенціал руху. Досить пригадати, що на початку ХХ століття існувала лише одна (!) кафедра української історії (у Львівському університеті, та і була вона відкрита лише після 1910 р.) та єдиний центр академічних українських гуманітарних студій – Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) – у тому таки Львові. Відсутність умов для українознавчих студій, наукових шкіл та конкуренції поміж ними мала наслідком те, що на відміну від основних європейських спільнот, які переходили від позитивістських до модерністських концепцій, «українська» міцно застрягла в тенетах попередньої інтелектуальної доби – «хронологічно українська державницька школа виникла як одна з найпізніших в Європі».[294]

Друга системна причина – фактична відсутність конструктивного діалогу українських інтелектуалів з колегами з інших національних спільнот, насамперед російської, польської та єврейської.

Третя обставина, на яку прямо вказує В. Масненко, – «запізнілий» порівняно з іншими європейськими спільнотами процес національної самоідентифікації «українців», теоретичного обґрунтування природності та закономірності свого окремішного – порівняно з іншими національними громадами – національного статусу та політичних наслідків, які з такого обґрунтування випливають. Зокрема, процес самоусвідомлення українською історіографією себе як «цілком самодостатньої, відмінної від інших наукових структур – російської, польської, російської чи німецької історичної наук» розпочався хіба наприкінці 80-х рр. XIX ст.

«Доробком національної української історичної науки стало утворення модерної концепції української історії, – вказує В. Масненко, – провідна роль у становленні якої належить М. Грушевському та його школі».[295]

Як показують сучасні дослідження, ключову практичну роль в українському національно-культурному відродженні відіграли не стільки М. Грушевський та його «школа», які зосередилися на розробці теоретичних проблем, скільки Українська греко-католицька церква та її предстоятель Митрополит Андрей Шептицький. Я. Білас констатує очевидне: східний обряд відмежовував її вірних від польської спільноти, Берестейська Унія (1596) послаблювала російські впливи, активна просвітницька та видавнича діяльність сприяла розвитку та утвердженню національної культурної, релігійної ідентичності народу. «Клерикально-консервативна» державотворча концепція Митрополита Андрея брала за основу самовизначення для українського народу етнографічну ознаку, саме на її підставі у 1918 р. він чітко задекларував позицію соборництва українських земель[296]. Ця концепція, якій судилося згодом відіграти найважливішу роль не тільки в подіях 1917—1920 рр., – вона не втратила своєї актуальності і на початку III тисячоліття, – зіграла разом з тим і парадоксальну роль «у процесі становлення модерної української нації», в якому, за вдалим виразом В. Масненка, «реально співіснували міфологічні та раціоналістичні складники».

На нашу думку, спроба імплементації «етнографічної ознаки» в політичну українську теорію та практику мала кінець кінцем катастрофічні наслідки. Причина – у надзвичайно строкатому національному складі населення т. зв. «етнографічних земель», особливо в містах. Саме заміна «демократичного» принципу державотворення на «національний», саме запровадження останнього в реальну політику, особливо в часи надзвичайно контраверсійного дискурсу Першої світової, стали основним руйнівним «доробком» УЦР!

Ось що відзначає в цьому контексті В. Масненко: «реальний історичний процес включення аграрної складової у сучасне творення української нації був доволі непослідовним і мав дискретний характер. Свою належність до нової національної спільноти (тобто до «українства». – Д.Я.) селянство визначало через можливість захисту своїх соціально-економічних та станових інтересів. Інші аграрні верстви помітного впливу на українське націотворення не справили». При цьому не можна ані на хвилину випустити з поля зору такі обставини, як «суттєву розбіжність у регіональному вимірі – Наддніпрянська та Наддністрянська Україна дають доволі відмінну картину національного розвитку» та «зосередження основних інтелектуальних сил у Галичині, там же маємо найбільший рівень національного усвідомлення». Але ключову роль у процесах «національного українського державотворення» відіграло, як на нашу думку, констатоване В. Масненком «розширення соціальної бази носіїв українського усвідомлення за рахунок багатомільйонних селянських мас Наддніпрянщини», за рахунок якої «українська національна спільнота» досягла лише «певної стадії зрілості», яка наперед визначила «незавершений характер» «державотворчого досвіду».

Підсумовуючи, констатуємо таке: селяни Наддніпрянщини були не стільки зацікавлені в тому, щоби бути українцями, скільки в «чорному» перерозподілі земельного фонду на свою користь. Якщо для реалізації цього проекту треба було визнати себе «українцями», вони готові були на такий крок; якщо треба було визнати себе «більшовиками», то і на це вони були згодні. Їх обходила будь-яка ідеологічна доктрина або будь-які політичні гасла – вони прагнули тільки позаправового, насильницького перерозподілу земельної власності, і поза цим їх нічого не цікавило. Поза цим вони ні над чим не замислювались і не бажали замислюватися.

Власне, саме це і не помітили ані голова Української Центральної Ради, ані інші діячі «національно-визвольного руху». «Урецепції М. Грушевського, – читаємо у В. Масненка, – селянство, з одного боку, було чинником, який детермінував сучасний історичний процес, а з іншого – мало вагомий націотворчий потенціал… В українському випадку, рівнозначно як і у багатьох інших, зокрема німецькому, не вдалося переорієнтувати науковий інтерес із проблем держави і політики на соціальні групи»[297] і, додамо від себе, на гуманітарні проблеми. Оскільки такої переорієнтації не відбулося, то політична складова українського «націотворчого» процесу була запрограмована на вирішення питання, яке за визначенням вирішити неможливо: а саме на творення національної держави, фундамент якої – нація – ще не сформувався.

Жахлива – з огляду на кількість людських жертв – історична спадщина України засвідчила: селянство як клас, як соціальна верства не може бути мобілізаційним ресурсом продуктивного, конструктивного, творчого, позитивного національного, державного творення та розвитку.

Власне, саме це і констатують сучасні науковці. У докторському дослідженні Г. Турченко, процитуємо ще раз, чітко зазначено: «більшість жителів великих міст регіону (так званого Півдня України. – Д.Я.) не підтримали політичну програму Центральної Ради. Соціокультурний розкол між містом і селом зберігся». І далі: «Українська революція була покликана створити державу для народу, який перебував у стадії перетворення на модерну націю»[298]. У перекладі українською мовою це означає: лідери УЦР оголосили про намір створити національну державу народу, якого ще не існувало і який тільки вступив на шлях формування.

Чесні науковці все ж таки пишуть правду. Пишуть попри об’єктивно існуюче «держзамовлення» на створення величного та пишного образу Української Центральної Ради, як єдиного законного репрезентанта одностайної волі українського народу, який, мовляв, упродовж тисячоліть прагнув створити національну державу – а саме це стверджується в Акті проголошення державної незалежності України («враховуючи тисячолітню традицію державотворення…» і далі за текстом). Наприклад, як встановила Т. Бевз, демократія і українська державність зразка 1917 р. – поняття нетотожні. В її кандидатському дослідженні, цитуємо, «…значна увага приділена заходам Центральної Ради по створенню єдиного демократичного уряду. Автор робить висновок, що, концентруючи свої сили на розв’язанні цієї проблеми, діячі Центральної Ради занедбали свої власні державні проблеми»[299]. Приписавши собі (без посилання) тезу більш ніж п’ятнадцятирічної давнини автора даної розвідки[300], Т. Бевз «робить висновок, що початок війни з Радою Народних Комісарів, також участь у мирних переговорах штовхнули керівників Української Народної Республіки до акту, вимушеного обставинами, але не зумовленого власне національно-визвольним рухом, – до проголошення самостійності України», дослідниця формулює свій висновок: після IVУніверсалу Українська Держава стала «незалежною, самостійною і отримала ще одну ознаку державності – суверенітет»[301]. Говорячи звичайною мовою, незалежність, самостійність та суверенність УНР, проголошені через декілька днів після незаконного підписання від її імені зрадницького сепаратного нелегітимного Берестейського миру, були їй самій небажані і непотрібні. Незалежно від попередньої дослідниці до аналогічного висновку дійшла й інша: «відкинути автономно-федеративну політику та перейти на ґрунт самостійності лідерів Центральної Ради змусила участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському».[302]

Якщо уникати евфемізмів, то слід звернути увагу на те, що у цих мирових переговорах з країнами Почвірного союзу брала участь не Україна – юридично її не існувало, а «делегація УЦР», яку сама УЦР ні на які переговори не уповноважувала. Річ у тім, що остання в 1917 р. сесія УЦР відбулася 29 жовтня – 2 листопада і ніяких рішень щодо участі/неучасті у мирних переговорах з Німеччиною, Австро-Угорщиною та їх фронтовими спільниками не ухвалювала. А якби й ухвалила, то з точки зору як міжнародного, так і російського права таке рішення ніякого правового значення для союзників Росії – Великобританії, Франції та Сполучених Штатів – не мало б. Питання укладання миру та оголошення війни, як було відомо з давніх-давен усім, крім провідників «Національно-визвольних змагань українського народу/Української революції», є питанням верховної влади тієї чи іншої країни. А цією владою УЦР ніколи не була і бути не могла хоча б тому, що незалежність держави, вищою владою якої вона себе називала, у незаконний та неправовий спосіб було оголошено вже після того, як її «представники» підписали мирову угоду від імені «незалежної» УНР!

Але на такі дрібниці, як і на інші обставини часу і місця, «лідери єдиного українського національного фронту» уваги не звертали. «Підписавши Берестейський мирний договір, український уряд належним чином не визначився з національними інтересами України на міжнародній арені». Зокрема, «незахищеними виявилися етнічні території України (підкреслено нами. – Д.Я. Тогочасне міжнародне право не знало поняття «етнічна територія», так само як і поняття «етнічна територія України», так само як і поняття «Україна») у Бессарабії, Холмщині та Підляшші, оскільки українська сторона не вдалася до активних дипломатичних кроків, щоб захистити українське населення цих земель. Таким чином, можна констатувати, що непослідовність уряду та його окремих представників продемонструвала відсутність чіткої державницької концепції в політичних діях лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами».[303]

Як добре відомо, партійні програми всіх, за єдиним винятком (йдеться про партію самостійників-соціалістів), українських націонал-соціалістичних партій висували як програмне положення про автономний статус України у складі федеративної Російської держави. Саме це і стояло на заваді вимушено проголошеної самостійності. Цитуємо спеціаліста: «для відродження державності українці, як і інші народи, мали необхідний мінімум передумов. У поясненні того, що історична альтернатива не була реалізована українцями, можна виділити цілий комплекс факторів, проте компаративний аналіз визвольної боротьби свідчить, що за багатьма з них стояли соціалістично – федералістичні погляди національного проводу».[304]

Як на нашу думку, на заваді божевільним «державницьким» ідеям лідерів українських національних соціалістів – про це свідчить, принаймні, якщо не «компаративний аналіз визвольної боротьби», то порівняльний аналіз дисертаційних досліджень, – стояло багато чинників. Наприклад, геополітичні інтереси грандів світової політики, насамперед Великобританії та Франції. Цими інтересами намагалися нехтувати три імперії – Німецька, Австро-Угорська, Турецька та одна союзна з ними монархія – Болгарія. Результат відомий, його оголосили у Версалі 1919 р. Потенціал «самостійної» УНР – чи то збройний, чи то економічний, чи то політичний, чи то будь-який інший – ні в яке порівняння навіть з болгарським не йшов. Чемний український дослідник у зв’язку з цим констатував: «політична думка мислителів Антанти та сфера практичної політики цих країн не була прихильною до українців. Політична думка й реальна політика цих держав завжди залишалися детермінованими певними державними інтересами, які, як показала історія, були не завжди виправданими і, окрім всього, зовсім не відповідали ані вимогам часу, ані інтересам українського народу».[305]

Кому і що показала історія – то питання риторичне. А от практичне політичне питання полягає в наступному: чому союзники Росії по воєнній коаліції повинні були брати до уваги (ба більше – дбати) про «національні» інтереси купки добродіїв, які взяли на себе сміливість висловлювати інтереси так званих «трудових українських класів», тобто лише частини населення 9 з 58 російських губерній? А заразом взялися організовувати своїх прихильників на боротьбу проти національної та світової буржуазії, у тому числі і британсько-французької, яка визначала долі тогочасного світу? А крім цієї руйнівної для долі коаліції пропаганди та діяльності вчинили акт прямої державної зради, підписавши сепаратну мирову угоду, яка дозволила антантівським антагоністам мало якщо не поставити країни Згоди на коліна, то як мінімум затягнути безнадійно програну війну принаймні на 10 місяців.

Усі вищезазначені обставини, як стало зрозуміло всього за 90 років, надзвичайно сприяли втіленню в життя вікопомної «української національної ідеї» та обпертій на неї практиці «українського державотворення». Цій практиці, як щойно з’ясувалося, надзвичайно сприяли вибори до місцевих органів влади, які проводилися у «тюрмі народів» попри ситуацію на фронтах Світової війни: доктору юридичних наук В. Єрмолаєву вдалося-таки «обґрунтувати тезу про те, що широкі виборчі кампанії, які проводилися тричі в умовах війни, були також суттєвими елементами державотворення».[306]