Розділ I Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

Відповіді на ці та інші не менш важливі запитання намагалися дати (або уникнути) автори всіх трьох тисяч наукових, науково-популярних розвідок та трьох з половиною сотень докторських та кандидатських дисертацій, про які ми вже згадували.

Не претендуючи на вичерпну, а тим більше на остаточну відповідь, ми вважаємо за можливе в межах даного дослідження сформулювати гіпотезу, згідно з якою всі варіанти віповідей на сформульовані вище шість запитань можна звести до трьох основних груп або «шкіл».

Перша – більшовицько-радянська. В її основі – одномірний модуль, який можна назвати «маніхейсько-есхатологічним». Він зводиться до того, що в світі діють сили однозначно та послідовно гуманістичні, моральні, етичні та прогресивні сили «добра» і «світла», які вступили в останню переможну битву з людоїдськими силами «зла та темряви» – послідовно і принципово антигуманними, неморальними та неетичними й такими, що штовхають як усе людство, так і окрему людину в безодню духовної та фізичної смерті. Перші були представлені виключно деякими більшовиками, але не всіма, оскільки більша частина їх впадала в різні часи у різноманітні «єресі» і тому заслужено та послідовно знищувалася принциповими прихильниками єдино правильної «генеральної лінії». Другі були представлені всіма іншими людьми, обставинами, соціальними, політичними, конфесійними та іншими групами. При цьому сама радянсько-більшовицька школа за 80 років так і не спромоглася скласти вичерпний та остаточний перелік як представників світу «добра», так і світу «зла». Їх перелік та персональний склад перманентно змінювався – у залежності від поточної внутрішньо– та зовнішньополітичної кон’юнктури.

Якби можна було застосувати до здобутків цієї «школи» такий собі «антропологічний» критерій, згідно з яким остаточною метою якщо не всесвітньої історії, то, принаймні, «гуманістичної» та гуманної політики (якщо така взагалі можлива, але припустимо) є або повинна бути людина – без огляду на її стать, вік, походження, мову, віросповідання, рівень статків абощо, то в цьому сенсі радянсько-більшовицька школа була цілком послідовна і логічна. Її засновники та їх епігони стверджували, що повноцінний розвиток людини можливий лише за умов ліквідації у планетарному масштабі природних прав людей, у першу чергу – права на приватну власність. Ця «школа» переконувала і себе, і всіх інших в історичній необхідності, політичній доцільності та високій моральності фізичного знищення всіх, хто претендує на наявність та розвиток окремої від загальної ідентифікації на особистому або груповому рівні. Унаслідок імплементації цієї ідеї в політичну практику за період перебування її прихильників при владі, тобто від 1917-го до 1991 р., було знищено до 100 млн людей, які проживали тільки на теренах колишнього СРСР (у кордонах 1939 р.). Загальна кількість жертв цього політичного дискурсу в світі, насамперед на європейському континенті в XX ст., підрахунку не піддається.

Другу школу, як нам видається, уособлює умовна «діаспорно-соціалістична» традиція. Її представники обґрунтовували тезу про те, що необхідною передумовою цілісного розвитку людини є її усвідомлена приналежність до окремої, відмінної від інших, мовної групи, сповідування індивідуумом такої собі «національної ідеї», містичної дефініції, яку нікому не дано осягнути розумом і зрозуміти (та врешті-решт і непотрібно) і в яку необхідно було тільки вірити.

Якби ідеї прихильників цієї теорії та політичної практики можна було описати за допомогою більш розвинутих еклезіальних або богословських термінів, то, на відміну від першого випадку, будь-хто постав би перед нездоланними труднощами. З одного боку, представники цієї точки зору не є єретиками, тобто відгалуженням від якоїсь «ортодоксальної» теорії. Вони є носіями якщо не самодостатнього, то принаймні такого «гнозісу», який на цю самодостатність виразно претендує. З іншого боку, він, цей гнозіс, не лежить ані в руслі юдейської, ані християнської, ані ісламської інтелектуальної традиції. Наприклад, для того, щоби бути євреєм, мало бути лише народженим єврейською матір’ю, треба насамперед сповідувати Закон, даний Мойсею Богом, найголовнішою заповіддю якого є заповідь ніколи не чинити супроти іншої людини того, чого б ти сам не хотів, щоб чинили проти тебе. Для того щоби бути християнином, потрібно жити за Новим Завітом, який приніс у світ Божий Син Ісус Христос, який заповідав своїм прихильникам найголовнішу (крім, очевидно, ідеї Єдиного Бога) заповідь – любити ближнього свого як самого себе. Для того щоб належати до мусульманської спільноти, потрібно як мінімум визнавати існування Єдиного Бога, Аллаха, який передав своє вчення через посередництво Пророка свого – Моххамада.

І саме тут виникає питання: що треба визнавати або яким треба бути, щоби бути українцем? Саме тут і знаходиться, як нам видається, основна та іманентно суперечлива проблема, яку «діаспорно-соціалістична» школа та її сучасні адепти в Україні так і не спромоглася розв’язати. Попросту вона так і не змогла дати вичерпний перелік ознак, за якими «українець» відрізнявся від «неукраїнця», і відповідно пояснити, навіщо в цьому випадку потрібен такий інститут, як «національна українська держава»?

Фундатори та ідеологи від кінця XIX ст., тобто часу, коли ця одномірна «лінейна» схема була сформульована, дотримувалися одномірної логіки, яку можна звести до наступного смислового рядка: особистість може розвиватися виключно у випадку, коли вона усвідомлює національну приналежність; в інонаціональній державі ця особистість гнобиться національною більшістю (якщо така є, якщо немає – економічною, соціальною або релігійною, або будь-якою комбінацією цих складових елементів). Звідси випливає «логічний» висновок: для ліквідації гноблення насамперед потрібна держава національна, яка створить умови для цього розвитку. Влада в цій національній державі повинна належати виключно «трудовим елементам», а всі інші «елементи» треба (як мінімум – на деякий час) обмежити в правах, насамперед у виборчому, оскільки вони або національно або соціально ворожі гнобленій ними меншині. Усі інші варіанти вирішення проблем національних меншин наперед відкидаються як неприйнятні.

Нарешті, третя «школа», яка є принципово відмінною від двох попередніх інтелектуальною та духовною традицією, для відповіді на поставлені вище шість засадничих питань виробила таку схему. Людина та її природні, Богом дані права є основою історичного процесу та історичного прогресу, поза людиною ані перше, ані друге неможливе і недосяжне за визначенням. Держава є лише інструментом, який повинен забезпечити кожній людині право на ідентифікацію та можливість цю ідентифікацію розвивати без зазіхання на аналогічне право та можливість усіх інших. Іншими словами, представники цієї школи жорстко зв’язували можливість та необхідність національного відродження (у даному випадку українців) із необхідністю першочергового забезпечення прав людини, творенням на підставі цього принципу демократичної української держави, сенсом існування якої повинен був би бути захист та забезпечення розвитку економічних, соціальних, культурних, політичних, мовних, гендерних, конфесійних та всіх інших та інших невід’ємних прав усіх своїх громадян.

Українські суспільствознавці впродовж останніх двадцяти років забезпечили можливості для якісного прориву як в усвідомленні сучасниками гігантського інтелектуального, духовного спадку, накопиченого попередніми генераціями, так і можливості для імплементації невмирущої частини цього спадку в поточну реальність. Насамперед йдеться про те, що вітчизняні фахівці спромоглися відшукати в архівах величезну кількість артефактів, обробити їх згідно з існуючими світовими стандартами та зробити ці артефакти доступними для дослідження науковою спільнотою. У процесі цієї без перебільшення титанічної роботи в країні, як на нашу думку, склалися самодостатні і достойні наукові школи, насамперед на базі профільних відділів та кафедр Інституту історії НАН України, Київського, Львівського, Запорізького, Чернівецького та інших університетів. Особливо плідними є результати археографічних досліджень, а також аналітичні розвідки, присвячені особливостям соціально-економічного та партійно-політичного розвитку руського народу після розділів Речі Посполитої та окупації руських земель Австро-Угорською та Російською імперіями.

Але ця позитивна інтенція вже з початку 90-х років минулого століття вступила у принципово нерозв’язуваний, іманентний конфлікт з потребами ідеологічного забезпечення політичного процесу. В умовах світоглядного вакууму, який виник в УРСР внаслідок історичної поразки більшовицької доктрини та краху СРСР, внаслідок очевидної для суспільства інтелектуальної неспроможності та духовної убогості її розробників та пропагандистів, на перший план суспільної свідомості тогочасне «державне замовлення» вивело доктрини так званої «націонал-демократії», яка об’єктивно покликана була «легітимізувати» в очах громадськості за допомогою «історичних аргументів» закономірність виникнення та правочинність існування нового політичного режиму.

Загальне ідеологічне «замовлення», об’єктивно висунуте керівництвом новоповсталої держави на підтримку тези про політико-правову доцільність проголошення незалежності України, насамперед вивело на авансцену суспільного життя людей, котрі підпали під прес тоталітарного режиму в 60—70-ті рр. минулого століття. Саме їх опінії та оцінки української історії взагалі, обперті на оцінки діаспорної «націонал-соціалістичної» думки, а особливо на оцінки принципово важливої та принципово незнайомої для населення УРСР доби 1917—1920 рр., домінували в суспільній свідомості та політичній риториці 1990-х років. Наприкінці того десятиліття академічна наука, вийшовши з-під цензурного преса КПРС та радянської держави, ознайомившись із матеріалами та результатами, накопиченими українськими дослідниками діаспори, спираючись на переховуваний упродовж сімдесяти років архівний матеріал, висунувши на перший план генерацію 30—40-річних дослідників, спромоглася перевести дискусію навколо означених проблем з ідеологічної в наукову площину.

Попри очевидні та безумовні досягнення та звершення науковців, на окремі висновки їх розвідок не могли не вплинути як загальний ідеологічний клімат у країні, так і тимчасовий дефіцит нового емпіричного матеріалу, який унеможливлював народження якісно нового рівня дискусій і, отже, осмислення українського світоглядного та політичного дискурсу 1917—1920 рр. Цього не змогли уникнути навіть провідні науковці.

Наведемо декілька прикладів. Один з основних висновків більш ніж фундаментального докторського дослідження В. Капелюшного констатує неможливу для сучасного рівня світової історичної науки річ: станом на 2004 р. в Україні були «відсутні дослідження, в яких би історіографія українського державотворення в 1917—1921 рр. висвітлювалась та узагальнювалась не фрагментарно, а комплексно». Зауважимо: йдеться не про тотожність або нетотожність оцінок, сформульованих на підставі емпіричних досліджень, а про відсутність таких досліджень узагалі! Далі – більше. Узагальнивши, здавалося б, непідйомний обсяг емпіричного матеріалу, В. Капелюшний один з розділів свого дослідження назвав так: «Історики про органічну єдність національної і державницької ідеї в добу визвольних змагань»[288]. На перший погляд – нічого особливого. Можливо (більше того – воно так і було), історики різних поколінь, світоглядних напрямків та політичних уподобань таки доводили тотожність «національної та державницької ідей». Питання не в цьому, а в тому, що жоден з них так і не спромігся дати формально завершене та несуперечливе визначення дефініцій «національна ідея» та «державницька ідея» у світоглядних поняттях україномовного політикуму 1917—1920 рр. А визначивши це, доводити або спростовувати їх «тотожність»/«нетотожність». Не спромоглися дослідники сформулювати визначення й інших категорій, які вони запровадили в науковий обіг, суспільну свідомість та політичну практику незалежної України. Остання думка належить не автору даного дослідження, а тому таки В. Капелюшному. Цитуємо: «З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються доби національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914—1923 рр. вживати термін «Українські національно-визвольні змагання», а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917—1921 років застосовувати термін “Українськареволюція”». Наголосимо: пропозицію внесено 2004 р.! Адекватної наукової дискусії навколо цієї більш ніж нагальної пропозиції, наскільки нам відомо, станом на кінець 2007 р. не відбулося. Отже, станом на кінець 2007 р. нез’ясованим залишається питання: а що саме вивчали і вивчають принаймні три-чотири покоління суспільствознавців, коли йдеться про події 1917—1920 рр.?

Очевидною для будь-якого науковця в будь-якій царині знань є зв’язка: «є об’єкт дослідження – є процес дослідження; немає об’єкта дослідження – немає процесу дослідження». Саме тому таку, наприклад, тезу більш ніж добросовісного та прискіпливого дослідника, як В. Капелюшний, а саме: «Процес національного державотворення в добу визвольних змагань був безперервним… Дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною, – безперспективна, адже і гетьманська Українська Держава, і УНР (в обох її формах) були легітимними і відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували» – можна переформулювати і в такий спосіб: «процес національного державотворення в добу визвольних змагань НЕ був безперервним… Дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною, – Є ЄДИНО ДОЦІЛЬНОЮ, адже і гетьманська українська Держава, і УНР (у ТРЬОХ її формах) НЕ були легітимними і НЕ відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували». Або: формулюванню «національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. як реалізація української державницької ідеї: інтерпретації вітчизняних та зарубіжних дослідників»[289], яке, безперечно, відповідає високим вимогам вітчизняного ВАКу, легко протиставити науково обґрунтоване, не менш відповідне цим вимогам твердження: «так звані національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. ніколи не мали на меті реалізовувати так звану «українську державницьку ідею», оскільки ані таких змагань, ані такої ідеї в природі не існувало, оскільки станом на 1917 р. не існувало, наприклад, українського народу як такого; отже, не могло існувати a priori ані його змагань, ані його державницької ідеї». Підкреслимо: у даному конкретному випадку НІЯКИХ аргументів на користь чи то першого, чи то другого формулювання не наводиться.

Ні 1917 р., ні тим більше після року 1991-го, як у тогочасних політичних діячів та обслуговуючого їх пропагандистського персоналу, так і в сучасних їх послідовників, ніяких мотивів встановлювати правду або їй слугувати як не було, так і немає. Для перших йшлося та йдеться виключно про необхідність ідеологічного обґрунтування законності своєї влади за допомогою в тому числі й історичних «аргументів»; для других – закріпитися біля нижчих сходинок цієї влади з метою отримання відповідних преференцій та привілеїв. Ця мета і для тих, і для інших виправдовувала та виправдовує будь-які засоби, у тому числі масові зґвалтування народу, історичних фактів, здорового глузду. Просто кажучи, якщо факти не відповідають політичній потребі, тим гірше для фактів.

От і рясніють фундаментальні наукові праці, які вийшли з-під пера серйозних учених з поважною репутацією, такими твердженнями: «Життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було об’єктивно неможливим», «навіть на теоретичному рівні схеми запровадження федеративного устрою не було», але найголовніше – «перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного або навіть кількох потенційних суб’єктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об’єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”»[290]. Не маючи можливості і не ставлячи за мету в межах даного дослідження аналізувати дане твердження (наприклад, «тюрма народів», вжите стосовно демократичного режиму романовської конституційної монархії, в якій українці були впливовою частиною тогочасного «нобілітету»), зауважимо лише, що одне це речення відкидає за межі будь-якої конструктивної дискусії спадщину М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, М. Василенка, О. Ейхельмана, Д. Чижевського, А. Марголіна та десятків інших україномовних інтелектуалів тієї доби.

Дозволимо собі повернутися до деяких уже наведених прикладів. У ґрунтовному дослідженні читаємо такі рядки: «з альтернативою, яка постала після лютого 1917 р., – «самостійна незалежна держава» або «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки», – провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж усього 1917 року…».[291]

Усе тут неправда. Перша неправда полягає в тому, що дихотомія «самостійна незалежна держава» – «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки» для керівництва УЦР, наприклад, усіх теоретично можливих та практично реалізованих варіантів не вичерпувала. Досить сказати, що розв’язати проблему в правовій площині можна було, наприклад, залишаючись у складі федеративної демократичної Російської держави, легітимізувавши на Установчих зборах давно назрілий і ніким не заперечуваний обсяг демократичних прав та вольностей. Або повернутися до правового простору Речі Посполитої, держави, розп’ятої Габсбургами, Гогенцоллернами та Романовими наприкінці XVIII ст. Або увійти в будь-якому статусі до складу держави, яку конструювали більшовики. Або утворити федерацію з існуючим de facto державним утворенням Південно-Східний Союз, яке утворили козаки Дону та Кубані. Про те, що такі варіанти мали право на життя, засвідчила політична практика 1917—1920 рр. Інша річ, що внаслідок конкретної діяльності конкретних політичних персонажів реалізувався найгірший з усіх можливих для мешканців Південно-Західних губерній Росії та Східної Галичини варіант.

Друга неправда полягає в тому, що ніякого чітко оформленого «проводу», визнаного всіма русинами/українцями як підросійських, так і підавстрійських земель, ніколи не існувало. Так, були різні політичні групи, які оголошували себе репрезентантами волі «всієї української людности», але насправді ніякої волі цієї людности вони ніколи в легальний спосіб не висловлювали. Претензії – так, були, законного права аж до 1 грудня 1991 р. – ні.