Розділ I Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

З-поміж інших українських політичних партій есери зразка 1917 р. в організаційному плані являли собою структуру надзвичайно строкату. Формально найчисленніша з усіх політичних сил, що діяли на території південно-західних губерній, вона нараховувала чи то 75, чи то 350 тис. осіб[152] у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Чернігівській губерніях, Західному, Південно-Західному, Румунському, Північному, Кавказькому фронтах, а також у Петрограді, Москві, Гельсингфорсі, Курську, Воронежі, Новоросійську, Севастополі, Мелітополі.[153]

Реальна картина, однак, була не такою привабливою. Джерела в самій партії свідчать, що, наприклад, у Херсонській губернії українські есерівські осередки існували хіба в Ананієвському, Єлисаветградському та Херсонському повітах; на Харківщині парторганізації були практично відсутні; у Київській губернії партійне життя животіло лише в 6 із 12 повітів[154]. У Херсонській губернії на обласній партконференції 24—29 вересня були представлені три повіти із шести, з міст – Одеса та Херсон[155]. На Харківській обласній партконференції були представлені 36 з 51 осередку[156]. Катеринославську організацію було ухвалено утворити лише на початку жовтня, в той час коли ЦК партії вважав її існування незаперечним фактом[157]. На «загальноукраїнському», так би сказати, рівні партія де-факто розкололася на дві частини – «інтернаціоналістів», які утворили своє власне Лівобережне бюро ЦК, та «конфедералістів».

Інший бік цієї картини – відсутність у партії ясного поняття щодо фундаментальних проблем українського світу. Власне, стрижневе питання есерівських програм – земельне – залишилося «недостатньо чітко визначеним»; «що ж до національного питання, особливо перспектив українського державного будівництва, то вони визначалися по-різному». У липні 1917 р. II з’їзд партії висловився на підтримку «диктатури трудової демократії». Партійні теоретики встановили, що «найраціональнішою» для майбутньої самостійної України є «республікансько-демократична форма правління без президента. Законодавчу владу мала представляти однопалатна Рада народних представників (український Сейм), а виконавчу – Рада Міністрів, обрана українським Сеймом і відповідальна перед усім народом; передбачалося пряме народне законодавство». Із цим інтелектуальним наробком партія, яка ініціювала ухвалення 65% усіх постанов та резолюцій УЦР, поринула у вир революційного державотворення.[158]

Таким чином, картина партійного життя на території сучасної України виглядає менш ніж привабливою. Адекватно, як нам видається, оцінила ситуацію О. Кульчицька. Основні висновки її дослідження є такими: – «на межі XIX—XX ст. на Півдні України склалась розгалужена мережа осередків політичних партій», які «діяли нелегально»… Спостерігався перехід представників однієї партії до іншої внаслідок відсутності чітких політичних переконань, нерозуміння політичних програм і незадоволення практичною діяльністю того політичного утворення, до якого вони в даний момент належали»;

– партії спочатку виникали в містах, а лише згодом переносили свою діяльність на село;

– найбільш впливовими на селі були есери та кадети;

– «більш впливовими і сильними виявились місцеві відділи загальноросійських політичних партій, порівняно з українськими та єврейськими»;

– «до особливостей існування місцевих відділів загальноросійських політичних партій треба віднести високу концентрацію євреїв, особливо серед анархістів та есерів, а також слабкість зв’язку політичних утворень… з електоральними групами, які, як правило, у більшості були інфантильними та політично інертними».[159]

У даному випадку дослідниця констатувала status quo на території Херсонської губернії, але матеріали цього та інших досліджень українських науковців дозволяють стверджувати – ці висновки коректно екстраполювати на всі 9 «українських» губерній.

Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків)

Нарешті, на крайньому правому фланзі умовної лінійки, уздовж якої розташовані політичні партії, що діяли на більшості території сучасної України, знаходилися більшовики, які до серпня 1917 р. діяли в межах «об’єднаної» РСДРП, а пізніше утворили власну партійну організацію з доважком у вигляді літери «(б)». Вони були єдиною послідовно позасистемною політичною силою, яка відкрито декларувала як засадничу мету захоплення влади в країні збройним шляхом та тотальну зміну існуючого політичного ладу й економічного устрою за допомогою будь-яких насильницьких засобів. Пригадаємо: Російська соціал-демократична партія (більшовиків) остаточно виокремилася як радикально інтернаціонал-соціалістичне крило імперської соціал-демократії в серпні 1917 р. на т. зв. VI з’їзді (фактично – на I).

За відомими нам даними, на початку 1917 р. чисельність формально єдиної РСДРП знаходилася в межах 20—25 тис. осіб. Станом на жовтень чисельність лише більшовицької партії зросла більш ніж у 10 разів, досягнувши 350—400 тис. осіб[160]. 40—60 тис. (тобто 1/8 частина) з них перебували в лавах 89 парторганізацій, що діяли в межах Південно-Західного краю, у т. ч. в 42 районних та підрайонних, 42 міських, 3 губернських (окружних) та 2 обласних[161]. При цьому 67 парторганізацій, які нараховували принаймні 53 тис. осіб, діяли на території чотирьох найбільш економічно розвинутих губерній Південно-Західного краю.

Головний напрямок організаційної роботи партії – створення, розвиток та встановлення політичного контролю над принципово нового типу громадськими організаціями – Радами робітничих та солдатських депутатів, діючими паралельно із законними органами державної влади та управління. Станом на жовтень 1917 р. більшовики впевнено контролювали принаймні 21 Раду в найбільших індустріальних центрах Краю.

Серйозну увагу більшовики приділяли і професійним об’єднанням найманих робітників. Уже в березні 1917 р. вони контролювали діяльність Центрального бюро професійних спілок (ЦБПС) Києва, створили партійні фракції при 11 профспілках, у т. ч. металістів, друкарів, харчовиків, кравців, офіціантів тощо, суттєво впливали на діяльність ще 14 тред-юніонів із 40 тис. зареєстрованих членів[162]. Більшовистські фракції існували також при 6 профспілках Одеси, 4 – Юзівки, 2 – Миколаєва, 2 – Луганська, 11 – Харкова (тут вони домінували і в ЦБПС). Катеринославські більшовики вели за собою профспілку металістів, створили фракції ще принаймні в 6 великих профспілках[163]. Станом на жовтень РСДРП(б) домінувала в двох найбільш чисельних профспілках – металістів та гірників із 210 тис. членів, створила партійні фракції не менш як при 47 профспілках дев’яти промислових центрів. Принципово важливо при цьому, що профоб’єднання металістів, кількість яких сягала хіба що 6% серед загального числа профспілкових організацій Краю, об’єднували 50% усіх членів профспілок у Катеринославській, Київській, Харківській, Херсонській губерніях та деяких округах Області Війська Донського. Натомість абсолютна більшість профоб’єднань, створених за фірмовою, кастовою, цеховою, змішаною ознаками, надавали підтримку політичним опонентам російських більшовиків.

Третій важливий напрямок організаційної діяльності РСДРП(б) – робота із фабрично-заводськими комітетами. Тут їх успіхи виявилися просто приголомшливими. Станом на жовтень 1917 р. вони об’єднали в масштабах Імперії/Республіки фабзавкоми 2151 підприємства (2/3 з них вважалися великими закладами – на них працювало більше 200 осіб на кожному) у 75 губернських, міських, районних, повітових, а також у 8 галузевих і 11 виробничих об’єднаннях, які діяли в 65 промислових центрах країни. У межах Південно-Західного краю вони домінували в центрах фабричних та рудникових комітетів Горлівсько-Щербинівського, Кадіївського та Макіївського районів, Єлисаветграда, Ізюма, Катеринослава, Києва, Констянтинівки, Луганська, Миколаєва, Одеси, Сум, Харкова, Херсона, Юзівки, де на 144 великих та середніх підприємствах (з кількістю робітників та службовців більше 1000) працювало понад 175 тис. осіб.

Четвертий принципово важливий напрямок діяльності ленінської партії – створення незаконних збройних формувань, т. зв. Червоної гвардії (ЧГ). Конспірація тут була такою, що і через 25, і через 50, і через 75 років після переможного для більшовиків петроградського путчу навіть радянські дослідники так і не змогли дійти остаточної згоди ані з питання про чисельність ЧГ, ані з питання про дислокацію її загонів, дані коливаються від 10 тис. до 30 тис. в межах усіх «українських» губерній[164]. Узагальнення ж тільки відомих даних дозволяє зробити висновок про те, що майже третина учасників незаконних збройних формувань країни – 16—18 тис. з 60 тис. в цілому по Імперії/Республіці – дислокувалися в 40 населених пунктах лише чотирьох вищезазначених губерній та Області Війська Донського. Їм протистояли військові частини, лояльні до діючого уряду та Центральної Ради. У розпорядженні останньої нараховувалося приблизно 300 тис. багнетів та шабель «українізованих» регулярних армійських частин[165], а також 60 тис. іррегулярних військ, т. зв. «Вільного козацтва».[166]

П’ятий стратегічний напрямок організаційної діяльності РСДРП(б) – незаконне створення партосередків у лавах Діючої армії. Станом на жовтень 1917 р. у двох арміях Південно-Західного фронту, який пролягав територією України, нараховувалося принаймні 128 організацій РСДРП(б) з майже 10 тис. членів; 75 парторганізацій та 11 тис. їх учасників (станом на листопад) виявлено в арміях Румунського фронту. Партосередки було створено і серед військовослужбовців 9 міських гарнізонів.[167]

Попри гучні політичні заяви на підтримку «права націй на самовизначення» аж до «утворення власної національної державності», на практиці більшовики реалізовували та реалізували крайню тоталітарну, терористичну за своєю суттю модель державного устрою, в якій державна оболонка лише відігравала роль ширми, покликаної відволікти увагу населення, так і зовнішнього світу від людожерської суті режиму, який прагнув лише світового панування.

Гасло «право націй на самовизначення» було для більшовиків інструментом встановлення тоталітарного режиму: воно не визначало політичної форми, за допомогою якої це право може бути реалізовано – наприклад, за допомогою відмови від демократичних норм і процедур, що, власне, і сталося після 1920 р. під час т. зв. «українізації». У січні 1919 р. до більшовиків приєдналася Директорія УНР: її офіційний представник С. Мазуренко погодився «на запровадження радянської форми правління, за умови, що її органи обиратимуться на пропорційній основі від усього трудового населення».[168]

Неважко зрозуміти: гасло «право націй на самовизначення» стало інструментом встановлення тоталітарного режиму, зокрема, тому, що воно не визначало і не могло визначити законної та легітимної форми та процедури, за допомогою якої таке «право» могло б бути реалізовано.