Розділ I Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

Партія соціалістів-революціонерів та соціал-демократична (об’єднана) партія

Приблизно в центрі запропонованої нами вище умовної горизонтальної «лінійки» політичних партій за їх ставленням до питання державної розбудови післяромановської Росії стоять, на наш погляд, партія соціалістів-революціонерів (ПСР), а правіше від неї – партія соціал-демократична об’єднана – РСДРП (об).

Ще за часів покійного СРСР дослідники встановили: станом на 1 серпня 1917 р. формально існувало 436 есерівських парторганізацій в 63 губерніях та областях Росії, у т. ч. 312 комітетів та 124 групи; загальну чисельність партії обраховували від 400 тис. до 1 млн[99]. При цьому лише в 4 з 9 південно-західних губерній та тих частинах Області Війська Донського, які складали частину Донецького басейну, станом на літо 1917 р. було 37 654 спискових членів есерівської партії, 20,5 тис. з яких припадало на частку Катеринославської губернії[100]. Після придушення виступу генерала Корнілова відцентрові тенденції в партії почали набирати обертів: організаційно виокремилося ліве крило, яке утворило окрему структуру. В останні дні серпня розкололася Київська міська організація[101], на початку вересня на платформу «лівих» перейшла майже в повному складі Харківська губернська організація.[102]

З правого крила ПСР виокремилася Трудова народно-соціалістична партія (ТНСП). Найбільш активними енеси були в Харківській та Катеринославській губерніях, а також у Миколаєві. Кількісний склад партії в другій половині 1917 р. можна оцінити в декілька сотень осіб[103]. У цей період партія переживала важкі часи. Досить сказати, що на партійному з’їзді 26—29 вересня не вдалося навіть обрати Центральний комітет – на форум прибули представники лише 40 із 150 офіційно зареєстрованих осередків. Вибори довелося відкласти до наступного з’їзду.[104]

Офіційна партійна лінія ТНСП декларувала необхідність спрямувати всі зусилля на перемогу над «зовнішнім ворогом», ведення енергійної боротьби із «посяганнями та анархічним розтринькуванням влади класовими та іншими організаціями», встановлення «загальнонародної» влади, збереження державної єдності Імперії/Республіки, підпорядкування «класових» інтересів «загальнонародним», «самообмеження та жертв усіх прошарків населення країни»[105]. Очевидно, що така платформа не давала можливості партії народних соціалістів перетворитися на скільки-небудь значущу політичну силу в країні або стати вагомим чинником якоїсь широкої політичної коаліції. Практично вона могла блокуватись хіба що із правими соціал-демократами (так званими «оборонцями») та групою «Єдність» із Г. Плехановим на чолі.

Російська соціал-демократична партія (об’єднана), партія «ортодоксального марксизму, яка замість швидкого політичного успіху обрала вірність теорії», вступила в 1917 р. розколотою. Розкол пройшов по лінії «оборона вітчизни та «національна» згода з буржуазією чи боротьба за негайний демократичний мир в інтернаціональному союзі соціал-демократів усіх воюючих країн». Першу представляли Г. Плеханов, О. Потрєсов, другу – Ю. Мартов, Ф. Дан, І. Церетелі. Попри цей принциповий поділ, партія засадничо обстоювала принцип диктатури пролетаріату – перейти на платформу демократичного соціалізму вона спромоглася лише восени 1922 р.

Незважаючи на домінування в керівництві партії представників «національних меншин», – підкреслює сучасна дослідниця, – провід РСДРП захищав перш за все національні інтереси Росії (тобто дотримувався правової позиції в питанні про майбутній державний устрій держави. – Д.Я.). «В умовах Української національно-демократичної революції це мало для партії негативні наслідки – часто до неї ставилися вороже саме через національне питання». Якщо в даному випадку спробувати уникнути евфемізмів, а сказати прямо, то наростанню антисемітських настроїв серед українців сприяв той факт, що лідери партії були євреями за походженням.

Водночас «міцних контактів з українськими спорідненими партіями – УСДРП та УПСР – у меншовиків не склалося через неприйняття ними національної програми цих партій», а співробітництво РСДРП з Центральною Радою, що розпочалося лише в липні 1917 р., «було ускладнено взаємними підозрами». Чи не основна причина того – у царині державотворення російські есдеки федерацію України «розуміли як засіб до поновлення державної єдності Росії».[106]

Що стосується чисельності парторганізацій соціал-демократів (об’єднаних), то ситуація виглядає заплутаною та суперечливою. З «легкої» руки одного з діячів більшовицької партії – Ю. Ларіна – до наукового обігу потрапила цифра 189 тис. членів РСДРП (об) в цілому по країні, у т. ч. 40 тис. в Новоросії та Донецькому басейні[107]. Пізніші радянські дослідники трохи скорегували ці дані – 193 тис. членів у 146 місцевих організаціях (станом на другу половину вересня 1917 р.), у т. ч. – 18 тис. в 32 організаціях БУНДу (Загального єврейського союзу Польщі, Литви та України)[108]. В інших дослідженнях можна натрапити на цифру 140 тис. партійців лише в меншовистських організаціях країни станом на осінь 1917 р.[109] На території південно-західних губерній, натомість, дослідники нараховували близько 50 тис. меншовиків[110]. Були серед радянських істориків і такі, які вважали, що напередодні жовтневого перевороту БУНД в організаційному плані являв собою вузьку секту[111], а РСДРП (об) як масова партія припинила своє існування[112]. Такий висновок суперечить даним, які містяться в роботах інших дослідників: простий підсумок наведених ними поодиноких відомостей показує – у серпні 1917 р. лише в 34 парторганізаціях Катеринославської, Київської, Харківської, Херсонської губерній та Області Війська Донського нараховувалося 33,5—34 тис. членів РСДРП (об); у жовтні 1917 р. тут діяло принаймні 36 парторганізацій із 17—20 тис. зареєстрованих членів[113]. Але і до цих даних треба підходити обережно. Наприклад, аналіз матеріалів вересневої (1917 р.) конференції Катеринославської губернської організації соціал-демократів (об’єднаних) дозволяє зробити висновок про існування тут 13 парторганізацій, загальна чисельність яких коливалася від 3,2 до 6,5 тис. осіб, що, у свою чергу, свідчить про скорочення партійних лав не менш ніж у 2,5—5 разів менш ніж за 1 місяць[114]. У Харківській міській організації у вересні 1917 р. нараховувалося близько 2400 членів (у т. ч. 600 членів БУНДу), або на 700 менше, ніж попереднього місяця[115]. Натомість на кінець вересня, за нашими підрахунками, чисельність губернської парторганізації скоротилася до 3600 осіб[116]. Херсонська губернська парторганізація на початок вересня нараховувала: близько 3 тис. в Одесі, 1,5 тис. в Єлисаветграді.[117]

Загалом номінальна чисельність організацій РСДРП (об), які діяли на території лише чотирьох губерній, оцінювалася радянськими дослідниками в 17,7—20,1 тис. осіб, у т. ч. в Катеринославській – 3250—6500, Київській – 5544, Харківській – 4300, Херсонській – 4600.

Сучасні дослідники істотно скорегували дані попередників. Як показала Г. Лебедєва, «навесні 1917р. у лавах ПСР перебувало 35 тис. осіб, РСДРП (об) – 15—16 тис. членів, у тому числі більшовиків – 14 тис. При цьому власне в лавах власне українських есерів – 10 тис, українських соціал-демократів – 7 тис. Напередодні більшовицького перевороту в Петрограді чисельність російських партій значно збільшилася: ПСР – до 70 тис, соціал-демократів – до 40 тис»[118]. Обидві останні, чисельно значно переважаючи своїх «українських» однодумців, з обуренням сприймали прагнення УЦР до «національно-територіальної автономії», оскільки були послідовними прихильниками вирішення проблеми майбутнього устрою демократичної Російської республіки виключно легітимними та уповноваженими всім народом Загальноросійськими Установчими зборами. Цілком логічно, що «і ПСР, і РСДРП при цьому закликали своїх прихильників —робітників та селян – «до рішучої боротьби проти «самочинного» здійснення автономії і докоряли українським соціалістам, що вони діють разом із своєю (до слова, неіснуючою. – Д.Я.) буржуазією, а не російськими соціалістами, розколюючи єдиний табір революційної демократії». Непримиренну до «автономістських» нахилів УЦР позицію російські соціалісти займали фактично впродовж усієї першої половини 1917 р. і пом’якшили її лише після того, як Тимчасовий уряд визнав Генсекретаріат своїм територіальним представництвом і розширився «за рахунок» представників т. зв. «національних меншин», які пішли на співробітництво з УЦР та її інституціями. Тим не менше, стосунки поміж російськими есерами та соціал-демократами, з одного боку, та їх українськими «однодумцями» як у Києві, так і по всіх «українських» губерніях з іншого, «попри всі спроби налагодити політичну співпрацю, залишалися, м’яко кажучи, складними»[119]. Так, «III Універсал обидві загальноросійські партії зустріли «з побоюванням», а IV – взагалі «негативно, протестуючи проти проголошення незалежності УНР». Вони були «рішучими противниками» сепаратних переговорів з німцями у Бресті, а після окупації України стали найбільш опозиційними партіями до УЦР, прискорюючи її падіння».[120]

Ліберали

Правіше від російських соціалістів-революціонерів та соціал-демократів на запропонованій «лінійці» розташовувалися ліберальні партії. Сучасний стан розуміння проблеми дозволяє говорити про наявність у південно-західних губерніях Росії двох «ліберальних потоків» – російського та українського, причому «перші українські гуртки і групи відсепарувалися від загальноросійського революційно-демократичного руху» ще у 80-х рр. XIX ст. «Загалом ліберальний рух в Україні мав два напрями: перший – загально імперський, другий – суто національний». Підґрунтям розвитку першого стали земські установи, другого – «Громади». На відміну від центральної Росії, ліберали, які діяли на території губерній Південно-Західного краю, «представляли інтереси і захищали саме дрібну міську буржуазію і селянство». У кількісному та якісному вимірах сили розподілялися так: кадетів – більше 8600 осіб, октябристів – більше 7800, українських лібералів – близько 2000, кількість монархістів становила майже половину членів монархічних організацій всієї країни; найчисленнішими були монархісти, найвпливовішими – ліберали. Сучасні фахівці справедливо відзначають, що тогочасні ліберали були не правим, а лівим політичним рухом, усередині якого вони розташовувалися так:

– «праві»: октябристи та близькі до них;

– «центр» – кадети, прогресисти та ін.;

– «ліві» – суто українські партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ).

«Союз русского народа»

У плані конкретних програмних вимог «Союз русского народа», який обстоював заборону діяльності євреїв у більшості сфер публічного життя, заперечував існування українського народу, його мови та культури, агітував за «єдину та неподільну Росію», «акумулював позиції всіх монархічних партій на теренах України: «самовладдя русскіх царів, Православною Церквою освячене, Самодержавного Государя й вищу Правду, Закон і Силу». Дуже близько до цих вимог стояли «октябристи». Хіба що, на відміну від «Союзу», вони підтримували ідею спадкової конституційної монархії.

Партія конституційних демократів

Головними програмними вимогами партії конституційних демократів після березня 1917 р. були: перетворення Імперії на парламентську республіку, збереження її територіальної цілісності, переможне завершення війни у складі Антанти. У соціально-економічній сфері партія обстоювала право на вільну організацію профспілок, проведення зборів та страйків, державне страхування робітників, поступове («по можливості») запровадження восьмигодинного робочого дня, законодавчу охорону всіх видів найманої праці. Х з’їзд партії (12—18 жовтня, Москва) додав до цього вимоги «демобілізації промисловості» та недопущення зниження непрямих податків[121]. Конституційні демократи також допускали вільне використання мов у побуті та у початкових школах, твердо виступаючи при цьому за «єдину та неподільну Росію», – єдиним винятком тут була хіба що їх Полтавська організація, яка обстоювала ідею автономії України у складі федеративної Росії. Але партія в цілому все ж таки активно виступала за конституційну монархію, що «виконує законодавчу владу разом із зібранням народних представників», українські кадети «бачили у конституційній і парламентській монархії лише перший крок до створення трудової держави соціальної правди». Лише влітку 1917 р. IX з’їзд кадетів визнав принцип автономії України, після чого представники партії увійшли до УЦР. У цілому при знайомстві з теоретичними здобутками та практичною діяльністю ліберальних партій, які діяли на території сучасної центральної, східної та південної України, «впадає у вічі, що вони не мали єдності в діях, у діях не було повної злагодженості. Відмічено постійну опозиційність лібералів: до царського уряду, до Центральної Ради в останні місяці її діяльності, до Гетьманату, до Директорії, до Радянської влади. Ці партії взагалі не мали видатних теоретиків, їх погляди коливалися від соціал-демократичних до октябристських».[122]