Розділ I Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

Є. Петрушевич.

Партії

Політичні партії на підросійських «українських» землях

Для перевірки гіпотези про відсутність підстав для початку «Українських національно-визвольних змагань» узагальнимо та проаналізуємо існуючі емпіричні дані щодо українських національних та неукраїнських політичних партій та деяких інших «непартійних», але надзвичайно політично впливових організацій, які існували й діяли на зазначених територіях наприкінці XIX ст. – 1916 р. і визначили українське політичне обличчя в 1917—1920 рр.[91] Деякі їх ідеї були взяті на озброєння ініціаторами руйнування УРСР та фундаторами новітньої України і продовжують експлуатуватися її чільниками впродовж усіх років, які минули після проголошення державної незалежності 1991 р. На наш погляд, узагальнити нарешті існуючі емпіричні дані необхідно також і тому, що саме «політичні лідери, діяльність політичних партій та документи з’їздів, що засвідчили активізацію політичної самоорганізації українського населення», відіграли «визначальну роль у формуванні правового забезпечення державної етнонаціональної політики»[92], так і всієї теорії та практики «українського державотворення» початку минулого століття.

Треба зауважити, що історично обумовлена, національна, конфесійна, мовна, узагалі культурна строкатість земель, заселених русинами/українцями, мала наслідком надзвичайну строкатість політичної палітри. Усі діючі на підросійських землях на початок ХХ ст. політичні партії серйозними дослідниками «класифікуються в різних площинах:

– «за соціальною базою та відповідною ідейно-політичною структурою (поміщицькі, буржуазні, дрібнобуржуазні, робітничі, селянські);

– за ідеологічним критерієм (консервативні, ліберальні, народницькі, соціал-демократичні, марксистські);

– за ставленням до ідеалу майбутнього суспільного ладу (монархічні, буржуазні, соціалістичні);

– за ставленням до існуючого державного ладу (в Росії та Австро-Угорщині) та відповідного політичного режиму (урядові, опозиційні, революційні);

– за юридичним статусом (легальні, нелегальні, напівлегальні);

– за використанням тактичних засобів для реалізації програмних завдань (конституційні, антиконституційні, ліворадикальні);

– за політичним підходом до вирішення українського питання (великодержавницькі, автономістські, самостійницькі)».[93]

У плані практичної діяльності зазначені політичні сили класифікувалися так:

– «урядові, феодально-монархічні, праві та крайні праві;

– ліберальні партії великої буржуазії (ліберально-монархічні): октябристи та близькі до них партії центру;

– ліберально-демократичні, лівоцентристські партії (кадети, прогресисти, партія демократичних реформ та ін.);

– національні ліберально-демократичні партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ) – ліві партії, до яких можна було б віднести меншовиків та деякі інші партії;

– радикальні революційні партії (есери, більшовики) та псевдореволюційні партії анархістів – крайні ліві партії»[94]. На загал, «вся історія розвитку української багатопартійності за період з кінця XIX до 20-х років XX століття за відсутності офіційних обмежень являла собою стрімкий рух ліворуч».[95]

Як бачимо, станом на початок 1917 р. домінантним набором для тих українських політичних сил, які діяли на території 9 південно-західних губерній Російської держави і створили свій спочатку «координуючий», а згодом і «представницький» орган «всього українського народу» (на що, до слова, їх ніхто і ніколи не уповноважував) – Українську Центральну Раду, – був ліворадикальний, селянсько-народницький, соціалістично-революційний та самостійницький.

Політичні партії на підавстрійських «українських» землях