Розділ I Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

Як це не дивно, але нам не пощастило виявити жодної об’єктивної наукової розвідки про погляди на державне будівництво людини, яка є чи не уособленням так званої «Української революції», особливо в 1919—1920 рр. У грубезному труді В. Солдатенка розділ про народження та перші роки життя С. Петлюри має красномовну назву «Без особливих прикмет»[77]. У 1895 р. вступив до семінарії. «Навчався нерівно», уже в першому класі був залишений на другий рік. 1901 р. із семінарії був виключений. Не маючи освіти та професійних звичок, опинився на соціальному дні, перебивався випадковими заробітками. 1904 р., не маючи ніяких повноважень, узяв участь у роботі I з’їзду Революційної Української партії, «майже автоматично перетворюючись з периферійного працівника на діяча “центру”», «підпав під вплив В. Винниченка та В. Антоновича». При цьому майбутній вождь Директорії «ніколи не відзначався активною партійною діяльністю». Це і не дивно, адже політичні погляди у Симона Васильовича були відсутні настільки, що він одночасно редагував і ліберальну «Раду», яку видавав своїм коштом Є. Чикаленко, і «“екстремістське” соціал-демократичне “Слово”». У 1908 р. він, після відомого конфлікту з українськими есдеками, переїхав до Петрограда, де працював бухгалтером і де, вірогідно за рекомендацією М. Грушевського, вступив до братства «вільних мулярів». Переїхавши до Москви 1910 р., став редактором «Украинской жизни», «зосередившись на національно-культурних проблемах». Перша світова війна внесла свої корективи: Петлюру було мобілізовано до лав діючої армії. Якщо точно – санітаром на Західний фронт, але невдовзі брати «підшукали престижну та прибуткову посаду» – Симон Васильович став земським діячем[78]. Із цим інтелектуальним та політичним багажем і поринув у 1917 р.

С. Петлюра.

М. Порш

Дані про походження та освіту відсутні. 36 років.

«Один з найактивніших діячів української революції», завдяки якому Революційна Українська партія (РУП) – предтеча УСДРП – нараховувала на початку XX століття аж три гуртки (!), «які налічували 18 робітників, під впливом яких перебувало 40 осіб», «перейняла назву УСДРП і перейшла на соціал-демократичні позиції». Саме Миколі Поршу деякі сучасні його біографи приписують «визначний здобуток», а саме – створення «концепції автономної України у складі Російської федерації».

Оскільки крім проблеми автономного статусу України «його хвилювали» військові питання, тому «невипадково» у грудні 1917 р. його призначили Генеральним секретарем військових справ. На новій посаді М. Порш заходився розганяти професіоналів, його кадрова політика «викликала незадоволення вищого офіцерського складу». Діяльність військового міністра характеризувалася насамперед абсолютною відсутністю яких-небудь понять про військову справу, якщо дослівно – «відсутністю дієвої концепції державного будівництва української армії, а також військової тактики у боротьбі з більшовиками; намаганням організувати оборону України від більшовиків на засадах найманого війська, відкидаючи принцип регулярної армії; законодавчою діяльністю у військовій галузі; кадровими перестановками; продовженням політики українізації, особливо у грудні 1917 р.». Оскільки Поршу «бракувало досвіду і часу», його як справжнього українського патріота призначили головою комісії з товарообміну з Німеччиною, згодом – послом у Берліні. На цій посаді, ясна річ, його знову спіткало «розчарування», цього разу у «західному векторі зовнішньої політики УНР», і тому він вирішив, що прийшов час «покладатися на власні сили у боротьбі за незалежність УНР». Саме «таким чином Микола Порш активно включився у процес державотворення».[79]

Д. Донцов

Дані про походження відсутні. Випускник юридичного факультету Петербурзького університету. Доктор юриспруденції. 34 роки.

Ще одним визначним теоретиком української державності сучасна література, особливо націонал-фундаменталістська, вважає Дмитра Донцова. Цитуємо: «концепція української національної ідеї Д. Донцова була вагомим внеском в національне відродження України». Однак всі наші спроби розшифрувати, у чому саме полягала ця «ідея», завершилися безрезультатно. Можливо, вона полягала в тому, що «кожен індивід у суспільстві повинен виконувати ту функцію, до якої він найбільше надається». Можливо, в тому, що «нація – це незмінна ієрархія завдань та цілей». Можливо, в тому, що суспільство, у тому числі, вірогідно, й українське, – це «ієрархія каст, на чолі якої стоїть еліта – рушій суспільного прогресу». У кожному разі, «концепція національної ідеї Д. Донцова – це не певна теоретична побудова, а спроба небайдужого і свідомого громадянина вказати практичні шляхи виходу України з-під радянської залежності, які можна було б використати з урахуванням тогочасної політичної ситуації в країні».[80]

На цьому інтелектуальний внесок Д. Донцова в теорію українського державотворення, наскільки нам пощастило зрозуміти, можна вважати вичерпаним.

Д. Донцов.

М. Міхновський

За походженням – із священицької родини. Випускник Прилуцької гімназії та юридичного факультету Київського університету. 34 роки.

Людина, яка вперше сформулювала «самостійницьку перспективу України на етнічних територіях компактного проживання українців», за визначенням ігнорувала той факт, що на відсутніх у природі «українських етнічних територіях» упродовж століть проживали представники інших національних груп, які користувалися в побуті іншою, ніж русини, мовою. Задля реалізації такої величної програмної мети автор концепції сформулював «етнічний принцип формування нації “Україна для українців”» і запропонував застосовувати «силові методи політичної боротьби»[81]. Геній М. Міхновського прозрівав роки – він, «на відміну від більшості українського політикуму», наперед знав, що «демократичні перетворення в Росії не змінять суті її національної політики щодо України, більше того – унеможливлять розв’язання національного питання». Саме це переконувало його в тому, що «українцям необхідно скористатися сприятливою ситуацією, політичним безладдям у російському суспільстві для розбудови незалежної української держави».[82]

М. Міхновський.

Навіть побіжне ознайомлення із цими параноїдальними поглядами показує, що розум Міхновського не розрізняв художніх образів від поточної реальності. По-перше, станом на початок ХХ ст. «рішуча постановка питання» про «політичне відокремлення України від Росії» означала, як мінімум, державну зраду. По-друге, станом на початок ХХ ст. Україна була хіба таким собі Граалем, намальованим генієм Т. Шевченка. По-третє, якщо уявити неможливе, а саме існування України як окремої чи то політичної, чи то етнічної, чи то адміністративної, чи то історичної одиниці у складі Російської держави, то слід поставити питання: а на підставі якого ПРАВА вона, Україна, може «відокремитись» не від міфічної, а від реальної багатонаціональної імперії Романових, в якій «росіяни» складають хоч і найчисленнішу, але лише одну з національних груп. Ще одна ідея Міхновського – «майбутня Україна мала охоплювати усі етнічні українські землі»[83] – буквально на десятиліття випередила фундаментальну ідею А. Дрекслера, Д. Егхарта, А. Гітлера, Г. та О. Штрассерів та їх товаришів по німецькій Націонал-соціалістичній робітничій партії стосовно німецького народу. Але догітлерівське право такого поняття не знало, такі пропозиції виходили за межі існуючого правового поля, здорового глузду, існуючих політичних практик, отже, будь-яка влада мала повне право і обов’язок оголосити такі ідеї, рівно ж їх носіїв поза законом.

Заради історичної справедливості треба відзначити, що принаймні деякі з ідей першого українського нациста М. Міхновського таки були імплементовані в політичну реальність. Це сталося після проголошення державної незалежності 1991 р., коли в країні сформували режим парламентсько-президентської республіки. Як стверджує А. Бутенко, для М. Міхновського як представника «окремого національно-соціалістичного напрямку українського національно-визвольного руху» державна самостійність унітарної соціалістичної Української держави у формі президентсько-парламентської республіки із широкими правами громадян, незалежністю трьох гілок влади та широким місцевим самоврядуванням була засобом «максимального захисту національних інтересів».[84]

Не можна забувати і про те, що для М. Міхновського, як і для всіх без винятку українських націонал-соціалістів, не існувало таких понять, як «право» та похідні з нього «закон», «демократична процедура» абощо. Так само не існувало для них і питання про внутрішньо– та зовнішньополітичні можливості для реалізації таких завдань, питання про готовність «українського» суспільства сприйняти такі ідеї, а тим більше про готовність заплатити за них невідому ціну.

С. Шелухін

Походження невідоме. Випускник юридичного факультету Київського університету. 53 роки.