Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Усі, — штубовий повернув писареві папірець.

— А замість того куцохвостого?

— Бери кого хочеш.

Писар глипнув на людей. Маленькі гострі очиці зупинилися на правофланговому. Довготелеса, жилава постать Шпиня гнітилась, ніби враз покоротшала. Писар тицьнув у нього пальцем.

— Виходь!

Шпинь розгублено закліпав очима.

— Виходь, дурню! — Вольф змахнув палицею.

Грицько побіг до гурту.

— Розійдись! Старшинам робочих команд розібрати людей! На роботу!

В'язні посунули до барака. Андрій оглянувся. Малий сиротою стояв серед плацу. Андрієві підкотив до горла гіркий клубок. Розлука. Не думав, що і тут, після всього, що довелось пережити, серце ще буде здатне на цей гіркий біль. Хтось із гефтлінгів узяв малого за руку і потяг з плацу, і той все оглядався і оглядався назад…

— Шикуйсь! Струнко! — ревнув старшина табору. — Віднині ви зараховані до сто третьої арбайтскоманди. Пан Гребер повезе вас в Альпи.

Андрій згадав слова штубового. Вольф дотримав слова. Спасибі тобі, старина Вольф. Спасибі за все. Сто чоловік рушили до брами. Зі скрипом, ніби нехотя, розчинились ворота. За брамою команду прийняв конвой. Пропливла над головою арка з написом: «Arbeit macht frei». Андрій ішов не оглядаючись. Гуркотіли об асфальт дерев'яні колодки, вистукувало свої болі серце, а очі ніби хто піском засипав. «Дві з половиною доби, а наче ціле життя залишилось позаду». Ні, тепер він не той, яким ішов сюди по цій стрічці асфальту, повз оцю жовту стрілу з оскаленим черепом і перехрещеними кістками. Тепер він інший, він вийшов живим із пекла, і що б там не чекало його попереду, вже нічого не страшно. Ці дві з половиною доби вкрали в нього юність — він став дорослим.

РОЗДІЛ VI

ПО ТОЙ БІК ДОБРА І ЗЛА

Клініка професора фон Глевіца містилася на Бергам-Ляймі. Сірі гранітні корпуси ховалися між розлогими кленами парку. Чистенькі, висипані гравієм доріжки були обрамлені строгими лініями декоративних кущів, що цвіли з ранньої весни до першого снігу. Перед фасадом головного корпусу, густо перевитого гліцинією, могутні платани стелили над чепурненькими квітниками широкі віти. Тінисті алеї, затишні бесідки, повита вічнозеленим плющем камінна арка з баштами, фамільний герб, висічений з базальту над парадним під'їздом, — усе це було таємною гордістю Герберта фон Глевіца. Клініка дісталась йому у спадщину від батька. Її побудовано майже сто років тому, і протягом нього часу в пій ніщо не мінялося. Навпаки, хазяїн підтримував у всьому дух старовини. Це надавало певної солідності і йому, і його клініці.

Звичайно, для тих, хто знаходив свій останній притулок за гранітними стінами корпусів, вилизана холодна краса парку вже не мала ніякого значення. Проте для родичів хворих респектабельність клініки була конче потрібною, за неї вони платили гроші, як за папські індульгенції, що відпускали їм гріхи перед власною совістю.

Сидячи в своєму просторому кабінеті, професор часто милувався старим парком. Раніше в такі хвилини до нього приходили думки спокійні, тихі.

А зараз на серці було неспокійно. Поїздка до Берліна нічого не дала. Глибоко прихована тривога, розгубленість, які панували у вищих колах рейху, проникли і в його душу. Всі прикидаються, ніби нічого не сталося, а в очах у кожного переляк. Хороша міна при поганій грі — так, здається, говорять французи.

В націстській машині щось ніби надломилося, скреготало, тріщало, розросталося раковими метастазами.

… Того вечора в готель приїхав розбитий, змучений. Сподівання на будь-яку підтримку загинули. Залишилось чекати, скласти руки і чекати, поки покриє голову ганьба. Серед ночі його розбудив телефон. Дзвонив Шольтен із клініки. Звістка була несподівана. «Хорста Торнау привезли на Ляйм несповна розуму. Гестапо вимагає експертизи. Що робити?