Розділ без назви (2)

Уже другого дня зранку він побував на кораблях. Це були все ті самі знайомі старі кораблі-ветерани баталій із шведами… Головнін здивувався: а де ж нові судна? Невже їх перестали будувати? Він побачив матросів, що марширували вздовж набережної Неви під грізні окрики офіцерів. Це був неживий, неодухотворений, механічний стрій, що слухняно виконував завчені вправи. Обличчя матросів були бездумні, байдужі, і єдиний відсвіт почуття, який уловив на цих обличчях Головчк|н, був вираз великого терпіння й туги…

Що ж сталося за ці роки в російському флоті? Уже в перші дні свого перебування в Петербурзі Василь Михайлович зрозумів: похмура тінь временщика Аракчеєва лягла на всю російську дійсність, на армію, на флот. У середовищі флотських офіцерів Головнін зустрів солдафонів, дворян-кріпосників, які в плаваннях далі за Фінську затоку не бували, але, спираючись на свою родовитість, посіли високі пости. Він розмовляв з деким із цих любителів муштри і легко розгадав цілковиту їхню байдужість до вітчизняного флоту, до славних його бойових традицій, до великих завдань, що їх настійно диктував йому час.

Чимало лишилося у флоті й людей, палко відданих справі, людей, що пройшли бойову школу таких славетних адміралів, як Ушаков і Сенявін, але ж саме цих, рішучих, допитливих, бувалих у бувальцях моряків Олександр І і Аракчеєв побоювались; цар віддавав перевагу раболіпній покірливості перед ініціативою й мужністю, старим заскнілим порядкам перед сміливим новаторством, беззаперечному послуху начальству перед проявом волі і кмітливості. Фрунт, жорстока муштра, безглузді порядки казарм і плаців мали, як сподівалися цар і Аракчеєв, придушити найменші вияви вільнодумства, живу, самостійну думку, — протести проти деспотичного реакційного режиму.

Немов забули і цар, і временщик про подвиги російських моряків під час Вітчизняної війни 1812 року, про те, як гнали моряки французів по річці Аа до самої Мітави і захопили це місто, як під вогнем фортечної артилерії Данціга відважно виконали вони свій ратний обов’язок, як біля берегів Голландії топили й захоплювали наполеонівські судна, як славний морський гвардійський екіпаж, почавши свій шлях у Москві, одним з перших увійшов на вулиці Парижа…

Англійці, що звикли вважати себе за найкращих моряків, і ті визнавали і високу умілість, і прекрасну виучку, і доблесть російських моряків. У книжці під назвою: «Подорож до Санкт-Петербурга 1814 року з замітками про імператорський російський флот» англійський флотський хірург писав: «Взагалі, російські моряки мають усі дані для того, щоб посісти перше місце серед моряків світу, — мужністю, стійкістю, терпінням, витривалістю, енергією».

Не опікою Олександра, не поліцейським наглядом Аракчеєва, — вірністю славним традиціям адмірала Ушакова дужий був російський флот і на початку XIX століття… Та Головнін бачив, що засилля кріпосників-кар’єристів, донощиків, грубих солдафонів і казнокрадів може обернути випробувані грізні ескадри Росії на купу гнилого дерева й конопель. Протестувати? Але до кого ж звертатися? Невже до морського міністра Жана-Франсуа маркіза де Траверсе, цього прованського ділка, що втік до Петербурга в дні французької революції? Траверсе не зрозуміє та й не схоче зрозуміти: що йому, чужоземцеві, до російського флоту?

Був іще такий віце-президент Адміралтейств-колегії, граф Кушельов… Цей і досі пишався дружбою з Павлом І та не менше й своїм походженням. Ще б пак! Двох його недалеких предків, усмирителів народного повстання, повісив Разін Степан… З панським недовір’ям дивився жовчний недоук і чванливий сановник на російський флот. Він думав, що робить флотові неоціненні послуги, перекладаючи з французької мови непотрібні, застарілі посібники з морської справи…

І до цього графа Головнін, звичайно, не пішов. Не дуже потішений підвищенням до капітана II рангу, він сів писати звіти й донесення та, пам’ятаючи пораду Петра Рікорда, став «перечитувати» свій японський «щоденник» — пасмо різнобарвних ниток з незліченними вузликами.

Ні, не забулась жодна подробиця пережитого, перо упевнено бігало по паперу, у скромній кімнатці, найнятій ним на деякий час, до самого світу не гасли свічки…

Наступного, 1815 року в одному з найкращих російських журналів «Сыне отечества» Головнін розповів про свою мандрівку до Японії… А ще через рік «Записки флота капитана Головнина о приключениях его в плену у японцев в 1811, 1812, 1813 годах с приобщением замечаний его о Японском государстве и народе» вийшли окремою книжкою.

Ніколи не мріяв Головнін про будь-який літературний успіх, цю працю він вважав за свій обов’язок: у Росії та й у Європі так мало знали про далеку східну країну, — він повинен був розвіяти і домисли місіонерів, і легенди голландських гендлярів.

Проте книжка безвісного флоту капітана прогриміла на весь Петербург, на всю Росію, на всю Європу. Її було перекладено майже на всі європейські мови. І було чого розгубитися скромному капітанові: перед під’їздом будинку, де він жив, юрмами збиралась морська молодь, і кожен з цих юнаків вважав за високу честь знайомство з героєм-мореходцем…

Вільний час Головнін проводив у родині Степана Лутковського, колишнього катерининського офіцера, з яким познайомився незабаром після повернення до Петербурга. Сини Лутковського вчилися в Морському корпусі, і для них Головнін був не тільки допитливим дослідником, умілим моряком, а й романтичним героєм, відкривачем далеких, невідомих земель… Траплялося, вони засиджувались біля каміна допізна, і Головнін «дочитував» молодим морякам ті ще не розшифровані вузлики, які він весь час бережно носив у нагрудній кишені. Чи міг Головнін подумати в полоні, на Мацмаї, що це кольорове пасмо — свідок безсонних ночей, гірких дум, туги і страждань — стане свідком і його щастя?.. Сестра Лутковських, синьоока, білява Дуня, мовчки захоплено слухала капітана. Раз якось вона сказала:

— Заздрю своїм братам… Незабаром вони одержать призначення на кораблі і вирушать у рейс. Шкода, що мені не судилась така ж хвилююча доля…

Він відчув, як дужче й частіше затьохкало серце:

— А згадайте, Дуню, супутницю російського мореходця Григорія Івановича Шелехова Наталю… Вона не злякалась далекої дороги, разом із ним вона пішла за океан і жила на острові Кадьяку.

— То ж була Наталя Шелехова…

Він сказав дуже тихо:

— Хіба злякалася б таких же пригод… Євдокія Степанівна Головніна?..

Очі її дивилися ласкаво й відкрито: