Розділ без назви (2)

Головнін замислився:

— Я не письменник… А проте подумаю. Шкода, якщо загубиться, забудеться все, що я бачив… І правда, Петю, не святі ж горшки ліплять! Спробую, друже… Приїду до Петербурга, засяду за роботу. Спасибі, Петре Івановичу, за пораду…

У двері обережно постукали, на порозі з’явився Мур. Був він, як і до рейсу в Японію, виголений, причесаний, припудрений, охайний, з заготовленою усмішечкою, з ямками на рожевих щоках. Тільки очі чомусь трохи косили, наче'уникали прямо, відкрито глянути в обличчя.

— Вибачте, Василю Михайловичу і Петре Івановичу, я… невчасно?

— Чому ж, відлюднику, сідайте! — запросив Головнін.

— Та я на дві секунди… Я хочу сказати вам, Василю Михайловичу, що мені вже багато краще…

Головнін розглядав свій нитяний щоденник. Скільки вузликів було присвячено в ньому Федорові Муру! Ось вузлик — зрада, другий — наклеп, третій — прикидання, четвертий — брехня на Хлєбникова…

— Ну що ж, де дуже втішно, — сказав Головнін, силкуючись відгадати причину несподіваного візиту. — Клімат Камчатки здоровий, і ви, сподіваюсь, незабаром одужаєте…

— Але мені хотілося б більше ходити. Просто ходити, без мети нудно. Я хотів би полювати на птахів, тут, неподалік, на березі Авачинської губи…

— Ви хочете одержати рушницю? — спитав Головнін.

Мур усміхнувся:

— Так!..

Капітан помовчав і відповів:

— Я наказав відібрати у вас особисту зброю, тим що ви були не зовсім здорові.

— Але тепер я одужав, — поспішив запевнити Мур. — Так, так, я цілком здоровий.

— Ви дуже мінлива людина, — зауважив Головнін.

— Можете вірити моєму слову…

— Я знаю ціну вашому слову… А що як на вас знов нападе іпохондрія? Примхи й жарти зі зброєю недовгі.

Мічман здавався розгубленим і засмученим:

— Яка там іпохондрія, Василю Михайловичу?! То було в полоні, а тепер ми дома! Невже ви думаєте, що я, — нехай би я був останнім ошуканцем, — що я, — замисливши погане, і тепер зміг би обдурити вас? Ні, ні! Ви можете дати мені солдата за супутника. Я не зламаю слова… Повірте, я став зовсім інший…