Розділ без назви (2)

— А що я скажу капітанові, коли спитає?..

Мур відгукнувся байдуже:

— Дурень…

Ні на обід, ні на вечерю мічман в селище не повернувся. Стурбований солдат кликнув мисливців-камчадалів; з факелами в руках, на лижах вони кинулись до берега Авачинської губи.

Ніч була вітряна, темна, — ні місяця, ні зірок, у світлі факелів гребені заметів рухались, мов червоний зиб.

Мура не довелось довго шукати. Він лежав під скелею, неподалік від того місця, де розстався з своїм супутником-солдатом. Рушниця валялася в заметі, вже майже засипана снігом. Біля скелі на обламаній гілці ялини висіло його пальто.

Свіжі, пухкі замети навколо ялини від світла факелів були ясного брусничного кольору, а калюжа крові, в яку Мур уже вмерз щокою, здавалась чорною, мов дьоготь.

У Петропавловську, в будинку, де Мур квартирував, слідчий знайшов записку. Акуратно згорнута, вона лежала в шухляді стола, мабуть, не перший день. Останнє послання Мура було коротке:

«Світ мені нестерпний, і, здається, ніби я саме сонце з’їв».

Так умер зрадник Мур. Його поховали на околиці Петропавловська, і на кам’яній плиті, покладеній на могилу, хтось із моряків написав:

«Розпач призвів його до тяжких помилок. Тяжка покута їх загладила, а смерть заспокоїла нещасного. Чутливі серця! Вшануйте пам’ять його сльозою…»

Не можна сказати, щоб, дивлячись на цей напис, Головнін відчував жаль або сум. За своєю вдачею він не міг простити Мурові ні його дріб’язкового егоїзму, ні двоєдушності, ні зрадництва і мав намір, коли мічман зовсім одужає, покликати його до суворої відповідальності. А тепер у мовчанні моряків він розпізнав, що вони схвалюють останній вчинок Мура. За довгі місяці це вперше і востаннє схвалювали вони поведінку Мура.

Весняні дощі незабаром змили цей напис, і час заніс плиту піском і гряззю. Пам’ять «чорного серця» ніхто не вшанував сльозою…

Другого грудня Василь Головнін і Петро Рікорд виїхали з Петропавловська-на-Камчатці. Головнін їхав до Петербурга, а Рікорд, не зважаючи на негоду, вирішив супроводити капітана на найтяжчому відтинку дороги.

Шлях лежав на північ, через Парапольський Дол, через цю мертву, безлісу, льодову пустелю, що простяглася між Коряцьким хребтом і Пенжинськими горами.

Новий, 1814 рік вони зустріли в самому центрі Парапольського Долу, де бурі спопеляють камінь, де на добрих двісті верст кругом не було жодного кочовища.

В легкому наметі, який весь гудів од вітру, біля несмілого, похідного вогника товариші підняли чарки за тих, хто в цей час на Балтиці, на Чорномор’ї, в Охотському, в Берінговому морях несли безсонні вахти далекого суворого шляху.

Аж через місяць прибули вони в Гіжигінськ, глухе селище в гирлі Гіжигінської губи, в північно-східній частині Охотського моря, і тут Петро Іванович Рікорд попрощався з своїм командиром… Понад три тисячі верст від Петропавловська до Охотська Головнін проїхав на собаках за два місяці й дев’ять днів і, не затримуючись, вирушив у Якутськ…

Дивовижно збіглися дати його від’їзду з столиці і повернення: 22 липня 1807 року о десятій годині вечора Головнін залишив Петербург, 22 липня 1814 року о десятій годині вечора він повернувся до столиці…

Мандрівка була тривала. Сім років минуло… Який він тепер, Петербург, місто його юності, перших мрій про мандрування, про славу російського флоту?..