Розділ без назви (2)

— Я знаю, — мовив Головнін, — що голосніш за друковане слово ніхто не скаже… Тому й приготував «Записку про стан російського флоту в 1824 році»… Видаю її за твір якогось мічмана Мореходова… Ви розумієте: тільки-но дізнаються про автора, — зразу ж у Сибір… Але де надрукувати мені цю записку? Який видавець згодиться піти на риск?..

Він розгладив перед собою акуратно згорнуті аркуші паперу, декабристи тісніше зсунулися круг нього… Голос Головніна дзвенів, і обличчя було бліде від гніву: «Якби хитре й віроломне начальство, користуючись неуважністю до блага Вітчизни і слабкістю уряду, хотіло, з намови й домагання зовнішніх ворогів Росії, для власної своєї користі довести різними шляхами й засобами флот наш до крайньої нікчемності, то й тоді не могло б воно доставити його в становище більш знехтуване й більш безсиле, ніж те, в якому він нині перебуває…»

— Браво! — закричав Рилєєв. — Правильно!.. Це говорить патріот Росії і громадянин…

Головнін читав далі, затаївши злу посмішку:

— «… Зухвальством було б з мого боку в справі політичній заперечувати людям, які політикою займаються по посаді, людям, прикрашеним пудрою й гаптованими кафтанами. Та як нам відомо, не кожен той герой, хто носить шпори і мундир, не кожен той тонкий дипломат, кого вшановано званням посла, і не на всіх тронах сидять Соломони…»

— Та це ж про деспота сказано… про самого царя! — захоплено вигукнув Трубецькой, але голос його заглушили дружні гнівні й радісні крики.

Вперше в житті переживав Головнін таке глибоке хвилювання. Навіть повітря в кімнаті здалось йому розрідженим, як перед боєм. Він знав, що ці руки, які тяглись до нього, були чисті руки, і знав, що ця дружба священна, як її мета…

Немов виявляючи почуття всіх, Кіндрат Рилєєв міцно, гаряче обняв Головніна.

— Значить, ти з нами?.. Остаточно з нами?!.

Головнін спитав тихенько, з ледь помітною усмішкою:

— Це як же?.. Проти самого царя-батечка?..

— Авжеж, за республіку… За скасування кріпосного права… І — смерть цареві!..

У кімнаті стало так тихо, що, здавалось, чути було, як тануть свічки… Головнін не відповідав. Коли б вони знали чому! З любов’ю і радістю дивився він на Рилєєва, на цю людину величезної привабливої сили, безмірної відваги й кристальної чистоти.

— От ти. задумався, — стиха промовив Рилєєв.

Головнін поривчасто зітхнув і вище підвів голову:

— Я двічі був у полоні: в англійців і японців… Та ви це знаєте. Я повертався на батьківщину з світлою мрією — побачити, що народ мій вільний, що йому відкрито всі шляхи до освіти, до піднесення людини-трудівника, до загального блага… Але на батьківщині моїй, стражденній, я побачив тюрми, палаци, казарми, страшні військові поселення, знущання над кріпаками, торгівлю людьми!.. Все це жахливе, нестерпне… Я побачив народ мій неосвіченим і темним, знехтуваним, знедоленим і забитим. Скажені жандарми Аракчеєва катують і страчують людей за найменший справедливий протест… І тоді я гірко подумав: ось він, третій полон, тюрма для мислі й серця… І ще я подумав: та невже у великого, талановитого, відважного народу, мого народу, який подолав Наполеона, не знайдуться мужні сини, готові на жертви й на подвиг?..

Він замовк, поправив гніт свічки, дивлячись крізь трепетний вогник на Рилєєва.

— Ви помітили, Кіндрате Федоровичу, що я задумався? Правду скажу: я просто з радощів замовк… Є такі сини в Росії! Звичайно ж, я з вами, остаточно і назавжди…

Пізно вночі, прощаючись з Головніним, Рилєєв спитав:

. — Здається, Василю Михайловичу, ви дістали підвищення?