Розділ без назви (2)

Японський лікар, приставлений з якогось часу до Мура, відзначив, що курятина чудово подіяла на самогубця: мічман більше не робив спроб вкоротити собі віку. Тепер він повернувся до своєї попередньої ідеї, настійно вимагаючи побачення з губернатором на самоті.

6 жовтня 1813 року це побачення відбулось, і хоч до губернатора викликали всіх полонених, мічман був певен, що губернатор приділить йому час окремо. Ішов він поряд з Хлєбниковим, підтягнутий і незвичайно веселий, і чомусь лукаво позирав на Головніна. Забачивши біля замка Теске, Мур помахав йому рукою, відштовхнувши караульного, вибіг із строю і, низько схилившись перед молодим японцем, заговорив дуже тихо:

— Сподіваюсь, буніос прийме мене окремо?.. Це дуже важливо… дуже! Я маю тепер усі докази, що й полонені, і курілець, і командир «Дианы» Рікорд, усі вони — російські шпигуни…

Теске знизав плечима і ввійшов до замка.

У величезному залі зібралась цього дня вся міська знать. Святково вбраний, усміхнений, привітний губернатор вітав полонених поклоном, він тримав у руках якийсь папір, тримав дуже обережно, наче боявся його пом’яти. Теске шанобливо прийняв цей папір і прочитав по-російському вголос:

«З позаторік ви перебували в прикордонному японському місті і в чужому кліматі, але тепер щасливо повертаєтесь; це мені дуже приємно. Ви, пане. Головнін, як старший з-поміж своїх товаришів, мали більше турботи, чим і досягли свого радісного предмета, що мені теж вельми приємно. Ви закони землі нашої трохи пізнали, які забороняють торгівлю з іноземцями і велять чужі судна відганяти від берегів наших стрільбою, і тому, після повернення у вашу вітчизну, про цю постанову нашу оголосіть. У нашій землі бажали б зробити всі можливі чемності, але, не знаючи звичаїв ваших, могли б зробити зовсім протилежне, бо в кожній землі є свої звичаї, багато в чому одні від одних відмінні, однак прямо добрі діла всюди за такі вважаються, про що також у себе оголосіть. Бажаю вам щасливого повернення».

Головнін стримано подякував губернаторові, і моряки, в супроводі тієї ж охорони, вийшли з замка. Біля дверей Мур пробував затриматися, але троє конвойних стали перед ним і офіцер наказав суворо:

— Ідіть…

Вранці полонених доставили на «Диану». Шлюпка йшла легко й швидко, проте і Головніну, й Хлєбникову, і матросам здавалось, що японські гребці надто вже повільно піднімають весла… Стоячи на носі шлюпки, Головнін перший учепився за спущений штормтрап. Він опустився на коліно і припав губами до вологого, пахнучого смолою борту рідного корабля…

Довгий був шлях з Хакодате до Петропавловська-на— Камчатці. Жовтневі шторми в цих широтах особливо шалені. Два місяці йшла «Диана» курсом на північ, упевнено борючись з супротивними вітрами, перемагаючи могутній натиск хвиль, і Головнін, як і колись, радісно дивувався з чудових морехідних якостей судна та хвалив російських корабельних майстрів…

— Які океанські далі залишила за кормою «Диана», — захоплено казав він Рікорду. — А подивіться: наче сьогодні зійшла з стапелів! Золоті руки в наших корабельників, — будують на цілий вік!..

— Дозволю собі сказати, — мовив Рікорд, — що екіпаж нашого шлюпа з великим запалом ремонтував судно. Матроси знали, що незабаром на палубу «Дианы» ступить їхній капітан… Вони прощупали кожну дошку, кожну рею і снасть, багато дечого повикидали й замінили новим, — вони працювали невтомно ніч і день. Я ще не бачив такого захоплення й такої радості в роботі…

Головнін знову оглядав свій корабель, його стрункі щогли з білими ярусами парусів, плавний вигин фальшборту, стрімко викинутий уперед бушприт, впевнено линучий над хвилями. Він любив «Диану», як люблять свою рідну хату, — недаром вона так часто снилась йому в тривожні ночі полону.

— Я ще здаля помітив, що шлюп оновлений, — сказав він. — А зійшовши на палубу, я зрозумів, яку силу праці поклали тут наші матроси. Коли прибудемо на Камчатку, я оголошу їм подяку і видам грошову нагороду. З такими людьми, Петре Івановичу, можна до самого полюса йти!..

Два місяці — час чималий, але й за цей час не все розповіли матроси, штурман, капітан про те, що пережили вони в японському полоні за два роки, два місяці й двадцять шість днів… Тільки Федір Мур ні про що не розповідав, відмовчувався, цурався людей. А втім, його ні про що й не розпитували: Головнін сказав Рікорду, а Рікорд екіпажеві, що мічман хворий і тому його не слід турбувати. Зачинившись у себе в каюті, мічман читав книжки або спав і день і ніч.

Якось, зустрівшись, Хлєбников спитав:

— Чого це ви, Федоре Федоровичу, від усього світу замкнулись? Екіпаж веселиться, пісень співає, І офіцери й матроси чарку за наше здоров’я піднімали, а ви ж то? Зачинилися в каюті, наче чужий…

Пухлі губи Мура пересмикнулись; він силкувався Посміхнутись, але очі дивилися насторожено й зло:

— Веселились і, напевно, кісточки мої перемивали?

— Та що ви, мічмане, їй-богу! Те, що було, за водою пішло. Кожний з нас по-своєму це горе переніс. Я з скелі зірвався, кістки досі ниють, капітан ногу поранив, кульгає, у вас з туги щось із розумом подіялось… Ми ж люди свої, розуміємо… Киньте цю мовчанку, мічмане, ближче до товаришів станьте, старе горе забудеться…