Розділ без назви (2)

— Не поспішай хвалити… Не треба. І радіти ще передчасно. Я висловлюю лише здогад. Я знаю, що просто, без причин, без важливих причин, ніщо в нашому становищі не могло б змінитися. Але поживемо — побачимо, і, може, ви переконаєтесь, що цим разом я мав рацію…

Не тільки купець, який приїздив з Нагасакі, — все японське начальство на Мацмаї знало про славетні перемоги росіян над арміями Наполеона. Однак розповідати про це полоненим новий мацмайський губернатор найсуворіше заборонив. Якщо справа про повернення російських моряків на батьківщину буде кінець кінцем розв’язана, там, в Росії, ні в якому разі не повинні знати, що японський уряд злякався. Нехай краще росіяни думають, ніби японці виявили добру волю… Очевидно, мацмайський губернатор вважав себе за тонкого дипломата. Але вже в листі, що його Рікорд доставив у порт Хакодате, начальник Охотської області зробив цьому дипломатові енергійний натяк. Він писав:

«Государ імператор завжди був до японців прихильний і не бажав їм ніколи завдавати й найменшої шкоди, тому й радить японському урядові, не відкладаючи нітрохи, показати звільненням несправедливо захоплених полонених добру свою прихильність до Росії і припинення дружнім способом неприємності… Всяка з боку японців відстрочка може бути для їхніх торгівлі та рибних промислів шкідлива, бо жителі приморських місць повинні будуть зазнати великої турботи від наших кораблів, якщо вони змусять нас у цій оправі одвідувати їхні береги».

Ні, не такого листа сподівався губернатор Мацмаю одержати від російської прикордонної влади, — більш ввічливого, з перепрошенням за пам’ятний напад Хвостова, з висловленням подяки тощо. Однак він розумів: росіяни були надто терплячі і тепер не обмежаться самою погрозою… Тож, лишаючись тонким дипломатом, він у присутності всієї мацмайської знаті вигукнув урочисто:

— Я відзначаю ще одну перемогу нашої мудрої зовнішньої політики! Російська влада в Охотську зважила на мої вимоги і поступилась… Ось її послання, саме таке, яке я міг сподіватися одержати. Зверніть увагу, як розумно, як благородно тут сказано про велику турботу, якої можуть завдати їхні кораблі…

Сановники один поперед одним поздоровляли губернатора. Всі казали, що лист витончений і глибокий. Проте кожен з них розумів, що Росія не просила, — наказувала.

Утретє приходив Петро Рікорд до берегів Японії, щоб визволити свого командира і його супутників. У серпні 1812 року начальник гарнізону в затоці Зради вигадав провокацію про вбивство полонених, — він хотів, щоб невеликий загін росіян напав на фортецю. У червні 1813 року в тій самій затоці японці зажадали писаного пояснення… Тепер, у вересні, в порту Хакодате, забороненому для всіх європейських кораблів, справа мала, нарешті, розв’язатися.

Самий дозвіл японської влади іноземному військовому кораблю зайти в порт Хакодате Рікорд розглядав як неабияку перемогу. Але за цією поступкою японців могла критися й пастка. Він швидко помітив, що в юрмі, яка зібралась на березі, було дуже багато військових. Солдати марширували і на низькому прибережному укосі, метушились і на сторожових висотах, біля батарей, і кудись переправлялись на великих рибальських човнах.

Два місяці тому в затоці Зради Рікорд мав коротке побачення з матросом Дмитром Симоновим і курільцем Олексієм. Японці дозволили це побачення для того, щоб капітан «Дианы» пересвідчився: полонені живі. Вони спеціально доставили цих двох полонених з Мацмая на Кунасірі. Рікорда дуже здивувала така несподівана й загадкова запобігливість самураїв. Але Такатай Кахі, що прожив рік у Росії і став щирим поклонником всього російського, незабаром допоміг розгадати цю загадку. Він побував у фортеці, розмовляв з офіцерами і, повернувшись на шлюп, сказав стиха капітанові:

— Є важливі новини… Ходімо, Петре Івановичу, в каюту…

В каюті вони сіли до столу, і Такатай Кахі почав здалеку:

— Ви, звичайно, пам’ятаєте той день, коли я опинився в полоні… Признаюсь, спершу я дуже злякався. Все, що я чув про росіян, було жахливе. Та минуло багато часу, і я пересвідчився, що на ділі якраз усе навпаки. Я полюбив Росію, дужих, суворих, простих її людей… Я полюбив і цей корабель, і вас, і ваших матросів. Сьогодні я міг би лишитися на березі: що ж, повернувся щасливо, і на тому прощавайте. Але я, Петре Івановичу, ваш друг і повинен сказати вам відверто: через полон у вас я став, як мені вже сказали, одним з найзнаменитіших людей в Японії. Раніш на берег Камчатки викидало у шторм простих, неписьменних рибалок. Повернувшись додому, що могли вони розповісти про Росію? З освічених японців я перший побував у вашій країні. О, я багато чого зможу розповісти, бо цікавився всіма сторонами вашого життя. Для Японії це буде дуже важливо не тому, що розповідає Такатай Кахі, а тому, що для неї настав час пізнати свого великого сусіда. Я напишу книжку, і про вашу країну дізнаються всі освічені японці, а мене, — я певен у цьому, — прийме сам імператор. Ви уявляєте, Петре Івановичу, що дав мені цей полон?! О, Такатай Кахі великий комерсант. І даремно з моїх пригод раділи конкуренти: я вдесятеро багатшим стану! Як друг, я не можу забути вашої уваги, піклування й ласки і мушу сказати вам під великим секретом… Відкиньте побоювання. Полонених обов’язково повернуть. В Японії погляд на Росію змінився. Тепер японський уряд боїться Росії. Він приголомшений російськими перемогами і піде на всякі поступки. аби тільки уникнути війни…

— Отже, успіх моїх переговорів вирішувався не тут і не на Мацмаї? — спитав Рікорд.

— О ні! Вирішувався він у Бородіно, в Смоленську, на ріці Березіні…

Але тоді ж таки Дмитро Симонов сказав Рікооду про небезпеку. Коли б матрос не був такий схвильований поверненням на рідний корабель, короткою, дуже короткою зустріччю з товаришами, коли б не боявся японських чиновників, які супроводили його і які, здається, вже встигли вивчити російську мову, він розповів би й більше, і докладніше… Але Симонов дуже хвилювався. Рікорд почув плутану історію втечі полонених та повернення їх у тюрму, наказ Головніна бути пильним і обережним, незрозумілу просьбу Мура прислати в Мацмай усі його речі, що частково переховувались на кораблі, — просьбу, яку Головнін не радив задовольняти…

До них підійшов японський чиновник, і Симонов зразу ж замовк.

— Але навіщо мічманові стали потрібні його речі? — здивувався Рікорд. — Адже він незабаром має повернутися з полону.

— Це дуже небезпечно, — тихо промовив матрос. — Тут незрозуміле щось діється. Нехай уже Василь Михайлович розповість потім сам…

Вони розсталися: час побачення закінчився. А тепер у Хакодате під прицілом берегових батарей Рікорд весь час роздумував над словами матроса… Чи можливо, щоб Такатай Кахі одурив і японці знову готували пастку? Цьому не хотілось вірити. Чи, може, мічман серйозно захворів, а Симонов не хотів тривожити його, Рікорда?

Весь цей час «Диана» перебувала в бойовій готовності. Подвоївши нічні вахти, Рікорд вирішив терпляче ждати. Чи міг він подумати, що небезпека крилась серед самих полонених, чигала на них вдень і вночі і що небезпекою цією був мічман Мур?..