Розділ «ОРГІЯ, або ж ефект мухомора»

Одкровення Іпполита Кириловича близькі до істини, вони близькі до одкровень самого Ф. Достоєвського — і в тому, що стосується «безодні». Волею невситимої долі ми маємо давно й невдячну можливість судити про цю російську «безодню» не збоку, послуговуючись умовиводами сторонніх спостерігачів, а таки з «безодні», яку нам даровано з ласки старшого брата — русифікатора, хоч ми туди начебто не просилися, а тепер не просимося тим паче. І як то ведеться в цій самій «безодні», ми добре знаємо, і, звичайно ж, не хотіли б знати, нам і своїх проваль у своєму менталітеті вистачає, самі собі ради не дамо, а тут іще оці чужі постійно діючі вакууми у стосунках між етносами, а тут іще торрічелеві пустоти в міждержавних зв'язках, а тут іще чужі космічні чорні діри, що зі смертельною невідворотністю затягують споконвічне витворений лад нашої душі!.. Як то впливає на нас, як то позначається на нас московсько-російська «бездна высших идеалов» — судити вкрай важко, бо їх, здавалося б, нами не помічалося, й, очевидно, ця «бездна высших идеалов» нам як не загрожувала, так і не загрожує, отож нам, ясна річ, так і не вдасться звідати вкрай запаморочливих і таких необхідних для самоствердження російського менталітету польотів поміж «безднами», а нам, з усього видно, судилося звідати лиш одну московсько-російську «бездну самого низшего и зловонного падения», але ж такі обставини прирікають і нас — помимо нашої волі та бажань — на співіснування з речами страхітливими, на прищеплення нам дії чужого наркотичного зілля, на необхідність існування в убивчих міазмах: «ощущение низости падения так же необходимо… нужна эта неестественная смесь постоянно и беспрерывно».

Гаразд, хай так, вам це потрібно — це ваша проблема. Але навіщо всі ці «бездны» здалися нам, чи будь-яким іншим народам теперішнього так званого СНД? Хай Господь порятує нас, хай Господь порятує всіх, хай Господь порятує і вас, хоч і інтелігент-патріот з усією академічною гіркою (?) обізнаністю й заявив, що «нельзя уйти от самих себя…» Не можна — й водночас, здається, не треба, що ж діяти, як порятуватись?

Іпполит Кирилович знав, що казав: «Платить мы ужасно не любим, и это во всем». І хоч би яке усвідомлення необхідності розплатитися за векселями в різні історичні моменти навідувало бодай окремі голови в родині «старшого» брата, але ж — не розплачувався ніхто й розплачуватися не хоче. Бо не в природі. Бо якби розплачувалися, то вже була б інша природа, перед якою проблема розплачуватися ніколи б не поставала в такій нерозв'язній формі, нерозв'язній — бо ж не в особливостях національного характеру. «…и это во всем». А хто ж заперечує?!

«Кутеж»… як то мовиться, в «Братьях Карамазовых».

В славнозвісну Волгу впадає ріка Сура, у Сури є притока П'яна — це південніше Нижнього Новгорода. В Симеонівському літописі збереглася розповідь про побоїсько на річці П'яні. Власне, йдеться про 1377 рік, про сутичку російських оружних сил з ординцями. Віддамо належне хоробрості московитів, але в «Повісті про побоїсько на ріці П'яні» мовиться не так про їхню хоробрість, як про інше. Царевич на ім'я Арапша перейшов із Синьої Орди за Волгу, замисливши похід на Нижній Новгород. Великий князь володимирський і московський Дмитро Іванович (він же після Куликовськоі битви Дмитро Донськой) послав проти ворогів рать володимирську, переяславську, юр'євську, муромську, ярославську. «И собралось великое войско, и пошли они за реку за Пьяну. И пришла к ним весть о том, что царевич Арапша на Волчьей Воде. Они же повели себя беспечно, не помышляя об опасности: одни — доспехи свои на телеги сложили, а другие — держали их во вьюках, у иных сулицы оставались не насаженными на древко, а щиты и копья не приготовлены к бою были. А ездили все, расстегнув застежки и одежды с плеч спустив, разопрев от жары, ибо стояло знойное время. А если находили по зажитьям мед или пиво, то пили без меры, и напивались допьяна, и ездили пьяными. Поистине — за Пьяною пьяные! А старейшины, и князья, и бояре старшие, и вельможи, и воеводы, те все разъехались, чтобы поохотиться, утеху себе устроили, словно они дома у себя были».

Цю розкішну розлогу цитату з Симеонівського літопису наведено з тією лише метою, що літописна розповідь органічно лягає у контекст розмови про російський національний характер. Тут усі деталі, всі подробиці точні й правдиві, тут мальовничі штрихи до народного портрета, тут діагнози-присуди, що цілковито виявляють так звану душу, котра, очевидно, ніяк не є загадковою душею, а лише здається загадковою в силу своєї алогічності й абсурдності (бо ж і «беспечная», як справедливо зазначає патріот-академік Д. Лихачов). Але ж тут коронною деталлю, котра насправді є не такою вже й деталлю, навіть з епітетом — коронна, є оце відчайдушно-молодецьке, що не осягається глуздом і виходить за межі будь-якого глузду: «пили без меры»!

Звичайно ж, «поганые князья мордовские подвели тайно рать татарскую из мамаевой Орды на князей наших». Зав'язався бій, у якому «великое войско» не змогло чинити опір, вдалося до втечі. У річці П'яні потонув князь Іван — син Дмитра Донського. Татари перемогли, вчинили страхітливі розбої та погроми, взяли Нижній Новгород, тут «людей перебили, а город весь, и церкви, и монастыри сожгли, и сгорело тогда в городе тридцать две церкви», а волості спалювали, «и бесчисленное количество женщин, и детей, и девиц повели в полон».

Аж надмірно широка та безпечна російська душа — чи не від цієї безпечності й широти страждає вона дуже часто значно більше, ніж від підступності своїх явних, а то й вигаданих супротивників? Та й коли вже виходити на новий щабель відвертості, то загадкова російська душа ні від кого так не страждає, як сама від себе, що чи не всі її болі та страждання йдуть таки від себе самої; в ній таки криються, в ній зосереджені, її колотять, споконвічне прирікаючи на страждання, і як тут зарадити справі, як порятуватися, як вирватися з зачарованого кола — й чи можливо вирватися, чи доцільно так запитувати? Як то в геніального українця Гоголя, який зачудовано торопів, намагаючись збагнути незбагненне:

«Русь, дай ответ!… Не дает ответа…» Здавалося б, не душа, а якась посейбічна скарбниця потойбічної містики (а яка й чия душа не є містичною скарбницею?), здавалося б, у всіх своїх індивідуальних вираженнях вона ірреальна й ірраціональна (а яка й душа не ірреальна й не ірраціональна?).

До речі, з повісті про Мамаєве побоїсько довідуємося, що звістка про наближення незчисленних ординських сил заскочила великого князя Дмитра Івановича під час пиру, коли він пив чашу за свого брата Володимира Андрійовича.

В «Описании земли Камчатка, сочиненное Степаном Крашенинниковым», видання 1755 року, знаходимо розповідь про камчадалів. Як вони зловживали мухоморами, «…мочат его в кипрейном сусле, и пьют оное сусло, или и сухие грибы свернув трубкою целиком глотают, который способ в большем употреблении». Помірковане вживання — чотири гриби, чи й менше, а для повного оп'яніння їли до десяти грибів. Перша й значна прикмета, що мухомор діймає, це «дергание членов», яке наступає десь через годину, й тоді п'яні марять, як в огневиці-лихоманці, їм увижаються жахливі видива або ж веселі — залежно від темпераменту: одні скачуть, другі танцюють, треті плачуть, кого переймають великі страхи, кому шпарка видається дверима, хто ложку води має за море. Вдарені меншою дозою відчувають легкість, бадьорість, веселість, відвагу. Вважалося, що всі ці аномалії — за наказом мухомора. Якби за п'яними не було ніякого нагляду, вони б наклали на себе руки. Хтось там розпоров собі живіт, а хтось роздушив яйця — й помер. П'яному від мухомора не давали мочитися на долівку, підставляли посуд, мочу його випивали — й так само казилися, як і ті, що їли гриби.

Отже, «туземці» вміли довести себе до кондиції на місцевому матеріалі, вдаючись до своїх традицій. Проте росіяни, звичайно, принесли й свої традиції, і їхньою зброєю теж заходилися русифікувати край. С. Крашенінніков свідчить: «Что касается до питья, то камчадалы не знали кроме воды до самого свого покорения: для веселья пивали они мухомор в воде настоянный… а ныне пьют и вино, как и тамошние жители, и совсем на нем пропиваются». Значить, цивілізація алкоголю разом з російською експансією повинна була прийти — й цивілізація алкоголю таки неминуче прийшла до всіх «народів Росії» — хай то «малі народи» Сходу чи Півночі; хай то «дикуни» Півдня, а насправді — багатовікові мусульманські цивілізації, хай там язичництво чи буддизм.

У 1913 році В. Налівкін у нарисі «Туземцы раньше и теперь», пишучи про Туркестан, про колонізацію краю та примусову русифікацію місцевого населення, зокрема, зупиняється на такому аспекті. Відомо, що згідно із законами ширіату вживання алкоголю переслідувалося й осуджувалося, але ж — у край прийшли росіяни! В. Налівкін пише, що п'янство серед туземного населення стало доходити до неймовірних розмірів. У святкові дні не можна було вийти на вулицю, не наштовхуючись майже щохвилинно на п'яних і підпилих туземців, що носилися по російських і туземних містах, розвалившись у звозчицьких екіпажах, з голосними й не завжди пристойними піснями, очевидно, наслідуючи російських п'яних майстрових та солдатів. Ті самі п'яні валялися на лавках міських бульварів. Повсюдно посилювалося злодійство, торгові обмани і загальна, так би мовити, розпуста… Люд, який недавно голосно вітав свободу вживання гарячих напоїв, уволю накуражившись, перебував у стані тієї вибитості з колії, того морального похмілля і невдоволення самим собою, за якого достатньо одного вмілого окрику для того, щоб погнати це стадо в будь-якому напрямку.

Як результат тотального оп'яніння — атрофовано розум, волю, національну гідність, як результат — людське стадо, яке можна гнати будь-куди й будь-якими засобами, бо це людське стадо вже не здатне відібрати батога чи канчука для власного поганяння.

М. Шелгунов у книзі «Очерки русской жизни», видання 1895 року, пишучи про російську колонізацію Кавказу, не може не помітити того самого, що й В. Налівкін у Туркестані: «Являясь на Кавказ в качестве культурной силы, русский вносил и свой обиход, и свои привычки, и свои деревенские и общественные порядки. Кабатчик, поэтому, должен был играть на новом месте важную роль и выдвигаться в качестве первого пионера русской цивилизации. Вместе с кабатчиком развивалось и пьянство, а за ним шли традиционный русский волостной писарь и старшина (атаман). Кабатчик устанавливал основы легкой наживы, а писарь и атаман — основы гражданских отношений».

І тому подібне. Стомливо наводити незчисленні цитати й свідчення, як споювались племена й народності в тундрі чи в лісотундрі — аби шляхом споювання і обману відібрати плоди трудящих рук, забрати в наложниці їхніх жінок і дочок, відібрати багатства землі — їхньої таки справді землі обітованоі. Цивілізація алкоголю несла виродження та зубожіння — як колись, так і тепер, спричинялася і спричиняється до виродження та зубожіння, «а нагому-босому шумить разбой», як мовлено в «Повести о Горе-Злосчастии», і там же: «не быть бражнику богату».

Ми знаємо, яким скаженим п'яницею був Петро І — гордість російської історії, і як водночас він боровся з п'янством. Знаємо про сухі закони, про монопольне право держави на продаж горілки, про «монопольки». Знаємо, як Сталін з допомогою горілки і споювання народу будував соціалізм. Знаємо, як в ім'я побудови світлого майбутнього Горбачов та Лігачов боролися з п'янством — і в зв'язку з цим у яку прірву впав державний бюджет, бо на горілці та п'яному народі цей бюджет і тримався, як трималися й п'яні візії про світле майбутнє. «Вогняна вода» — як напалм! — котилася й котиться по одній шостій земної кулі, де, як сказав у минулому столітті американець Г. Кеннан, усе тримається на церкві й на кабаку. О, п'яна «Русь-тройка!». «Русь, дай ответ! Не дает ответа». Ну чим не тотальний ефект мухомора?! «Москва-Петушки» — як писав проникливий і мудрий В. Єрофееєв.

Відомий американський письменник Георг Кеннан побував у Західному Сибіру в 1885 році — щоб познайомитися з системою тюрем і становищем в'язнів. Його книга «Сибір!» зажила гучного розголосу, її було перекладено на мови всіх європейських держав. Із живого конгломерату його вражень, що цікаві й сьогодні, виберу лише окремі — в плані розмови. Неспроста, звичайно, він говорить про «два великі російські заклади — церкву й кабак», ставлячи церкву на перше місце, хоча цим зовсім не звеличує аж так місце церкви, й аж так не применшує місце кабака: поставлено ж поряд, як рівновеликі величини! Й спостережливий американець не помиляється — до такого відкриття доходили як до нього, так і після нього.

Не можна, не жахаючись, читати про сибірські тюрми й сибірську каторгу, але водночас не можна, не жахаючись, читати в Георга Кеннана про сибірську волю, про сибірське село, яке страшенно схоже на тисячі й тисячі інших. «Села… складалися, звичайно, з двох рядів ізб, що тягнулися на дві-три верстви вздовж брудної сільської вулиці, без будь-якої прикмети рослинності. Єдиною зеленню була ялинова гілка, яка висіла над входом до кабака. Кабаки ці, що носять масу всіляких назв, являють для держави дуже важливе джерело прибутку, а мужиків доводять до торби; вони одні виною цього запустіння й злиднів, які кидаються спостерігачеві в очі при вигляді села на великому сибірському тракті. У Західному Сибіру припадає на одну школу 30 кабаків, а в Східному Сибіру — навіть 35. У країні, де між можливістю вчитися і нагодою напитися існує таке співвідношення, не можна вимагати порядності, охайності і благополуччя».

Книга «Сибір!» Г. Кеннана і «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина перегукуються, об'єднуючи начебто дві несумісні дійсності — царську й секретарську, та насправді це одна каторжна дійсність, що належить одному народу, який породжує деспотизм зі свого нутра, і який потребує деспотизму на свої голови. Уже з прикінцевих сторінок цього «ГУЛАГу» минулого століття хочеться переказати один розкішний епізод — тут якраз і йдеться про дві такі рівновеликі величини, як «кабак» і «церква»: я поміняв їх місцями, бо і в розповіді американця так.