Розділ «МЕНТАЛЬНІСТЬ ОРДИ, або ж творення «євроазійського простору»»

Такою самою великою та могутньою російська мова була не тільки колись, а й тепер, і не лише в Туркестані, айв Україні. Зброєю — в одному ряду з вогнем і мечем. І коли у вересні 1994 року на засіданні Верховної Ради України оприлюднено депутатський запит 152-х нардепів — хай нарешті президент Л. Кучма здійснить свою передвиборну обіцянку надати російській мові статус нарівні з державною мовою українською, себто запровадити в Україні дві державні мови, — то чітко бачиш цю моторошну картину, як ці 152-х «у халатах і медалях» в ординському шалі й ординському захваті підносять цей смертельний меч на українську мову, і на суверенність України, і на нас із вами.

Знаменитий історик С. Соловйов (1820–1879) зажив слави, створивши «Историю России с древнейших времен» у двадцяти дев'яти томах. Звісна річ, йому не відмовиш ні в знанні світової історії, ні в знанні історії Росії, ні в знанні ментальності російського народу. І хоч би яким ерудитом він тут виступав, однак я не можу не сприймати маститого історика як апологета російського месіанства, отих його, месіанства, євроазійських нюансів, які тепер посилено реанімуються вже на грунті так званого СНД — власне, інших ідей і не міг і не може сповідувати патріот як тоді, так і тепер, не можуть гальванізуватись якісь інші ідеї, коли йдеться про збереження імперії.

Для С. Соловйова рух народних мас на схід — визначений долею, продиктований історією; взагалі, обгрунтування цього руху на терени чужих народів десь і не в свідомості, а в позасвідомості, в сфері понаднаціональної містики, це обгрунтування, здається, можна вмістити в таке слово, як «предопределение», але й це слово ні повністю, ні до кінця не пояснить, хіба що гуманно окреслить суть того, що говориться і сповідується. Рух на схід історик пояснює природно-географічними обставинами, причому мовить про рух так, як про жорстку заданість, фатальну необхідність, від якої ніяк не можна ухилитися — як не можна ухилитися індивідууму, котрий волею небес прийшов у світ, від кончої приреченості піти зі світу. Приреченість, котра начебто й не залежить як від окремих індивідуумів, так і від суми всіх індивідуумів, і вони в криваво-оргіастичному історичному акті й святкують цю свою приреченість у ній на рятівний філософський смисл, який — цей смисл — просто не здатні, приречено не здатні побачити за ними й тим більше виправдати (а ще більше — оцінити й пошанувати) всі ті племена, народності й народи, на крові й кістках яких, на сплюндрованій історії яких твориться цей криваво-оргіастичний танок «камаринского мужика».

Природно-географічні фактори продиктували рух на схід!.. Чи не лукавить С. Соловйов й іже з ним, що дотримуються такої думки? Бо ж усякі військові події та звитяги-вікторії на театрі воєнних дій свідчать, що цей рух у різний час розходився начебто концентрично-конвульсивними рухами навколо Москви, тривалий час ці московські конвульсії в напрямку заходу мали дуже послідовний і дуже виразний характер, ось тільки в цих «природно-географічних» умовах московські великі князі та царі-государі зустріли належний опір з боку виразно оформлених найближчих державностей — хай то Литва, Шведчина чи Туреччина, й ці народи зі зрозумілих причин не захотіли визнати цей фатальний рух на свої терени, навпаки — запропонували свій зустрічний рух у східному напрямку, й цей їхній рух чомусь (!) теж зустрів тривалий збройний опір московитів. Так що свій фатально-неминучий рух московити спрямували за Волгу й за Урал саме тому, що тут не було державних утворень, спроможних чинити належний збройний опір цьому рухові, чому він — такий неминучий! — і зумів реалізуватися і виріс до містичного наповнення: «предопределения» — долі, та ще й… і таке знаходимо в філософських постулатах великодержавного історика… поставило росіян — народ і європейський, і християнський — порівняно з іншими європейськими народами в становище невигідне й незрівнянно гірше. А чому? А тому!.. І тут дуже цікава логічно-смислова псевдоісторична казуїстика, пов'язана з обгрунтуванням цього невмолимого руху, — нехай мені С. Соловйов дарує не вельми поштивий тон.

Мовляв, коли для своїх народів Європа була матір'ю, то Східна Європа для своїх народів була мачухою, а другою їхньою мачухою була сама історія. Отже, дві мачухи, мало не сім мачух, а відомо, яке дитя буває в семи мачух. Уявляєте, якби московитам вдався рух у Західну Європу, тоді б у них не те що однієї мачухи (природно-географічних умов) не було, а й другої мачухи не було, тобто не було б і мачухи-історії, бо ж у Західній Європі вона б десь несподівано зникла, чи що, навіть якби перед цим і існувала протягом століть. Було б замість двох мачух, мабуть, дві матері, - й обом би можна було пошукати генеалогію рідних, бо що-що, а генеалогію московити вміють собі підшукувати!

Але!.. Але ж — історія змусила одне з древніх європейських племен прийняти рух із заходу на схід і заселити ті країни, де природа є мачухою для людини. Але!.. Але ж — «древня російська історія є історія країни, яка колонізується».

Якби то закінчилася колонізація — та й закінчився період древньої історії. Але ж і недавня, і новітня історія засвідчують, що Росія ніколи не вважала колонізацію довколишніх земель періодом завершеним, отже, її древня історія ніяк не закінчилася й сьогодні, тим більше, коли триває процес деколонізації, і Росія — , всяіляко бореться з цим процесом, як Дон-Кіхот із вітряками, отже, затягуючи процес деколонізації, вона всіляко підживлює свою древню історію нецивілізованого народу — в часи новітньої історії у спільноті цивілізованих народів.

Що ж, в історії, як стверджує С. Соловйов, «виражається народна самосвідомість», і це справді так для історії — як для безперервного процесу, що є продуктом і постійно твореним результатом цієї народної самосвідомості, котра може бути лише сама собою, вірною своїй природі, і нічим іншим, що суперечило б чи заперечувало б цю природу, й тут украй важливо побачити цю природу в її справжніх особливостях, а не схимерованих візіями засліплого патріота.

С. Соловйов саме бідністю та одноманітністю природних умов обгрунтовував відсутність осідлості в народі — і наявність великої рухомості: народ начеб перебував у «жидком состоянии». Звичайно, це означає ставити з ніг на голову, бо причини слід шукати не в зовнішніх географічних факторах, а у факторах внутрішніх, які з генофонду нікуди не викинеш — і марне це намагання як учора, так і сьогодні.

Лише пригляньтеся до панорамної картини, розмашисте намальованої натхненним істориком, коли він зображує цю начебто вже минулу древню історію, коли на безмежних просторах рухаються величезні маси народу. Якого народу, запитаєте ви. Та ясно якого: саме того народу, історію якого й пише історик. А по яких це величезних просторах, запитаєте ви, невже ці простори якісь анонімні, чи безлюдні, й тільки чекають на цю «жидкую массу», яка куди не кинеться, то скрізь для неї «природа-мачуха» й «історія-мачуха»? Та ясно, що не по анонімних і не безлюдних просторах, а по залюднених, які мають споконвіку свої імена — ерзя, комі, чудь, остяки, гиляки, мордва, буряти і т. д., але «жидкая масса» всього цього і не помічає, і не усвідомлює, вона «освоює» і чужі землі, і чужі народи, звершуючи титанічний подвиг, до якого начебто покликана. Еге ж, «а одно освоение Сибири чего стоит», як написав академік Д. Лихачов.

Отже, не наражаючись на гідний опір усіляких там «диких» остяків чи гиляків, оце «жидкое» народонаселення рухається й рухається — палають ліси, готується вдобрений грунт. Гадаєте, стихійні колонізатори зупиняються на досягнутому рубежі? Та ж не зупиняються, бо в них немає поняття про досягнутий рубіж, у них є невситиме прагнення наступного рубежа, далі ще наступного, — С. Соловйов пише з добрим знанням справи: тільки хоч трохи праця стає важча — вони знову зриваються в дорогу, бо — всюди простір, усюди готові прийняти його! Готові прийняти, чуєте? Причім манливий простір увесь час не ззаду, а попереду — там, де ще не горіли від їхніх рук ліси, де землю ще не пограбовано, а всілякі дикі племена ще не згвалтовано, вони ще готові «прийняти», й тут «земельна власність не має ціни». «Населить как можно скорее, перезвать отовсюду людей на пустые места, приманить всякого рода льготами: уйти на новые, лучшие места, на выгоднейшие условия, в более мирный, спокойный край; с другой стороны, — удержать население, возвратить, заставить других не принимать его — вот важные вопросм колонизирующейся страны, вопросы, которые мы встречаем в древней русской истории».

Ось така веремія. Чомусь за такої логіки не хочеться й дивуватись: щойно зайнято «пустые места» — і зразу ж треба переселятися в «более мирный, спокойный край», бо ж хоч стріляйся, а таки виходить, що неспокій та немир'я принесли таки росіяни з собою, то коли переселяться в мирніший і спокійніший край, то знову ж таки разом із собою принесуть свої неспокої та немир'я, і так без кінця, бо вони ж постійно ескалують ці неспокій та немир'я по безмежних просторах. Таки «нельзя уйти от самих себя…», як справедливо зазначив академік Д. Лихачов. (Хоч би як і хоч би ким декларувалося це бажання!).

А ще ж С. Соловйовим сказано, що слов'янський колоніст (треба читати — російський) є «кочевник-земледелец». Можливо, в цьому твердженні й уловлено специфічну суть. Що кочівник — це безсумнівно. А що землероб? А що землероб — то лише якоюсь своєю менш характерною часткою, бо визначальною часткою є таки — кочівник, саме від кочевницькоі вдачі, а не від землеробської оце непереборне прагнення величезних мас народу, здавалося б, реліктове прагнення, яке у їхньому виконанні і вчора, і сьогодні видається не таким уже реліктовим. А потім у цьому начебто так влучно й дотепно знайденому С. Соловйовим визначенні «кочевник-земледелец» поєднано докупи взаємозаперечні й взаємовиключні характеристики, ця смислова сув'язь взаємознищувальна, бо за своєю справжньою суттю, за покликом невиправної і непоправної природи — таки кочівник, і тільки кочівник, а землероб — то лише для не так реального іміджу, як для іміджу уявлюваного, бо в цьому «двойственном союзе» кочівник завжди перемагав і перемагає землероба. Кочівники, кочівництво — ось і спосіб народного буття, і понині непогамований рух величезних народних мас і, на жаль, немає тут ніякої ради.

І, звичайно ж, не природа-мачуха сама собі, ніяка вона не мачуха, а рідна мати, проте сам етнос по відношенню до природи і до своєї постійно твореної історії ставиться так, що начебто в С. Соловйова появляються підстави — як у патріота! — кинути таку наукову заяву, а насправді? А насправді, в самого етносу чомусь атрофовано синівські почуття, він ставиться до природи й до історії як нерозумний пасинок, не усвідомлюючи свого поводження, а при такому його поводженні природа стає його скривдженою ним матір'ю, й історія стає поглумленою ним матір'ю, відтак вони — без вини винуваті, а бути в російських політиків чи історіографів без вини винуватим — це так нам знайоме, це так традиційно!

Зауважуючи цю споконвічну «удалость-разудалость», С. Соловйов не без гіркоти змушений моралізувати: «От такой расходчивости, расплывчатости, привычки уходить при первом неудобстве происходила полуоседлость, отсутствие привязанности к одному месту, что ослабляло нравственную сосредоточенность, приучало к исканию легкого труда, к безрасчетливости, какой-то междоумочной жизни, к жизни день за день».

Важко не згодитися. Звичайно, постійне прагнення постійного руху передбачало й передбачає оце «отсутствие привязанности к одному месту», й ніяк не винувате тут «одно место», себто природа, ніяка вона не мачуха сама по собі, вона завжди рідна для своїх дітей, і винувате тут таки «отсутствие», вдача етносу й окремих його представників, і ніяке реальне «отсутствие» не створить ілюзію «присутствия», навіть — уявімо собі! — якби любе-миле величезне «народонаселение» посунуло таки в Західну Європу, в так звані «изначально внгоднне условия», бо ця загарбана чужа природа об'єктивно була б і чужою та мачухою, по-перше, а по-друге, ще й чужою та мачухою в силу суб'єктивної ментальності, бо не втечеш від себе самого, хоч у яку сторону світу кинься.

У В. Короленка є твір «Государевы ямщики», ось із монологу ямщика Микеші: «На белом свете хорошо. За горами хорошо… А мы тут… зачем живем? Пеструю столбу караулим… Пеструю столбу, да серый камень, да темную лесу…». Це — в Сибіру, на річці Лєні.

І як тут принагідне не згадати О. Блока, його поему «Скіфи», цю пісню пісень панмонголізму, цей щирий монолог, звернений, зокрема, й до Західної Європи. Ось вибірково:

Мильоны — вас.

Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы.