Розділ «Частина третя»

«Слава Богу», – зітхнула Ганна Андріївна.

Зі собою – боєкомплект, який носиш постійно, усе, що можеш на собі тягнути. Решта зайве. Акумуляторів до радіостанцій – тільки по одному.

І от застрягли. Ні туди ні сюди. Двічі-тричі на день лупили «Гради» і міномети. Відповідати було нічим.

Тоді звістка: ми в оточенні. Росіяни перейшли кордон і вдарили у спину, замкнувши кільце.

Підзарядили мобілки у депо, прочитали новини з Інтернету: «Наші частини у секторі Д не змогли зупинити натиск російських військ. Противник вийшов у тил угрупування головних сил у секторі Д, що ведуть бій за Іловайськ».

Хоч би важка зброя була, щоб відповісти могли, а так – нічого. Порожні. Із калашами на танки. Ховайся, коли обстріл, і чекай, коли тимчасове затишшя. На що чекати? На підкріплення. Мали підійти бойові підрозділи, допомогу обіцяли, але вона не підходила. «До вас іде підмога… До вас іде підмога…» – Де вона? Нема.

Команда: «Повітря!» А після обстрілу: «Усі живі?» Наразі всі. Ні, не всі.

Пронизливо скавулить Сєпар, звідки й голос прорізався, повзе геть, відштовхуючись задніми лапами, дряпаючи землю. За ним у пилюці тягнеться довге, сіро-криваве, з розірваного живота. «Сєпар!» – кричить Роман. Пес вищить. Хтось дає коротку чергу – тиша затуляє вуха, така пронизлива, що можна збожеволіти.

Наказ: відходимо! Відходимо! Бо наші підрозділи вже відійшли. Куди відійшли? Куди відступати? Де наші?…

«От зарази! – свариться Ольга на Циганку й Рибку. Їй теж цієї хвилини у вухах задзвеніло – але не від тиші, а від звуку каструль та кришок до підлоги. – Бабо Аню, – гукнула, – це ці дві зарази!» Такий гуркіт вчинили! Землетрус – та й годі. Запхалися обидві до кухонної шафки, поскидали посуд на долівку.

Украй незадоволено позирала на онуку баба Аня, супилася, виструнчившись у кріслі під баргароном: добивають посуд, бандитки! Куди Ольга дивиться!

А за кішками вже й слід захолов, самі налякалися, шугонули хто куди – одна сховалася за крісло баби Ані, друга видерлась на баргарон.

«Дістанете обидві! – пообіцяла їм Ольга навздогін. – Відшмагаю мокрим рушником, ще раз припхайтесь-но мені на кухню!»

Ось коли довелося згадати про напучування Міхалича. У лісопосадці, де сховалися, води не було – ані джерельця, ні річечки, ні болота. Воду добували, розтягнувши на гілках подвійну конструкцію: верхній целофановий пакет із каменем та гілками і діркою посередині, нижній мішечок збирає краплі конденсату. За ніч в одній такій споруді накопичувалося до півсклянки води.

На чорному полі знайшли знищені танки, в одному усередині все вигоріло на вуголь, разом із касками, прикипілими до обшивки… Від тіл не залишилося нічого.

Віддалік – інший танк, підбитий й покинутий Т-72, такі на озброєнні у російської армії. Усередині – найновіше обладнання, на спідометрі – 750 км. Усе новеньке, чистеньке, немов щойно з конвеєра. У аптечці – інструкція, «Главное военно-медицинское управление МО РФ». Роман сховав цей «упаковочний ярлик» до кишені. «Валіку у блокнот», – відповів на погляд Лектора. Хлопці знали: Роман продовжує вести записи друга, збирає докази для майбутнього судового процесу над військовими злочинцями. Помагали, привозили з бойових рейдів нові «раритети».

Забута «розгрузка» біля танка, новесенька, забрати б, а не потягнеш зі собою. На бірці виробник – місто Казань.

Надибали широку смугу соняшника. Ніхто з них вже ніколи не сприйматиме ідилічну картинку – жовті соняшники на тлі блакитного неба – як складову мирного й безпечного життя. Для них це ілюстрація до літа війни, одна з пізнаваних рис її обличчя.

Хлопці – їх десятеро, решта розсіялися під обстрілами хто куди – закинувши автомати за спини, вилущують насіння з м’яких перегородок, напихаються, жують, випльовують лушпиння, давляться. Роман тримає на оці дугу небокраю, озирається, не знати звідки може прийти небезпека. Смертельна небезпека поруч, а йому хочеться гарячого супу. Страх як кортить. Перед очима тарілка парує, навіть запах чує, від цього видіння та уявного запаху гірчить слина і ріже у шлунку.

І ще помитися. Гарячою водою. Два нереальних бажання. «На мільйон доларів», – уточнює Корнет, спльовуючи лушпиння.