Розділ «Частина третя»

– Подумай…

– Зараз. Це мурашки біжать у лабіринті.

– Тепліше, – підтримав нову спробу Артем.

– Мурашки ввечері шукають свій мурашник заплутаними лісовими стежками.

Малий повернув малюнок до себе, ще раз подивився на своє творіння.

– Це не ті мурашки, що у траві. А ті, що бігають по тобі, коли страшно, – кинув оком на Романа. – А це – вітер, він їх здуває. І відносить далеко-далеко, щоб їх не було.

Ольга обійняла малого, поцілувала у світлу маківку.

Віддалік на мотузці, натягнутій між стовпцями, сохла білизна: два невеликих простирадла, піжамні штанці і ще якісь лашки. Артемко майже кожну ніч прокидався від власного крику у вологій постелі. Йому снилися жахи.

Роман кивнув хлопчикові: знаю я такі мурашки! Відкрив чисту сторінку в зошиті й заходився постукувати чорним олівцем, залишаючи на папері розсипи крапок. Хлопчик уважно дивився йому під руки.

– А тепер що? – дорослий глянув на малого.

– А тепер ось так!..

Малий потягнувся через стіл та розмашисто, через увесь малюнок, накреслив закручену лінію. Роман одразу й рішуче повторив за ним той самий рух. Хлопчик, поправивши на носі окуляри, задоволено оглянув результат. Два потужні вихори відносили геть, поза межі паперу, зграю чорних надокучливих мурашок.

Хіба вони з Романом не художники?…

Ніхто й не сумнівався, але цей безсумнівний факт не допоміг хлопчику відкараскатись від післяобіднього сну. Ольга завела його до хати, пообіцявши ввечері зіграти разом у доміно, два на два: він з Романом в одній команді, вона з бабою Анею в іншій. Дик та кішки – у групі підтримки.

4

Серпень спалив траву, залишив лише острівці підсохлих, майже без зеленої барви високих трав’яних щіток, із кожної стриміли скупчення тонконогих рухливих колосків. Роман бачив їх довкола ставка, такі самі були й тут, на горбках за городом, що збігав до балки. Легкий вітер куйовдив трави над головами Романа та Ольги, ховаючи цих двох від усього світу. До балки вони так і не дійшли.

– Я бачив цю траву на Кам’яних Могилах…

– Навряд чи… Кам’яні Могили – це доволі далеко, – Ольга посунулась вище, лягла так, щоб чути під вухом серце Романа.

– Але я там був, – він накрив долонею її волосся. – Колись поїдемо туди, я тобі усе покажу… Там багато було ковила, а далі – камені, суцільний сухий мох. І ця трава була, – він кивнув у небо, де погойдувалися жмутики колосків, – не знаю, як вона називається…

– Це типчак, – Ольга зірвала травинку, провела нею Романові по шиї. – Хочеш, легенду розкажу? Нам вчителька з краєзнавства розповідала. Слухай. Це було за часів Давньої Русі… Зупинилися у степу два ворожі табори…