Розділ «Частина третя»

– Хто з ким воював?

– Зараз згадаю, хто з ким… Здається, русичі й половці. Нехай так. Не пам’ятаю.

Роман кивнув.

– І от одні відправили у розвідку молодого воїна на ім’я Ковил, а інші – дівчину Типчак. А ті зустрілися, й одразу закохалися одне в одного, і усю ніч до світанку були разом. І навіть розмовляли, хоч не знали мови одне одного. Коли зійшло сонце, війська з обох сторін попрокидалися й побачили своїх розвідників разом. Усе одразу й зрозуміли. Це якби нас зараз побачили, усе ж зрозуміло… І вирішили їх не карати, а відпустити. – Ольга притиснулась до Романа. – І з того часу у нашому степу ковил і типчак завжди разом.

– І народився у них згодом син Типко, – підхопив Роман нитку розповіді.

– Чому Типко?

– Бо мати у нього Тип-чак, а тато Ко-вил, – без тіні усмішки пояснив Роман.

– Так, все! – засміялася Ольга. – Аби не переводив серйозні легенди на посміховиська, я тебе зараз допитуватиму травинкою. Скільки зможеш витримати, аби не ворухнутися?…

І вона, легенько торкаючись, узялася повільно вести травинкою від його шиї донизу, вздовж грудей до плаского живота…

Увечері, після нищівної поразки жіночої команди у доміно, Ольга відправила одного переможця спати, а другого повела у балку до води. У степ не пішли, там можна було нарватися на розтяжки. Удень сапери знімали їх, розміновували небезпечні ділянки, але сюрпризів ще було доволі, не варто туди потикатися.

Угорі світився Чумацький Шлях – чіткий та величний. Подивися, сказав Роман. Він тримав Ольгу за руку. Вона підвела голову.

Яскраві зорі палахкотіли на чорному оксамиті. Ця мить була з тих, які залишаються на сітківці назавжди, так, щоб і через десятки років заплющити очі – й одразу побачити розсипи сузір’їв на куполі нічного неба й відчути гарячу руку у своїй руці. Урочистий момент, який підштовхує до особливих слів та вчинків. Роман хотів сказати щось важливе, щоб і Ольга запам’ятала цю мить. Дати обіцянку – їй і небу – бути разом у біді і в радості, але він не міг добрати правильних слів. Усі були банальними.

Вона хотіла йому сказати, що відчуває себе так, наче вони беруть шлюб під зірками. Наче вона чує його «так» і повторює своє «так». Що вона чекатиме, скільки треба, і дочекається хай там що.

Але вони не вимовили ані слова.

По вечірній росі повернулися до своєї кімнати, але заснули лише під ранок, обстеживши одне одного руками, губами, шкірою, немов почали тривалу подорож незвіданою землею, де на кожному кроці на них чекали несподівані відкриття. Вони затискали роти одне одному, бо часом їх душив сміх. Розповідали про себе, перескакуючи через роки і потрапляючи з кумедних історій у зовсім несмішні. Нікому вона не говорила дотепер про приставання чоловіка Ксюхи, що лапав її, щойно нікого поруч не було. Вона була в дев’ятому класі, коли він потрапив у тюрму, й надзвичайно цьому втішилась – нарешті він залишить її у спокої! Але ця радість розчинилась у співчутті до сестри, яка гірко плакала від вбивчої звістки.

На світанку Роман схопився від сну, та Ольга заколисала його, як дитину, примовляючи: тш-шш, тш-шш, тш-шш…

Дзвінок розлюченого Баті видер його з ейфорії сонячного дня.

– Під трибунал захотів?! – гримів голос командира у слухавці. – Ти де зараз маєш бути? На рембазі! Або на місці дислокації! Хочеш, аби тебе дезертиром визнали? Ану бігом назад! – розходився Батя. – Знаю я все! Та знаю!.. І мав я усе це знаєш де?… За самовільне залишення місця служби чув, що буває?

Звідкись дізнався про аферу з транзитом через село. Корнет клявся-божився, що не від нього. Апостол тим більше був не в курсах. У мене, казав, свій Батя є, ми свого комбата теж так називаємо, такий самий псих.

Апостол заїхав за Романом того ж дня, на зворотному шляху, усе як домовлялися. Поки його пригощали борщем, поки Ксюха сміялася над його жартами, Роман підійшов до мами Ольги. Вона знімала простирадла з мотузки, перекидала їх собі через плече.