Розділ ««ВЕРШКИ СУСПІЛЬСТВА»»

Сирагуза прикипів до мікрофона. Та минали хвилини, а з мікрофона не полинуло жодного звуку. Спочатку Сирагуза гадав, буцімто щось скоїлося з апаратом, але дедалі тяжчі передчуття все більше заволодівали ним. Коли ж він зрештою разом з іншими агентами увірвався до сусіднього номера, то побачив обох своїх «підсадних качок» у найжалюгіднішому стані: непритомні, зв'язані по руках і ногах, вони лежали на килимі. Певна річ, злочинці забрали згадані 45 тисяч доларів.

Побачивши цю сумну картину, Сирагуза наказав захопити та найретельніше обшукати «Марфу». Спеціальний загін відділу боротьби з наркотиками, добре обізнаний з технікою подібних заходів, за кілька годин випотрошив яхту: було зірвано настил палуби, розмонтовано труби, порізано канати, взагалі обслідувано кожну найменшу шпарину. Команда всміхалася й знизувала плечима. Героїну не знайшли.

І не могли знайти. Як потім з'ясувалось, напередодні прибуття яхти берегова радіостанція Інтерполу перехопила кодоване повідомлення, яке вдалося розшифрувати лише через дві доби. Повідомлення це, надіслане приватною рацією Лючано, попереджало «Марфу» про підготовлену пастку. Тому на підході до Ніцци героїн було терміново перевантажено на рибальський катер, який доставив контрабанду у Марсель.

Хто знав про операцію? Сам Сирагуза, кілька його помічників. І ще — начальство у Вашінгтоні. На своїх помічників Сирагуза покладався повністю, отже, лишалось із сумом констатувати, що синдикат «має руку» у вашінгтонських сферах.

Проте Сирагуза вирішив не складати зброї, тим більше, що йому пощастило довідатися: вантаж з «Марфи» поплив до Нью-Йорка на океанському лайнері «Індепенденс», який з'явиться біля американських берегів 16 вересня.

Інформація була важливою, однак важко було навіть уявити собі, як подолати всі перешкоди, що стоять на шляху здійснення нової операції. Головних перешкод було дві: велетенські розміри лайнера і його велелюдність, через що обшукати «Індепенденс», як «Марфу», не було ніякої фізичної можливості. По-друге, ««Індепенденс» розвантажуватимуть нью-йоркські докери, профспілкове керівництво яких уже давно контролюється» синдикатом гангстерів.

Допоміг щасливий збіг обставин.

…У високоповажного патера О'Коннора, католицького священика, який обслуговував у нью-йоркському порту духовні попити прибулих емігрантів, незважаючи на його сан, була дивна пристрасть: він залюбки і регулярно відвідував так звані «кавер-герлс-студії». У цих закладах, яких повно-повнісінько у Нью-Йорку, сплативши п'ять доларів за вхід, можна фотографувати голих дівчат. Моделі для зйомок постачає господар, клієнтові лише треба принести фотоапарат.

В одній з таких «сексі-студій», на П'ятдесят першій вулиці, високоповажного О'Коннора, який, звичайно, був не в рясі, несподівано стрів лейтенант митної поліції Пауерс, який також був завсідником подібних закладів. Звісно, Пауерса здивувало, як це «божий служник» потрапив у таке місце; згодом подив пробудив професійну підозрілість. Якщо патер, розмірковував лейтенант, вештається по «сексі-студіо», то він, мовляв, взагалі людина нечиста. Можливо, й нечиста на руку, тим більше, що знаходиться у такому вигідному становищі: щодня спілкується з іноземцями, всюди ходить вільно, не викликаючи ніякої підозри.

Ці розмірковування врешті-решт змусили Пауерса доповісти начальству про зустріч із патером та про свої побоювання. Начальство взяло заяву до уваги — і слушно.

16 вересня, коли «Індепенденс» причалив, патер звернувся із словом божим до 75 прибулих католиків-емігрантів і так розчулив їх проповіддю, що один з італійців підніс пасторові дерев'яну статую апостола Павла, яку нібито створив власноруч.

Коли О'Коннор залишив палубу, то потрапив до рук поліції. Вона швидко з'ясувала, що святий Павло містить у собі 35 кілограмів героїну, тобто сировини, якої вистачить на виготовлення більш як семи мільйонів ампул наркотику. Оскільки на ті часи ампула героїну коштувала на чорному ринку щонайменше три долари, товару в апостолі було більше, ніж на 21 мільйон доларів.

Разом із статуєю дослідили і «патера». Невдовзі з'ясувалося, що «високоповажний О'Коннор» — це відомий гангстер Елмер Берк, відбитки пальців та діяння якого (в тому числі і торгівля наркотиками) були давно відомі поліції.

Берк був багатою здобиччю, бо виконував надзвичайні доручення Лакі Лючано, Альберто Анастазіа та Віто Дженовезе, тобто верхівки синдикату, тих, кого інші його члени поважно називали «вершками суспільства». Тому-то Сирагуза негайно прибув до Нью-Йорка. Перш за все він вдався до запобіжних заходів: затримання Берка було приховано від преси, в усіх необхідних документах він виступав під фальшивим прізвищем; лише обмежене коло відповідальних осіб знало, хто він такий. Це було необхідно, оскільки у синдиката «довгі руки», які будь-що прагнутимуть захопити небезпечного свідка.

Сирагуза особисто допитував Берка. І після тижневих виснажливих допитів той почав вибовкувати важливі речі. Та зовсім не тому, що в нього заговорила совість: у такий спосіб Берк жадав уникнути ув'язнення. Коли ж Сирагуза запропонував йому виступити свідком обвинувачення (за американськими звичаями, у цьому випадку злочинець вважається невинним), гангстер відразу ж погодився і виказав організаторів останньої авантюри: то були знов-таки Лючано в Неаполі та Дженовезе в Нью-Йорку.

Після того, як Берк підписав протокол останнього допиту, його мали випустити на волю. Проте він відхилив цю пропозицію і благав залишити його до процесу у тюрмі. Що ж, він мав цілковиту рацію: убога камера значно краща за домовину, придбану казною; в тому ж, що він опиниться саме в домовині, у Берка не було жодного сумніву, оскільки суворі закони синдикату були йому добре відомі.

Здавалося, цього разу декому з «вершків» доведеться змінити розкішну домівку на похмурий тюремний каземат. Проте, коли поліцейські агенти видобули Віто Дженовезе — людину, про яку всій Америці було відомо, що вона не заробила у житті й шеляга, однак володіє тридцятьма мільйонами доларів, — і повели його до автомашини, він життєрадісно вітав репортерів:

— Дрібна формальність, хлопці. Невдовзі повернуся!

Дійсно, Дженовезе мав усі підстави для подібної заяви: вже одинадцять разів його ув'язнювали, одинадцять разів сидів він на лаві підсудних — і кожного разу вивільняли за браком доказів, бо завжди бракувало свідка, який би підтвердив перед судом, що Дженовезе справді здійснив інкриміновані йому злочини. Щоправда, одного разу така людина знайшлася — Гаррі Уестен, дрібний гангстер. Та коли поліцейський ескорт віз Уестена до суду, з-за якогось рогу виринула вантажна машина і перекинула чорний лімузин. Коли ескорт очуняв, Уестена вже не було, але численні перехожі — все це трапилось опівдні, у самому центрі Нью-Йорка — одноголосно твердили, що бачили, як свідка обвинувачення схопили двоє здорованів, вкинули у машину і миттю зникли. Через два місяці поліції пощастило спіймати гангстерів, які вкрали, а потім вбили Гаррі Уестена. Це були професійні вбивці, ладні за гроші відправити на той світ рідного батька. Вони визнали, що дістали доручення від одного з поплічників Дженовезе, проте, не від нього самого, а це відбирало в їхнього свідчення обвинувальну силу. Отже, і того разу Дженовезе вийшов сухим із води. Чого ж було лякатися тепер?

Окрім Дженовезе, в цій справі було заарештовано ще сімох членів синдикату — посередників у торгівлі наркотиками. Та то були вкрай скромні добродії: вони запевняли, ніби ніколи не чули чи то про Лючано, чи то про Дженовезе, та й взагалі прагнули відмовчуватися, і не було жодної надії перетворити їх на свідків обвинувачення. Отже, в Сирагузи лишався єдиний козир — Елмер Берк.