Розділ «Леонід Легкий. Спогади колишнього Юнака протилетунської оборони насильницьки мобілізованого німцями в червні 1944 року»

Обидва «наші» німці були скеровані у війська протилетунської оборони після поранення на Східному фронті. З перших днів наші стосунки з ними тяжко було б назвати нормальними. Вони вели себе занадто наставницьки і вимогливо. Особливо грубо поводився командир, який тільки кричав і підганяв. Всі роботи з обслуговування, ремонту, наведення порядку і нічні варти входили в наші обов'язки. Січень і лютий видалися не дуже напруженими. Небо в ці місяці часто закривалося низькими хмарами й довгі ранні тумани, які нависали над Райном, його притоками, каналами і райнськими горами, часто дозволяли нам проскакувати найнебезпечніші місця. Свій рейд ми починали у містах Північної Райн-Вестфальської області. Нас причіпляли до поїздів, завантажених військовим спорядженням, які ми мали охороняти від американської авіяції під час їзди на Західний фронт. Залежно від цінности транспорту і складности переїзду охорона складалася з однієї, двох чи навіть трьох зенітних устав, які чіпляли спереду і ззаду поїзда.

Почався березень. Дні стали довшими і хмарности поменшало. Тепер щоденно ми мусили відбивати по декілька атак. Як тільки виїздили на трасу, в повітрі появлявся літак-розвідник (так звана драбина, бо це був літак з двома хвостами), який сповіщав про наше місцеперебування і вже через короткий час ми бачили над собою «гостей» (мустанґів, москіто, тайфунів).[26] Літаки вишиковувалися в ряд, заходили зі сторони сонця і починали методично штурмувати нас. Летунами на цих літаках були, в основному, негри. Вийти цілому з такого бою було нелегко. Кожна поїздка на фронт закінчувалась обов'язковим ремонтом зенітної устави. Нас відвозили у спеціяльні майстерні, де ремонтники, не більше як за добу, відновлювали боєздатність устави.

Стан, у якому ми перебували під час безперервних атак американських літаків, коли тріскотіли скоростріли штурмовиків, що нападали на поїзд, свистіли і барабанили по захисних щитках кулі, повітря роздирали вибухи бомб, під акомпанемент наших чотирьох скорострілів і все це на повній швидкості поїзда — може уявити собі тільки той, хто побував у подібній ситуації. Всі дії виконувались автоматично. Спрацьовував інстинкт самозахисту. Така зміна обставин вплинула на взаємовідносини між німцями і нами. Хоча ми продовжували виконувати ту ж саму роботу, що й раніше, але робили її вже без крику і підганянь зі сторони німців. Щоби якось зменшити психологічне і фізичне навантаження, командир устави у дні можливих гарячих атак додавав членам команди на сніданок до кип'ятку порцію рому. Звідки він його мав? І звідки запозичив такий досвід? Не знаю, але тоді це до деякої міри знімало з нас напругу.

Коли стало трудніше завантаженим військовим ешелонам добиратися до фронту, погіршилася ситуація і з одержанням їжі. На великих залізничних стаціях, де можна було б добути гарячу їжу, поїзд не зупинявся, щоби не попасти під бомбові атаки. Німці мали гроші, тому їм легше вдавалося щось собі придбати. Ми їх ніколи не мали, бо нам ніколи нічого не платили. Треба було шукати якогось виходу. Залишалося йти на дуже ризиковані дії, щоб якось вижити. Коли поїзд під час бомбардування вимушено зупинявся на залізничній стації, ми, замість ховатися від бомб, шукали чогось їстівного. Бувало, що нам таланило, — попадалися розбиті вагони з продуктами. Таку «операцію» ми могли проводити виключно тоді, коли поруч розривалися бомби. «Наші німці» нас суворо попереджали, що за таке можна «заробити» кулю. Ми це й самі дуже добре знали, тому діяли з великою обережністю, щоби нас не засікли. І цікаво! Коли ми частували «своїх німців» принесеними з розбомблених вагонів консервами, вони не відмовлялися брати, але коли вони із пакетів витягали свої запаси, а ми сиділи голодні і дивилися на них, то вони ніби нас і не бачили. Отака їхня психологія!

Захисний залізобетонний круг після кількох реставраційних ремонтів нагадував розбитий глиняний горщик, обдротований із зовнішньої сторони. Щоби не розвалився, його стягували обручами, поміж якими встановлювали вертикальні залізні паси.

Одного разу під час бою ми відчули сильний удар по платформі, але вибуху не було. Коли нарешті зупинилися, то побачили, що на зчіпці між вагонами висить невелика бомба. Не тяжко здогадатися, що було би з нами, коли б вона розірвалася. Треба було викликати спеціялістів для її знешкодження. Найбільшу втрату ми відчули тоді, коли вибухом бомби знесло курінь з нашими пожитками. Ми залишилися тільки в тому, в чому були одягнені під час бою, і без одежі, і без зброї, і навіть без тих нелегко зібраних провіянтів. Все було зметене вибуховою хвилею. Пропали наші статки і те, що охороняло нас від холоду. Щоби було де спати, до нас причіпили ще один критий вагон і виділили дещо з одежі, але незручності від цього не зменшилися. По-перше, тепер цілий день треба було перебувати біля устави, по-друге, під час їзди поїзда всю ніч без зупинок Юнак, що заступав на варту звечора, мусив мерзнути аж до ранку. Останні два тижні в ранзі помічників зенітної артилерії нам найбільше далися взнаки, бо 16 квітня в районі міста Ізерлон був відрізаний відступ залізницею.

Надійшла команда зняти з устави один скоростріл, закріпити його на переносному лафеті з труб, заповнити касети бронебійними стрільнами, а все решта знищити. Після виконання зазначених робіт ми добралися до західної частини міста Ізерлон, на околиці якого проходила лінія оборони. Нам визначили місце неподалік головної дороги, де й окопали свій лафетний скоростріл. 19 квітня в перших променях сонця ми побачили, як із-за гори виїжджає американська бронемашина. Коли по ній відкрили стрільбу, вона відразу повернулась і сховалася за горизонтом. Тоді на нас посипався град американських стрілен, які за лічені хвилини зорали довкруги все поле. Після цього настала тиша. Знов із-за гори появилися броньовики. Тепер нам дали команду не стріляти. З окопів почали появлятися білі ганчірки, підняті на гвинтівках. Де не взявся німецький генерал, а з ним ще й офіцер з білим полотнищем. Вони попрямували до передньої машини, з якої вийшов американець. Після коротких переговорів була подана команда, в якому місці скласти зброю і де збиратися полоненим. Вищі німецькі офіцери особисту зброю і відзнаки не здали.

Через деякий час до місця збору під'їхали автомобілі і почалася відправка полонених. Коли черга дійшла до нас, трьох Юнаків, і американський офіцер довідався, хто ми і звідки, відмовився нас полонити. Він порадив іти у місто Менден, в організований табір для переміщених осіб, а звідтіля попадемо на «батьківщину». Такий розвиток подій нас дуже шокував — ми не були готові до такої розв'язки. Виникла проблема, що ж робити далі? Від нашого юнацького однострою тоді вже фактично нічого не залишилося, бо рештки його полетіли разом з куренем, здуті повітряною хвилею розірваної бомби. На нас були мундири німецьких зенітників, тому ми знову звернулися до американця, але він і слухати не хотів. Проаналізувавши ситуацію, в якій опинилися, ми зрозуміли, що залишатись у військовій формі нам, Юнакам, дуже небезпечно, тому, забувши про голод, насамперед, вирішили терміново її позбутися. Згадали, що неподалік є залізнична стація. Пішли туди шукати необхідні нам речі. Це частково вдалося. Тепер, як нам здавалося, вже не зовсім були подібні на військовиків. Намагалися не контактувати з «переміщуваними особами».

Тут доцільно звернути увагу на те, що в перші дні після приходу американців всюди бродили зграї звільнених з таборів примусових робітників і полонених. Вони часто займалися не тільки грабунками, розбоєм, насилуванням жінок, а й самосудами. Нова влада зайнялася наведенням порядку, почалося виловлювання бешкетників. Їх звозили у табори. Ми боялися попасти в їх число.

Йшли селами, заходили до німецьких господарів з просьбою взяти нас на роботу взамін на їжу і деяку одежу. Але вони з недовірою ставилися до нас, відмовляли. Нарешті поталанило. В селі Зюмен, недалеко від Мендена, зайшли до одного господаря і чесно розповіли про ситуацію, в якій опинилися. Виявилося, що два його сини воювали на Східному фронті і він нічого про їхню долю не знав. Ми в нього зосталися працювати, а за це він підшукав нам все що міг з одежі. Жили там близько 10 днів. Допомогли йому в найневідкладніших весняних роботах і заодно трохи відживилися на домашніх харчах. У цей час вигляд у нас був уже досить цивільний. Крім того, прощаючись з господарем, домовилися з ним про те, що в разі потреби він підтвердить, що ми в нього працювали. Жаль, що забув прізвище цього добродія.

У табір прийшли на початку травня. І тут же нас почали допитувати: де були і що дотепер робили? Там уже працювала «фільтраційна комісія», завданням якої було точно встановити, хто чим займався в Німеччині. Почалися неодноразові виклики для уточнення додаткових питань. Атмосфера була непевна. Траплялися випадки, коли людина одного дня відвідувала «комісію», а наступного дня її знаходили закатованою в пивниці. Звичайно, у таборі були люди, які пояснювали, що чекає тих, хто повертається на «батьківщину», але знаходилися і провокатори. Табір охороняли американські солдати і виходити з нього не дозволяли.

У другій декаді травня нам оголосили, що ми попадемо в першу групу, яка відправиться на «батьківщину». Виявилося, що в цю групу відібрали тільки мужчин не старших тридцяти-тридцяти п'яти років. І це нас відразу насторожило. Але відступати було вже пізно. Нас посадили на вантажівки, на які не забули примостити ще по два «охоронці», і повезли на північ. Поблизу Гамбурга понтонним мостом переправили через Ельбу, далі через Любек до міста Росток. Там нас розмістили у військових казармах, переодягнули у старе військове лахміття і почали проводити військову підготовку. Але назвати це заняття військовою підготовкою було неможливо. Вони просто знущалися над нами. Вважали нас винними у тому, що, замість того щоб їхати додому, мусять нас учити воювати, а коли вони воювали, ми працювали на фашистів. Півдня ми вчилися воювати, а других півдня працювали на демонтажі і відправленні заводського обладнання в Союз. Тобто ми працювали по дві зміни без відпочинку. Годували дуже погано. В зупі плавали хіба що риб'ячі кістки, на друге — ложка пшоняної, або ще якоїсь, незрозумілого походження, протухлої каші з підливою, в якій рідко коли зустрічався якийсь хрящик. При такій їжі, муштрі і праці ми знову почали ледве волочити ноги, але це нікого не цікавило.

Нарешті, десь у середині серпня 1945 року, нас знову автомашинами через усю Польщу довезли до Бялистока, де розселили у старі військові казарми. Ще декілька днів повправлялись у військовій підготовці, а далі нас вишикували у колони і пішки погнали у місто Волковиськ. Тут уже чекали товарні вагони, в які нас посадили, але вирушати в дорогу чомусь не збиралися. Наступного дня до вагонів прийшли зі списками і зробили перекличку. Названим було наказано забрати свої речі і вийти з вагонів. Як потім вияснилося, викликали тих, кому ще не виповнилося 18 років. Усіх інших у цей же день відправили на Схід, а з ними й одного з нашої трійки — Богдана Л., про якого я і донині не маю ніяких відомостей, хоча не раз намагався довідатися про долю цього товариша. Але, на жаль, всі пошуки були безрезультатними. Виявляється, якщо б війна з Японією продовжувалася, то ми і далі були б червоноармійцями.

«Неповнолітних» відвели на територію військової частини і розмістили в наметах. Появилися нові «купці», які агітували їхати на відбудову Донбасу. Годували нас дуже погано, а можливости вийти з території частини, щоби щось роздобути, не давали. Мета була ясна — примусити «добровільно» їхати на Донбас. Ми з колегою зрозуміли, що довго так не витримаємо, і пішли на переговори з вербувальником. Зобов'язалися через два-три тижні прибути на Донбас за вказаною ним адресою, якщо видасть документ, за яким ми змогли б заїхати додому відвідати рідних. Нарешті угода була досягнена. Нам видали триденний «сухий пайок», який тут же з'їли, і попутними поїздами вирушили в дорогу. За весь час тільки у Львові на залізничній стації випросили у залізничника пригорщу пшона, яке на розкладеному вогнищі зварили і з'їли. Так 21 вересня 1945 року ми відзначили Різдво Пресвятої Богородиці, яка нам дуже допомогла знову живими повернутися на Батьківщину. Довідавшись, що зі Львова до Надвірної формується ешелон з порожніми цистернами, ми всілися зверху на одну з них. Пригадую, як під вечір проїздили через Стрий. Люди в святковій одежі ходили по вулиці, паралельній залізниці. Тут же в Стрию з цистерни перебрались у тамбур, в якому на світанку доїхали до Станіславова. Далі подалися пішки. Перші промінчики сонця зустріли вже на виході з міста. Перемагаючи голод, добралися до села Клубівці. Побачили на подвір'ї господиню і попросили у неї напитися води та, якщо можна, по кусочку хліба, бо дуже голодні. Видно, наш вигляд промовляв сам за себе. Вона нічого не розпитувала, а винесла по маленькому горнятку молока і по невеликій байдочці хліба, за що ми щиро подякували. Не доходячи до села Олешів, на узліссі побачили дику грушку, а під нею на землі — грушечки. Натурально, накинулися на такий дар природи, але, очевидно, трохи перестаралися під тою грушкою, а може, наші шлунки не були адаптовані до такої їжі, бо коли рушили далі в дорогу, то змушені були частенько зупинятися. Тільки під вечір ми добралися до села Комарівка. Як не просилися на нічліг, нам всюди відмовляли. Не дивно, люди в ті часи усього боялися. Правда, в одній хатині нам дали повечеряти по мисочці тіста з молоком, але на ніч не впустили. Вже коли стемніло і довкруги нікого не було видно, ми забралися під оберіг, що стояв край села. Там і переночували. На світанку помолилися, помили очі в потічку, що протікав неподалік села, і вирушили далі в дорогу.

На горі перед містом Монастирськ розпрощалися. Нелегко було нам розлучатися. Михайло повернув на дорогу, що вела до села Вичілки (тепер Гончарівка). Всього за 4 кілометри був він від рідного села.

Тоді ми не знали, що нас чекає вдома. Не могли передбачити, як складуться наші долі, коли зустрінемось і чи взагалі зустрінемося. Про все це кожний з нас думав, але мовчав. Міцно обнялися, побажали собі щастя і скорої зустрічі. Як виявилося, розійшлися на майже півстоліття.

А Михайло свого села Стара Гута уже не застав, воно взагалі вже не існувало. З'їла воєнна хуртовина. Прийшлося йому повернутися до Вичілок, де жила батькова родина. Тут довідався, що батько загинув на фронті, а мати (вона була полькою) зі своїм братом і трьома доньками виїхала до Польщі. В той час не було відомо навіть їхнього місця поселення, тому добратися до мами зразу було неможливо. Жив трохи в батькового брата, потім перебрався до родини в Чагарі, де помагав у господарстві. Про навчання не могло бути й мови. Ось чому мої пошуки його через школу, де він міг вчитися, були марними. Як тільки Михайло довідався про місце проживання мами, почав виробляти документи на переселення. У червні 1946 року виїхав до Польщі, де без перешкод здобув не тільки середню, а й вищу університетську освіту. Все своє життя пов'язав з викладацькою професією як у польських, так і закордонних університетах. Докторську дисертацію захистив на філологічному відділенні Варшавського університету, яку захистив після річного стажування в Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка в 1961 році, і дістав наукову ступінь доктора гуманітарних наук. До 1991 року викладав російську і слов'янську філології та мовознавства, а після проголошення незалежности України — українське мовознавство.

Професор Михайло — автор багатьох цінних монографій, наукових і публіцистичних праць з українознавства, часто виступає в пресі.

Михайло мене також розшукував. І тільки через 48 років доля знову звела нас завдяки добрим людям і випадковому збігу обставин.

Повернімося до моменту, коли ми розійшлися з Михайлом. Мене чекали нелегкі останні більш ніж 20 кілометрів. Їх необхідно було подужати голодному і вкрай виснаженому. Моя дорога вела через Монастирськ. Не знаю, чи то голод, чи втома, а може, відчуття того, що вже немає поруч вірного друга і не стало підтримки, яку ми давали один одному, долаючи нелегкі шляхи, але гора, яку мені прийшлось осилити, коли виходив з Монастирська, здавалася мені найтяжчою, яку я коли-небудь здобував. Бувають такі хвилини в житті, які тяжко самому прожити. До села дібрався тільки перед заходом сонця. Щоби швидше дістатися додому, звернув з дороги і пішов городами. Згори було добре видно наше подвір'я. Із всіх будівель, які колись заповняли двір, стояла тільки одна хата, та й та без даху. Все подвір'я було заросле травою, а на хаті вже встигли вирости бур'яни. Нікого не було видно. Промайнула думка, що в хаті ніхто не живе. Мене опанував страх. Я зупинився. А далі якась незрозуміла сила пхнула вперед, і я останні сотні метрів уже не йшов, а летів, не звертаючи уваги на зустрічних людей. Добіг до хати і з силою штовхнув вхідні двері до сіней. Двері до хати були відчинені. З середини почувся слабкий мамин голос. Мама питала, чи то вже сестра повернулася з вечірні? Насилу я вгамував хвилювання і як можна лагідніше сказав: «Це я, мамо, Левко, повернувся». Вона ще щось хотіла сказати, але почув тільки хрип. У неї почався сильний приступ астми. В темноті я розгубився і не знав, що робити. На щастя, в цю мить прибігла до хати сестра, припідняла маму і дала їй необхідні ліки. Через деякий час їй стало легше. Вона заспокоїлася. Від сестри довідався, що сама всьому мусить давати лад, бо батька не відпускають з «трудового фронту». За весь час він всього два чи три рази був і то тільки на декілька годин, а мама — «сам бачиш».