Розділ «Леонід Легкий. Спогади колишнього Юнака протилетунської оборони насильницьки мобілізованого німцями в червні 1944 року»

Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони

Вже на світанку ми прийшли на якусь невелику стацію, знову всіли у товарні вагони і через Краків, Прагу доїхали до Еґера в Чехії. На двірці нас вивели з вагонів, вишикували в колону і пішки повели до табору, де на великій площі стояло багато одноповерхових дерев'яних бараків, огороджених колючим дротом, з брамою на вході і сторожовими вежами на рогах. Посередині — майдан, на якому побачили польову лазню. До нас підійшов офіцер з перекладачем, мабуть, чехом, бо вживав багато чеських слів. Ми насилу могли зрозуміти, що він перекладає. І тільки водночас прислухуючися до німця і чеха, ми змогли здогадатися, про що йдеться. Нам сказали роздягнутися, скласти свої речі і йти в лазню митися. Тим, у кого було довге волосся — укоротити або постригтися наголо. На майдані біля лазні на траві лежали одягові комплекти, і кожний після миття повинен був вбратися в один із них. У набір входили: робочий одяг (так званий дрилінґанцу?), наплечник, торбинка для хліба, менашка, польова фляга, коробка для масла, ложка, вилка, голки, нитки, черевики, шкарпетки, комплект нижньої білизни, рушник, два носовички, шапка і шлейки до штанів. Переодягнулися. Ледве впізнавали один одного. До своїх пожитків дозволили підійти тільки для того, щоби взяти деякі особисті речі і предмети гіґієни. З одежі не дозволили щось собі залишити. Після того як ми переодягнулись і все зложили в наплечники, поступила команда вишикуватися. Далі попросили вийти на три кроки вперед тих, хто працював у сільському господарстві. До них підійшов німець у цивільному одязі і став відбирати потрібних йому людей. Він набрав 20 хлопців. Між ними був і я. Нас вивели за ворота військової частини, де стояв трактор з причіпом. Десь через годину ми доїхали ним до його господарства. Нарешті здогадалися, що ми голодні. Нас нагодували і завели у млин, який у цей час не працював, і дали нам змогу трохи відпочити. На ніч нас закрили ззовні.

Працювали ми на всяких польових роботах. Годували добре, їжу привозили просто до місця праці. Все було б не так зле, якби до нас наступної ночі не внадилися сільські дівчата, які, не зважаючи на те, що млин зачинявся, ухитрялися пролазити всередину попри млинове колесо. Видно, дівчата були місцеві і добре знали, як і де можна пробратися. Невідомо як про це довідався господар, бо на п'ятий чи шостий день нашого тут перебування вночі з двома своїми помічниками з нагайками в руках зайшли всередину млина та повиганяли дівчат. Вранці господар відвіз усіх назад в Еґер. Розмістили нас у барак, видали шинелю, коц, форму Юнака, яка складалася з курточки, штанів, жовто-блакитної опаски з левом, наплечних відзнак, нашивок на шапку і петлиці, шолома, протигаза, ременя і баґнета.

Тут принагідно мушу підкреслити, що за весь час ніхто нікого не спитав, чи хтось хоче носити форму і зброю, врешті, чи хоче воювати і з ким. Усе це вважалося давно вирішеним. Питання про те, хто з нас доброволець, а хто був примусово мобілізованим, ніколи не виникало.

На початку липня нас знову вишикували, зробили перекличку і колонами повели на залізничну стацію. Посадили у товарні вагони, в яких з обох сторін були зроблені по два поверхи для спання. Крім того, попід стінами і посередині були лавки для сидіння. Всього було не більше десяти вагонів. Тепер нас везли все далі на захід через німецькі міста Вюрцбур?, Мангайм, Саарбрюккен аж до Франції. Границю переїхали непримітно, хоч я весь час слідкував, коли побачу укріплення між Німеччиною і Францією. Далі везли через французькі міста Мец, Верден і, нарешті, доїхали до передмістя Парижа. Щоб краще бачити місця, які ми проїжджали, я спеціяльно влаштувався на верхньому ярусі біля віконця. Мабуть, зо три дні ми переїздили з місця на місце, і на моє запитання: «Де ми?», залізничники постійно відповідали — Паріс (Париж). Усі ці дні та ночі, коли ми їхали, я дивився крізь вікно, щоби побачити Ейфлеву вежу. Тоді в мене і в думці не було, що місто може бути аж так велике, що не з кожної точки буде видно 300-метрову вежу. Далі рухалися на захід через міста Версаль, Ле-Ман, Анже і доїхали до повноводної ріки Луари, по якій плавали величезні кораблі, а на березі було багато підіймальних кранів. Тут ми на деякий час зупинилися. Це дало мені можливість полюбуватися небачено великою рікою і гігантськими кораблями. Звідси почався зворотний шлях, але вже на схід, уздовж ріки Луара. Так ми дібралися до міста Тур.

Дорога на Захід була для мене дуже цікавою. Коли їхали по території Франції, не відчували, що десь недалеко точиться війна. Всюди панував спокій, нам завжди вчасно до вагонів підносили їжу, каву, воду. Особливо остання була потрібна, бо стояла дуже спекотна погода. До міста Тур ми прибули на початку другої декади липня. Нас розмістили у великих наметах. Видали довгі гвинтівки (які ми назвали наполеонівськими) з дерев'яними і бойовими набоями. Розпочалася щоденна військова підготовка. Нас учили ходити, повзти, бігати, вести рукопашні бої, розбирати та збирати гвинтівку, стріляти. Тактичні заняття проводилися безпосередньо у польових умовах, які включали наступальні операції, виявлення і захоплення ворога. На тактичних заняттях застосовували патрони з дерев'яними кулями. Крім військової підготовки нас часто використовували для охорони об'єктів, що знаходилися неподалік табору. При інструктажі суворо наказували нікого до себе не підпускати і застосовувати зброю при спробі наближення. Хоч нас годували непогано, але інтенсивна військова підготовка так виснажувала, що постійно хотілось їсти.

Хочу відзначити, що після прибуття в Тур ми застали приблизно таку ж, як ми, групу Українських Юнаків. Хоча безпосередніх контактів з ними ми не мали, але пісні, які вони співали на марші, без сумніву свідчили, що Юнаки були з Галичини. Табір вони покинули на два дні раніше від нас. З Туру ми виїхали в середині серпня, в час, коли по всьому вже було видно, що західний фронт наближається. Ще в Турі дехто з Юнаків почав готуватися до втечі. Звідкілясь появився словничок французької мови, який поповнювався найбільш уживаними французькими словами і фразами.

Нас посадили в товарні вагони, але в них уже не було верхнього поверху, спали тільки внизу. Довкруги попід стінами лежали мішки з піском. У тамбурі першого й останнього вагонів були німці зі скорострілами. Виявилося, що такий упереджувальний захід був не випадковим, бо зворотний шлях на схід через Францію був уже для нас не таким простим. Поїзд переслідували і часто обстрілювали французькі партизани зі скорострілів. А ми відповідали їм вистрілами з «наполеонівських» гвинтівок. Найбільше нам докучали американські літаки. Під час їхніх нальотів нам дозволяли покидати вагони і розбігатися по полю чи по плантаціях винограду, які великими площами покривали Францію. При одному з таких нальотів декілька Юнаків не повернулось у вагони.

Годували нас дуже погано. Під час нальотів ми намагалися, по можливости, відбігти подалі у виноградники і наїстися ще не зовсім стиглих плодів. Їли до оскоми, яка сковувала рот і дубила язик. Зворотний шлях був довшим у часі і не тільки тому, що нас обстрілювали французькі партизани й американські літаки, але ще й через пошкодження залізничного полотна. Треба було чекати, поки його відремонтують. У певний час нам здалося, що ми не стільки просуваємося на схід, як знову відвідуємо прекрасні французькі міста, такі як Ліон, Діжон, Нансі з великою кількістю повноводних рік, з'єднаних каналами. Створювалося враження, що комусь не дуже хотілося випускати нас із Франції, бо як тільки переїхали на німецьку територію, все зразу змінилося. Поїзд швидко просувався на північ. Почали нас регулярно годувати.

В Ольденбур? ми приїхали у першій декаді вересня. Нас привели у військову частину, на території якої знаходилася велика кількість багатоповерхових казарм. Посередині кожного поверху був довгий коридор з кімнатами з обох сторін, де стояли двоярусні ліжка. Нам навіть не дали розглянутись і відпочити з дороги, як зразу поділили на відділи і частини. Наступного дня почалися заняття, які проводили німецькі підстаршини. Основний контингент Юнаків складався з сільських хлопців з освітою не більше п'яти класів, які не знали німецької мови, тому, щоби хоч якось спілкуватися з ними, в кожній групі розшукали Юнака, що лиш трохи володів цією мовою.

Якщо у Франції ми, в основному, займалися загальновійськовою підготовкою, то тепер більшу частину часу відводили на вивчення зенітної устави (двадцятиміліметрової чотирицівкової скорострільної зенітки). Навчання відбувалися спочатку в клясі з використанням плакатів, далі в боксах на макетах та стендах і наприкінці — на зенітних уставах, встановлених на майданчиках. На всіх стадіях науки вимагалось, щоби кожна команда і рух виконувались автоматично. Дивно, як молоді сільські хлопці, які ніколи не вивчали і не знали німецької мови, могли за три місяці успішно пройти вишкіл. Практичні заняття, а фактично охорона летовища, проходили в бойових умовах. Зенітні устави були прилаштовані на дерев'яних вежах на рівні верхівок дерев, тобто на висоті 3-5 метрів.

Крім галичан на території цієї військової частини було багато Юнаків зі східних теренів України. Про це свідчили нарукавні опаски і пісні, які вони співали на маршах. Якщо галичани перевагу віддавали пісням: «Там на ставі», «Подай, дівчино…», «Гармати грали…», то вони здебільшого співали «Марусю».

Неділя була вільною від занять, але ніяких культурних чи релігійних заходів не проводилося. За весь час вишколу в Ольденбурзі мені з групою Юнаків під проводом унтерофіцера тільки один раз поталанило побувати в місті. Але що було там робити, коли ніхто з нас не мав грошей? Через безгрошів'я ми навіть не могли зайти в туалет, тому змушені були повертатися в казарми. У час перебування на вишколі нас повністю ізолювали від світу. Ні радіо, ні газет у казармах не було. Щоби хоч якось орієнтуватися в подіях, знати ситуацію на фронтах, я погодився на пропозицію майора Вайса в суботу після занять порядкувати в його кімнаті в обмін на дозвіл користуватися журналами і газетами. Тільки з них я зміг почерпнути деяку інформацію. Таким чином довідався про смерть і похорон А.Шептицького у Львові, про те, що творили совєти у східній Пруссії, де проходили Східний і Західний фронти, що відбувається на Апеннінському півострові тощо.

Регулярна триразова їжа, здавалось би, повинна була задовольнити наші потреби, але чи то молодий вік, чи постійне надмірне навантаження вимагали кращого харчування.

Після успішного закінчення вишколу на початку грудня 1944 року розпочалася відправка Юнаків у військові частини. Група, в яку я потрапив, нараховувала 60 Юнаків. Нас відвели на залізничний двірець, посадили у два пасажирських вагони, облаштовані двоповерховими ліжками. Ми їхали весь час на південь через усю Німеччину, Австрію аж до Північної Італії. Під час переїзду мене найбільше вразили Альпійські гори. Скелясті схили, майже голі, без дерев, піднімаються з обох сторін залізничного полотна так високо — ніби вони підпирають небо. У деяких місцях проїзди були дуже вузькі, а скелясті гори такі високі, що навіть удень у вагонах ставало зовсім темно. Виникало якесь неприємне відчуття. Переїздили також через багато тунелів. Деякі з них були дуже довгі, і тому перед в'їздом до них попереджували щільно закривати вікна і двері. Але навіть і ті заходи мало допомагали. Диму набиралось у вагоні стільки за час переїзду, що всі задихалися від нього й кашляли.

У час, коли ми все далі рухалися на південь, нам назустріч часто їхали поїзди з італійськими військовими полоненими. На місці призначення потрібної військової частини ми вже не застали, тому нас знову повернули назад на північ. Коли їхали на південь, їжею нас більш-менш забезпечували, зате на зворотному шляху, здавалося, про нас забули. На жаль, не тільки їжі, а й води не завжди можна було добути. Голодні, немиті, завошивлені, заражені коростою поверталися ми назад. Уже й думати не хотілося про красу альпійської природи.

У середині грудня приїхали в місто Кайзерславтерн. Тут, у тупику в лісі, знайшли свою військову частину. Нас залишили жити у тих же вагонах, у яких приїхали. Нашою першою вимогою було дати нам можливість помитися, продезінфікувати одяг і речі та надати лікарську допомогу. Нам пояснили, що все це буде, але треба почекати декілька днів. Три дні чекання ми повністю витратили на боротьбу з вошами.

У лазню і на дезінфекцію, крім своїх речей, зі собою забрали і постіль. За час нашої відсутности продезінфікували наші вагони. Так, нарешті, позбулися паразитів. З їжею також наладилося. Харчували нас у їдальні (казино), до якої потрібно було йти з 15 хвилин. Після всіх наших пригод триразове харчування в казино здавалося нам ідеальним. Жаль тільки, що цей період був надто коротким.

За час нашого перебування у Кайзерславтерні майже не припинялися нальоти американської авіяції. Там, де ми стояли, не було бомбосховищ, тому під час алярму бігли до поблизького лісу, розораного ямами від розривів бомб. Одного дня в одну із таких ям мене вкинуло хвилею розірваної бомби ще й притрусило кусками поторощеного дерева і мерзлої землі. Мене непритомного витягнули з цієї ями, що була на додаток ще й наполовину наповнена розталою водою зі снігом. До пам'яти прийшов, коли переносили в медчастину, розташовану недалеко від казино. Виявилося, що я був потовчений і обморозив ноги. У медсанчастині надали першу допомогу. Ноги помастили якоюсь дьогтеподібною маззю. Вечером повернувся у вагон. Медчастину відвідував ще декілька днів. Чим тоді лікували ноги — не знаю, але некваліфіковане лікування відчуваю дотепер.

Після 25 грудня нас почали відправляти обслуговувати зенітні устави, змонтовані на залізничних платформах. Різдвяні свята 1945 року святкували вже в колі військової бригади. Вона складалася із командира устави — старшого єфрейтора Отто Шлєде, старшого єфрейтора — навідника Гельмута Тіса і нас, трьох Юнаків — Богдана, Левка і Михайла. Всі три прізвища починалися на літеру «Л», що свідчить про те, що німці призначали Юнаків не за їхніми бажаннями, а за списком згідно з алфавітом. Хоч з Михайлом ми виїхали разом одним поїздом, а з Богданом — в один день зі Львова і далі наші шляхи були ідентичними, проте до того часу, поки нас не призначили до однієї зенітної устави, фактично ми не спілкувалися. У кожного були свої друзі. Тепер, завдяки німецькій практиці не рахуватися з чужими намірами і побажаннями, змушені були підкоритися долі. Як потім вияснилось, із чужих з різними характерами людей спільні небезпечні ситуації і переживання зробили нас однодумцями і нерозлучними друзями.

Якою була двадцятиміліметрова чотирицівкова скорострільна зенітна устава на залізничній платформі? Посередині, на всю ширину платформи, стояв півтораметрової висоти залізобетонний круг з тридцятисантиметровою стінкою. У середині стояв бетонний постамент, до якого кріпилася сама зенітна устава. У передній частині платформи був змонтований бункер для ящиків зі стрільнами. З протилежної сторони платформи, далі за кругом, розміщався такої ж висоти, як і сам круг, курінь, тобто домик, призначений для відпочинку обслуги. В середині куреня з одного боку знаходилися два двоповерхових спальних ліжка, а з другого — односпальне і місце для складання особистих речей. Посередині змонтована чавунна пічка. Курінь був настільки малий і низький, що в ньому важко було довго сидіти.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони» автора Шнерх Сергей на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Леонід Легкий. Спогади колишнього Юнака протилетунської оборони насильницьки мобілізованого німцями в червні 1944 року“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи